Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 63)

І в цієї вистави був глядач. Краєчком ока я помітила дух черепа, що дивився на нас приблизно з середини кімнати.

Ще нещодавно — я це чудово знала — Локвуд ледве тримався на ногах від утоми. Та хіба можна було це сказати зараз, дивлячись на його легкі кроки й порухи, що дозволяли йому уникати дотику примарних щупалець? Він орудував рапірою витончено, впевнено, так само грайливо, ніби тренувався на Плавучому Джо та Есмеральді в підвалі нашого будинку. Я спостерігала за його недосяжною для мене спритністю і водночас відповідала ударами на всі удари темноволосої жінки. Невдовзі я побачила, як її очі почали змінюватись. Упевненість у них поволі поступалась місцем сумніву.

— Езекієлю! — зненацька вигукнула вона. — Допоможи мені!

Несподівані Локвудові удари завдавали болю осяйній примарі, не давали їй застосувати повну силу. Однак проблема в тому, що коли ти б’єшся з потужним привидом — таким, як Езекієль, хай там до якого типу він належав, — то його не можна надовго загнати в куток: він перепочине, накопичить силу й вибухне люттю. Ось і зараз, підбадьорений вигуком Маріси, він затяг щупальця в себе, а натомість підняв свої вогненні руки.

Кімнатою прокотилась потужна хвиля надприродної енергії. Ми з Локвудом позадкували, проте виявилось, що цю хвилю було спрямовано не на нас. Одна канапа біля стіни злетіла в повітря. Дух махнув рукою, й вона, стрімко набираючи швидкості, помчала в наш із Локвудом бік просто нам на голови.

Рятуватись було запізно. Я заплющила очі...

І розплющила їх.

Ні, мене не розчавило канапою. Нічого взагалі не сталось. Канапа висіла в повітрі за кілька футів від мене, погойдуючись, мов човен на річці.

Дух на ім’я Езекієль знову махнув рукою. Канапа здригнулась, пролетіла ще трохи вперед, аж раптом відскочила назад, відкинута іншою, ще потужнішою силою. Я озирнулась...

І побачила, що поряд стоїть дух черепа.

Обличчя худорлявого юнака було напрочуд спокійне. Він ліниво розглядав свої нігті на одній руці, а другу підніс — і канапа попливла геть від нас, явно виходячи з-під влади Езекієля. Юнак рвучко опустив руку — канапа шалено вдарилась об стіну й розтрощилась на шматки.

— Ти, смердючко! — долинув шалений крик Езекієля. — Ти наважився кинути мені виклик?!

— Оце то тип! — мовив у відповідь дух черепа. — Скажи-но правду, Люсі: чи могла б ти хоч трохи прожити поряд із таким бовдуром? Недотепою без почуття гумору, що не вміє навіть влучно пожартувати? Немає гіршої кари, ніж провести цілу вічність із таким занудою!

Езекієль знову махнув руками. Тепер у повітря знялася висока шафа, що стояла позаду стола. Юнак легенько ляснув пальцями, й шафа, вмить розвернувшись, промчала повз Езекієлеву голову, висадила шибку й зникла в темряві за вікном.

Дух спересердя аж почорнів. Спробував атакувати ще раз і закрутив у повітрі вихор, як це роблять розлючені Полтерґейсти. Проте череп відразу послав у відповідь свій порив вітру, й два вихори знищили один одного.

Увесь цей час Маріса Фіттес так само нерухомо спостерігала за їхньою сутичкою, як і ми з Локвудом. Тільки тепер вона оговталась і знову полізла на мене з рапірою. Дух черепа просто показав на неї пальцем — хвиля примарного вітру одразу збила Марісу з ніг і припечатала її спиною об край стола. Стогнучи з болю й лаючись, вона впала на підлогу.

— Ой-ой-ой! — мовив череп. — Тітоньці боляче!

— Люсі! Джерело! — гукнув мені Локвуд.

Проте я вже й так поспішала до Маріси. Підійшла, носаком чобота вибила з її руки клинок і пожбурила рапіру геть. Далі зірвала з жінчиного зап’ястка нефритовий браслет — він був такий пекучо-холодний, що я мало не зойкнула. Тримаючи браслет у руці, я другою рукою полізла до кишеньки на поясі, де в мене була схована срібна сітка.

Дух на ім’я Езекієль дико завив. Німб у нього над головою згас, та й сам привид якось зменшився, скорчився, обернувшись на темну потворну тварюку з вогненними очима й чорним проваленим ротом. Вона кинулась на мене, проте я вже встигла витягти з кишеньки сітку й загорнула в неї браслет. Дух почав скручуватись, наче підпалений аркуш паперу, аж поки зблід і перетворився на тоненьку ниточку диму, що танула в повітрі й просочувалась надвір крізь розбите вікно.

З Езекієлем було покінчено.

— Не знаю, хто він був такий, — зауважив Локвуд, — але будь-що я радий, що ми його здихалась. Цей браслет, Люсі, вже вранці треба буде відправити до крематорію, — трохи накульгуючи, він підійшов до шафи, відчинив дверцята — й світло впало на моторошний труп, що стояв усередині на золотій підставці. Локвуд хитнув головою: — Тільки поглянь, у якому стані цей Езекієль покинув Марісу! Певною мірою її дух ще прив’язаний до її тіла. Та оскільки вона не схотіла помирати, тобто поки вона ще нібито жива... то й це опудало повинно бути живе, — він підморгнув. — Гидко про це думати, авжеж?

Відійшовши від шафи, він наблизився до місця, де стояла я, а поруч зі мною — сірий привид худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям. Дух черепа знову напустив на себе байдужий настрій і вдавав, ніби розглядає обкладинку одного з часописів, що попадали на підлогу.

— Дякую, — мовив Локвуд до привида.

Дух черепа нічого не відповів, і Локвуд, потупцявши на місці, рушив до Маріси, яка досі лежала на підлозі позаду стола.

— Я теж хочу подякувати тобі, — сказала я.

— Нема за що, — стенув плечима юнак. — Це все вийшло майже випадково. Я так давно не випробовував свою силу... Розім'явся трохи та й годі. А якщо це допомогло вам, то це просто збіг.

— Звичайно, збіг.

— Такого більше не буде.

— Авжеж, не буде, — погодилась я. — Розумію. Ну, а... що тепер? — я подивилась на розбиту склянку, що лежала на столику. — Ти досі прив’язаний до свого черепа, тільки я вважаю, що далі так бути не повинно. Я вже казала тобі, що ти можеш розірвати цей зв’язок і повернутись до Іншого Світу... — привид мовчав, і тоді я додала, кахикнувши: — Або, якщо ти не готовий до нього, можеш, залишитись тут зі мною.

Темні очі привида поглянули на мене. Брови насмішкувато піднялися:

— Стривай-но, про що це ти? Пропонуєш мені стати позаштатним співробітником агенції «Локвуд і К°»? Химера, їй-богу!

— Зрозуміло, — тільки й змогла я сказати у відповідь.

Я обернулась і підійшла до столу, де Локвуд спостерігав за спробами Маріси підвестись на ноги. Її волосся розкуйовдилось, помада на вустах розмазалась, очі глибоко запали. Здається, на її обличчі були навіть сліди крові. Одне слово, зараз вона була анітрохи не краща за мене, коли я прокидаюсь після напруженої ночі. Від цього мені стало трохи веселіше, а ще приємніше було бачити Локвуда живим і цілим. Ми зробили це. Нашій справі настав кінець.

— Я тільки-но сказав Марісі, що зараз ми відвеземо її вниз ліфтом, — усміхнувся мені Локвуд. — Далі до цього візьметься інспектор Барнс із своєю командою з ДЕПРІК. Вони оглянуть підвальні поверхи й заарештують усіх, кого треба. Голлі з Джорджем збирались показати їм усе, проте я думаю, що зараз до них можемо приєднатись і ми. Якщо ви готові, Марісо, то ходімо.

Жінка поволі кивнула. Вона стояла біля письмового стола, безпорадно схиливши голову вбік і опустивши руки, наче поламана лялька.

— А ти дуже схожий на своїх батьків, Ентоні, — сказала вона.

— Не слухай її, Локвуде, — насупилась я, ступаючи вперед.

— Зовні ти більше подібний до батька, — провадила Маріса, — а завзяттям удався в матір. Я була в Товаристві Орфея, коли вони виступали там зі своєю останньою лекцією. Хороша була лекція, — вона посміхнулась. — Надто хороша. Тому й стала для них останньою.

На мить Локвуд зупинив подих, але відразу засміявся.

— Це все ви розкажете Барнсу, — відповів він. — Ходімо!

Він протяг руку, щоб вивести її з кімнати. Жінка подалася вперед, аж раптом рвучко побокувала й схилилась над столом. Дзенькнула пружина — відчинилась потаємна шухляда. Ще мить — і Маріса обернулась до нас, тримаючи в руці маленький циліндрик. У викривлених обрисах її тіла, в рисах обличчя, у вогненних очах з’явилося щось таке, що змусило мене подумати про всохлий дух старої Маріси, який знову визирнув з тіла її онуки.

— Ви справді думаєте, що я здамся вам? — просичала вона. — Двом дурним підліткам? Ні. Це мій будинок. Мій Лондон. Я все це збудувала й створила, і якщо мені вже не суджено володіти цим, то й вам нічого не дістанеться!—вона стиснула циліндрик, і на його стінці спалахнув червоний вогник, щось гучно запищало, і в повітрі засмерділо бензином та сажею. — Це мультизаряд, — пояснила Маріса. — Він здатен зруйнувати цілий поверх. За двадцять секунд! Прощайтесь одне з одним — ви помандруєте до Іншого Світу зі мною разом!

Сказавши це, Маріса притулила циліндрик до грудей і побігла до мене. Я вирішила, що в останньому нападі шаленства вона хоче схопити мене, щоб переконатись, що я справді помру з нею разом. Та навперейми Марісі кинувся Локвуд — так блискавично, як він робив це завжди, — й спробував витягти в неї циліндрик. Вона звивалась, пручалась, кусалась, і тоді він обернувся до мене й гукнув:

— Тікай, Люсі! Я затримаю її! Тікай, ти ще встигнеш добігти до ліфта!

— Ні! Локвуде!

— Тікай, Люсі! Роби, що я кажу тобі! — на мене глянули його темні відчайдушні очі. — Будь ласка! Врятуй себе заради мене!

— Ні... — я заціпеніла на місці. — Ні, не можу...