Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 61)

— Ні, не все, — втрутився череп. — Нехай вона пояснить іще одну річ. Якщо Марісі не потрібне її зношене старе тіло, навіщо вона зберігає його тут у шафі?

Мене це, правду кажучи, теж дивувало. І це підштовхнуло мене до останньої відчайдушної спроби. Золотистий дух наближався, щоб убити мене. Один із його променів-щупалець, звиваючись, потягся до мене. Я майнула вбік і водночас засунула руку до шафи. Вхопилася за стояк, на якому тримався почорнілий труп, і рвучко перекинула його. Труп випав із шафи й гупнув об підлогу, загубивши одну кощаву ногу. Маріса скрикнула з болю й гніву. Вона кинулась до трупа, й золотисте щупальце побокувало, даючи їй дорогу.

А що ж тоді зробила я? Підхопила склянку з черепом і щодуху помчала до ліфта. Проте далеко втекти мені не пощастило.

Повітря в кабінеті вибухнуло. Канапи та скляні столики зсунулися з місць, газети й часописи пурхнули в повітря. Я, не випускаючи склянки з рук, покотилась по килиму.

Зупинившись, я хутко підхопилась і озирнулась. Труп на стояку вже знову був у шафі. Папери, що ширяли в повітрі, поволі осідали на підлогу. Крізь їхній вихор до мене наближалися дві постаті — променистий дух та жінка в темно-зеленій сукні.

Дух махнув рукою. Дзеркала на стіні за моєю спиною тріснули й розлетілись на друзки, проте ці друзки не падали вниз, а висіли в повітрі й тремтіли. А далі полинули просто на мене, наче град, що йде не згори, а збоку.

— Ні, тільки не це! — вигукнула я, шукаючи укриття. — Ненавиджу Полтерґейстів!

Друзки свиснули поряд зі мною, проте я встигла майнути за найближчу канапу і впасти на підлогу, притулившись до стіни спиною. Зовні на канапу линула скляна злива. Тріщали роздерті подушки; один гострий скляний уламок влучив у канапу біля самісінького мого вуха. Нарешті злива вщухла, й друзки попадали на килим. Я чула, як вони хрускотять під ногами Маріси.

Склянка вислизнула з моїх рук і тепер лежала на боці біля мене. Крізь скло на мене зирило обличчя привида. Не можу сказати, що зараз воно було симпатичнішим, можливо, череп просто намагався всміхнутись мені.

— Пора, Люсі, — промовив він.

Я поглянула на нього:

— Мені треба подумати.

— Думати нема часу. Через тридцять секунд тебе вб'ють.

Я припала до підлоги, зазирнула в щілину під канапою й побачила Марісині високі підбори, під якими хрускотіло бите скло, а поруч — золотаве сяйво Езекієля, під яким на килимі з’являлись крижинки. Золоті щупальця наближались до моєї схованки. Порятунку не було.

— Молоток у тебе на поясі, — провадив череп. — Скористайся ним.

На обличчі в мене була кров, і вище від стегна теж червоніла пляма — скляні друзки все-таки зачепили мене. Поранений бік узагалі поводився химерно — захолов, занімів і став ніби чужим.

— Я збиралася зробити це в останній момент, — усміхнулась я.

— Гадаєш, цей момент іще не настав? Що ж, чекай. А тим часом тебе вб'ють, і ти лежатимеш тут під задрипаною канапою, серед грудок пороху та загублених кимось монеток. Тобі цього хочеться?

— Ні.

Перші кілька щупалець, променистих і страшенно холодних, уже залізли під канапу.

— Хочеш, щоб ця стара відьма святкувала перемогу?

— Ні.

— Ти віриш мені? — спитав череп.

Я поглянула на нього й замість скривленої пики привида побачила усміхнене обличчя юнака з розкуйовдженим волоссям, знайоме з мандрівки до Іншого Світу.

— Так, — відповіла я. — Начебто.

— Тоді розбий цю кляту склянку!

Я намацала молоток, підвішений до мого пояса. Мої пальці були мокрі від крові, що цебеніла з пораненого боку, тож руків’я молотка вислизнуло з них. Я міцніше вхопилася за молоток і все ж зуміла зняти його з пояса. Проте було вже запізно. Майже запізно. Канапа, за якою я ховалась, відсунулась убік, спочатку повільно, а далі несподівано швидко, за велінням шаленої потойбічної сили. Я сиділа, притулившися спиною до стіни, зі склянкою на колінах і молотком у руці.

Мої вороги наближались.

Певним чином важко було сказати, хто з них живий, а хто мертвий. Вони підходили до мене пліч-о-пліч — Маріса Фіттес у темно-зеленій сукні, на якій вигравали блискітки потойбічного вогню, з примарно-блідим обличчям, і осяйний, переповнений бурхливою енергією привид.

— Бідолашна Люсі, — сказала Маріса.

Вигляд у мене й справді, напевно, був «бідолашний» — я лежала на підлозі в калюжі власної крові, з розпатланим волоссям, що лізло в очі, в подертому брудному вбранні... Далі можете уявити самі. Я підняла голову, примружилась і поглянула на своїх убивць.

— Ти не проситимеш пощади? — запитав привид.

— Ні, не проситиме, — відповіла замість мене Маріса. — Пора закінчувати.

Привид підплив ще ближче. Я виставила склянку вперед і задоволено побачила, як Езекієль зупинився.

— Ти що, злякався цього мізерного духа? — насмішкувато запитала Маріса. — Це ж не більше, ніж звичайнісінька примара.

— Ні, це щось дужче за Примару. Щоправда, це не має значення. Він запечатаний.

— Ні, — обізвалась я. — Аж ніяк.

Сказавши це, я замахнулась молотком і щосили вдарила ним по склянці.

Клята штукенція покотилась убік, проте залишилась цілісінькою, крім хіба що невеличкої подряпини на склі.

Привид у склянці заплющив очі, готуючись до потужного удару, а потім розплющив одне око й вирячився на мене:

— Що ти робиш?! Тільки не кажи, що тобі бракує сили розбити її!

— Тримайся! — я ще раз ударила по склянці. Молоток відскочив від неї.

— Ну й дурепа ти, Люсі, — тільки й сказав на це череп.

Охоплена панікою, я вдарила ще раз. Ця спроба так само виявилась марною.

— Усе дарма!—розчаровано вирячився на мене череп. — Немовля в колисці — й те краще це зробить!

— Не кепкуй з мене! — буркнула я. — Ти ж сам запропонував мені скористатись цим клятим молотком!

— Я ж не думав, що ти така немічна! Хоч би попередила!

— Я досі ніколи не розбивала посріблене скло! Звідки мені знати, що воно таке міцне?

— То поклич кого-небудь на допомогу! Хоча б отого здохлого таргана! У нього вийде краще, ніж у тебе!

— Може, замовкнеш нарешті, га?

— Чудово, — зауважила Маріса, що спостерігала за нами. — Проте все коли-небудь закінчується. Прощавай, Люсі. Зараз ти помреш, а я піду дивитись, як Езекієль здиратиме плоть із кісток твоїх друзів. Не забудь перед смертю подумати, що чекає на твого любого Ентоні.

— Є інший спосіб, — пролунав чийсь голос. — Можна заощадити сили й час і покінчити з усім просто зараз.

Маріса рвучко озирнулась. Дух теж обернувся, щоправда, повільніше. Його сяйво аж померкло з гніву. Я підняла голову, хоч знала й так, кого зараз побачу. Я сподівалась на цю зустріч і водночас боялась її.

Двері до вестибюля були відчинені, й у них стояв Локвуд.

26

Він був зовсім не схожий на звичайного Локвуда. На того, якого ми бачили завжди — ошатного, витонченого, в довгому пальті й вузькому темному костюмі. Пальто давно пропало у вирі наших останніх пригод, а від костюма залишилось подерте, брудне, попечене ектоплазмою лахміття. Дірок у його сорочці було більше, ніж у сітці на картоплю, а якщо говорити загалом, то на Нещадній Красуні в її цирковому вбранні було більше матерії, ніж зараз на Локвуді. Рештки піджака на його плечі трохи курились димом, а від рукава на другій руці, розірваного величезними пазурами, не залишилось майже нічого. Очі затуляло брудне, сіре від солі й магнію волосся, а обличчя набрякло й зблідло. Одне слово, таким я Локвуда досі не бачила.

Та водночас він залишався самим собою — це було видно з того, як він тримає свою рапіру, з його статури, з усмішки в кутках його вуст, із спокійного погляду темних очей, що уважно, без страху оглядали кімнату. Уся його постать випромінювала таке світле завзяття, що перед нею тьмянів цей туманний дух із золотими щупальцями. Відвага, хоробрість, свобода — всі ці Локвудові риси видніли крізь усі його подряпини й садна, крізь брудне дрантя. Вони виступали на ньому так само, як водяні знаки виступають на зібганому папері.

Стоячи на дверях, він ніби правив за живий доказ марноти Марісиних спроб зберегти молодість. Він немовби показував, що таке справжня юність. Показував, яким чином слід підтримувати справжню силу духу. Показував, як поводитись перед обличчям смерті й кидати їй виклик. Локвуд зумів пробитися сюди, щоб порятувати мене. Подолав усіх ворогів — і живих, і потойбічних, — і з’явивсь у найпотрібніший момент. Я сиділа під стіною, скривавлена й безпорадна, проте моє серце співало з любові та радощів.

Хоч насправді мені дуже не хотілося, щоб він приходив сюди. Я боялася за нього.

— Привіт, Люсі, — Локвуд насмішкувато позирнув на мене. — Відпочиваєш?

— Авжеж, відпочиваю.

— Так, бачу, — він рушив ближче до нас, обходячи друзки скла та розкидані по підлозі часописи. Тільки тепер я помітила, що він тримає в руці коротку електричну рушницю. Він не зводив очей з Маріси й привида, що ширяв біля неї, й чи то цей погляд, чи рушниця так бентежили їх, що вони завмерли на місці. — Хочеш, щоб я приєднався до тебе?

— Звичайно, як завжди, — усміхнулась я у відповідь.

Із склянки на моїх колінах долинуло пирхання.

— Мене вже нудить від вас! — обізвався череп. — Ну, годі воловодитись! Робіть хоч що-небудь!