Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 60)

Тіло було закріплено на золотому стояку всередині шафи. Численні золоті дротинки й скріпки зусібіч підтримували засохлу плоть, не даючи їй розвалитись. Проте, попри всі ці хитрощі, труп перебував у жалюгідному стані. Розпочнімо з голови: тут бракувало лівого ока, значної частини шийних м’язів, щелепи й частини черепа. Те, що збереглося, почорніло й скидалось на стару потріскану гуму. З черепа звисали довгі чорні пасма волосся, а сама голова трималась на кощавій, наче в обскубаної індички, шиї. Аж ніяк не краще зберігся й тулуб: укритий зморшкуватою, висохлою тонкою шкірою, він нагадував смажені овочі, які так смакують нашій Голлі. Зовні поверхня тулуба була чорна, мов застигла лава; крізь шкіру подекуди стирчали ребра. Руки й ноги перетворились на кістки, огорнуті тоненькою, мов папір, шкіряною оболонкою. Для того, щоб вони не повідпадали, їх подекуди було скріплено гвинтами. Одне слово, все це обтикане підпорами й згвинчене по шматочках опудало було, радше, пародією на труп. Воно шкірило пожовклі зуби й зирило на мене чорною очною ямкою.

Ще раз наголошую — зовнішній вигляд цього трупа майже не вразив мене.

Вразило інше. То була Маріса.

Так, то була Маріса Фіттес. Хоч їй бракувало пів голови, я відразу впізнала її за гачкуватим носом, за щелепою, чолом, пасмам волосся — то було обличчя, знайоме нам зі скульптур, книжок та поштових марок. Саме це обличчя — приблизно в такому самому стані — я сподівалась побачити в гробниці під мавзолеєм, якби все було так, як належить бути в людському світі, де мертві лежать у могилах, а живі ходять землею.

— Овва, — тільки й промовив череп, крутячись у склянці так, щоб краще розгледіти труп у шафі. Голос у нього був якийсь нерішучий. — Яка... несподіванка...

— Ти здивована? — реготнула жінка за моєю спиною. — Бідолашка Люсі! Ти вважала, ніби знаєш про мене все... То озирнись і поглянь на мене.

Я обернулася спиною до страхіття в шафі й лицем до двох інших страхіть, що стояли переді мною в цьому просторому кабінеті. Дух на ім’я Езекієль підплив трохи ближче до мене. Тепер він сяяв не так яскраво й нагадував темно-сіру розпливчасту чоловічу постать. Серед променів, якими він огортав жінку, з’явились широкі чорні смуги. Проте навіть крізь них на жінчиному обличчі видніла усмішка.

— Я була зовсім юна, — провадила вона, — коли написала свої «Таємні знання». Така, як ти, Люсі. Завдяки настановам мого любого Езекієля я дізналась, що плазма мерців може підтримати й продовжити життя. Я думала, що вона відмолодить моє тіло, збереже його свіжим та юним, і тому розпочала свої мандрівки до Іншого Світу. Ти бачила деякі засоби, за допомогою яких я збираю потрібну мені плазму. Скоро я виявила, що Езекієль каже правду: поглинаючи плазму, я насправді поповнюю запас своїх сил, а мій дух стає дужчим, могутнішим, — утупившись у мене своїми чорними очима, вона додала: — Проте далі на мене чекала пастка.

— Звісно, — підтвердила я. — Бо все, що ви робили, від самого початку було божевіллям. До речі, що це за Езекієль? До якого типу привидів він належить? І де ви його відшукали?

Жінка підняла руку й постукала по нефритовому браслету на зап’ястку:

— Я знайшла його похованим у землі поблизу давньої гробниці. Він старший і мудріший, ніж ти, Люсі, можеш уявити. Він бачив, як народжувались і занепадали могутні царства. Він зрікся власної смерті. І я — так само.

Золота постать ще ближче підсунулась до мене, і я відчула, як мені поза шкірою побіг холод.

— Годі балачок, — пролунав низький голос. — Це дівчисько не любить нас. Відкидає наші таємниці. Каже, що хоче смерті. Тож подаруймо їй смерть.

— Ні, — заперечила жінка. — Спочатку я хочу, щоб Люсі зрозуміла мене. Отже, від постійних мандрівок до Іншого Світу мій дух поволі дужчав, а тіло слабшало. Мені знадобились помічники, щоб ходити на Той Бік замість мене. Спершу то були мої друзі з Товариства Орфея — вони віддано служили мені багато років. Вони поділяли мої мрії й провели чимало експериментів. Що ж, вони мали на це право, — розтягла вона вуста в посмішці. — Проблема, яку вони досліджували, підтримувала їхній бізнес і збагачувала їх. Проте й вони врешті постаріли і втратили надію. Вони шукали способів досягти безсмертя, зберігаючи юними свої тіла. Вони так і не зрозуміли, що відповідь ховається не тут.

— То де ж вона ховається? — запитала я. Осяйний дух підібрався вже зовсім близько до мене, я відчувала його силу, досить потужну, щоб не дати мені зрушити з місця. Та поки жінка говорила, мій мозок не піддавався примарній пастці. Він працював щосили, оцінюючи моє становище й шукаючи шляхів до нападу або втечі. — І що то за відповідь?

— Огидна відповідь, — обізвався череп. — Будь певна.

Маріса нахилилась до мене:

— Ось що я зрозуміла. Смертне тіло завжди підводить тебе. І до того ж невчасно. Зате, якщо твій дух достатньо потужний... — вона торкнулась моєї щоки своєю крижаною долонею й відступила назад, — то можна знайти інші засоби стати безсмертним.

Аж тут із нею почали коїтись химерні речі. Уявіть собі велику пластилінову ляльку, обличчя якої розтягують на всі боки велетенські невидимі пальці. Ніс, рот, очі, вилиці — всі риси її лиця на мить спотворились, розпливлись, а тоді знову повернулись на місце, тільки вже трохи змінені, й крізь перше, колишнє обличчя почало проступати друге, нове. Зараз у неї було два лиця — одне живе, друге бліде й прозоре. Спочатку ці лиця зливались, потім виявились ніби накладені одне на одного; нарешті, наче метелик із лялечки, виповзла примарна голова, відділилась і зависла в повітрі біля першої, живої голови. Важко сказати, що було моторошніше: зловісний, проте свідомий погляд примарної голови чи невидющі, мертвотні очі живої.

Обличчя жінки, відомої як Пенелопа Фіттес, набрякло й стало байдужим, наче в кретина, дихання відчутно почастішало. А примарне лице збоку здалось мені напрочуд знайомим: лінія щелепи й підборіддя, високе чоло, гачкуватий ніс... То було обличчя, яке гордовито дивилось на нас із скульптурного погруддя в мавзолеї й з обкладинки «Посібника Фіттес». Те саме обличчя, почорніле й вигниле, зараз дивилось мені в спину з-за відчинених дверцят шафи.

— Щоб мені закам'яніти на місці! — не витримав череп у склянці. — Такого я не сподівався!

Я тихо вилаялась і позадкувала — мимоволі, як кожна людина, яка натрапить на щось огидне й незрозуміле.

— Я завжди знав, що вона Маріса, — провадив череп. — Просто орієнтувався на те, що сховано в тілі. Ти ж знаєш сама: що я бачив, те й казав тобі. Якщо я бачив дух Маріси, то вважав, що тіло так само її! Я й не думав, що вона загарбає чуже тіло!

Там, де примарна голова з’єднувалась із нерухомим тілом Пенелопи Фіттес, висіла бліда розмита пляма. Вуста Маріси ворухнулись, і долинув тихий хрипкий голос:

— Загарбати чуже тіло? Ні, між нами набагато тісніший, бездоганний зв’язок! Ось поглянь, зараз я хочу підняти свою руку, — Пенелопина ліва рука піднялась і махнула мені. — Схотіла й зробила. А зараз я хочу переступити ногами! — довгі Пенелопині ноги затупцяли на місці, а рука тим часом розгладила спідницю. — Я можу все. Я почуваюсь як удома всередині моєї любої Пенелопи! Ми з нею — одне ціле! — примарна голова посміхнулась, а жива, що стирчала поряд, відкинулась убік, наче в ляльки.

— То Пенелопа... існувала насправді? — запитала я.

— Так, Пенелопа була моєю онукою.

— Ми думали, що ви підробили її життя...

— Не зовсім так.

— То вона була жива, а ви вбили її, — хрипко видихнула я. Примарна голова зацокала язиком:

— Цить, цить! Я вбила тільки дух. Тобто вигнала його геть. А тіло Пенелопи ось, живе й здорове, як ти сама бачиш. Це було цілком практичне вирішення моєї проблеми, й воно подарувало мені багато зайвих років життя. А тепер пробач, мені треба втиснутись назад.

Із моторошними гримасами примарна голова підсунулась до живої голови й полізла всередину. Ще трохи, й вона зникла. Пенелопина голова здригнулась і пустила з рота слину. Її очі відразу ожили. Жінка підняла руку й витерла мокрі губи.

— Це страшна річ, — мовила я. — Жорстокий злочин.

— Годі, — відповіла Маріса. — Так, це має дещо химерний вигляд, але користь від цього помітно переважає всі побічні явища. До того ж подумай: що мені ще залишалось? Моє власне тіло звелось нанівець багато років тому, ти щойно бачила його в шафі. Під кінець я була вже на порозі смерті, тримаючись тільки завдяки силі волі. Лікар, що доглядав мене, був звичайнісінький бовдур — тільки й міг, що запакувати мене в труну й поховати. Але мій дух прагнув життя! Замість того, щоб прийняти смерть, він перескочив до іншої посудини — до тіла моєї любої онуки Пенелопи, яка була тоді ще дівчатком. Кілька років мені довелось чекати, поки її тіло підросте, і на цей час я мусила передати агенцію до рук своєї дочки Марґарет, — обличчя жінки бридливо скривилось. — Марґарет була квола й духом, і тілом. Вона не підходила для керівництва моєю компанією. На щастя, досить скоро я змогла... змістити її й знову очолити компанію.

— Марісо... — промовив дух і заворушив своїми золотистими щупальцями.

Жінка кивнула:

— Езекієлю уривається терпець. Йому дуже кортить покінчити з тобою. Що тобі ще сказати? Тепер ти знаєш усе й можеш померти спокійно.