Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 56)

— Ой, яка ти бридка! — сказав він. — Ніби тебе коти подряпали. Той самий рідкісний випадок, коли ти потворніша за мене!

— Пробач, — відповіла я, беручи склянку.

— За що? За твій вигляд? За твою вдачу? Стривай, я здогадався: за твій запах! Смердить від тебе страшенно! Чого ж ти хочеш: ціла доба страху, біганини, бійок і нескінченного спілкування з мерцями — від цього так пітніють пахви, що жах та й годі! Ось тобі моя порада: не підходь цієї ночі близько до Локвуда...

— Ні, за те, що я тебе покинула, — пояснила я. — Мені не слід було залишати тебе на Портленд-Роу.

Примарне обличчя моргнуло бровою, і я на мить побачила в ньому темноокого юнака з Іншого Світу, проте плазма відразу колихнулась, і видиво зникло.

— Ось ти про що... Ну, гаразд уже. Тим паче, що вам усе вдалось якнайкраще. Ти все одно не донесла б мене сюди... О, я бачу, що Кіпс уже помер. Шкода.

Я взяла склянку з собою, й ми наздогнали колег біля ліфта. Локвуд і Голлі стояли біля візка, на якому лежав невдоволений Кіпс. Джордж тим часом зупинився біля стояка з якимись великими металевими предметами і уважно роздивлявся на них.

— Кіпс, до речі, живий, — сказала я. — Бачиш, він дихає.

— Ти певна? Може, це просто гази відходять. Із трупами таке трапляється.

— Привид знову про мене розбалакався? — пробурмотів Кіпс. — І що ж він цього разу каже?

— Нічого цікавого... Що ти знайшов тут, Джордже?

В Іншому Світі Квіл був найбадьорішим з нас усіх. Можливо, до цього спричинилась його рана, яка дещо наблизила його до смерті, і тому в країні мерців він почувався цілком добре. Джордж, навпаки, ледве доповз до кінця нашої нічної мандрівки, однак тепер, серед людей, напрочуд швидко одужував. Побитий, подряпаний, він так само, як і я, радів поверненню до нашого звичного світу. Уперше за довгий час у його очах, за розбитими скельцями окулярів, спалахнув знайомий блиск.

— Я знайшов зброю, — відповів він, показуючи на стояк. — На кожній рушниці стоїть клеймо корпорації «Світанок», а самі вони схожі на ті електричні штукенції, про які ви розповідали мені після сутички з Товариством Орфея. А ще погляньте на цих красунь... — він поплескав по якійсь залізяці, схожій на яйце. — Надпотужні магнієві каністри. Ті самі, якими агенти «Фіттес» випалюють привидів цілими скупченнями. Гадаю, Локвуде, ми маємо право позичити кілька штучок собі? На той випадок, якщо виникнуть непередбачені проблеми?

Локвуд вишкірився по-вовчому:

— Як на мене, Джордже, це непогана думка.

* * *

Було просто неможливо хоча б на хвилинку не зазирнути до срібного ліфта. Його двері прикрашала емблема агенції «Фіттес» — срібний здиблений єдиноріг, що тримає в передній нозі ліхтар. Усередині, в кабіні, були кнопки з черепахового панцира, а над ними — панель із номерами поверхів: від мінус четвертого до сьомого. Зараз світилася цифра 7 — найвищий поверх, особисті апартаменти Маріси. Саме туди нам і кортіло вирушити, проте Локвуд казав правду: насамперед ми мали врятувати Кіпса.

Ми викликали бронзовий ліфт. Він тихо підійшов, і ми всі помістились у ньому, щоправда, ледве-ледве. Локвуд натиснув кнопку першого поверху. Ліфт загув і рушив нагору. Ніхто з нас не промовив ні слова. Я поправила рапіру на поясі. Хоч зараз була рання, чи то пак пізня, година, багато хто з агентів «Фіттес» міг перебувати в будинку, й ми були готові до сутичок із ними.

Мелодійно дзенькнув дзвіночок, ліфт зупинився, й двері відчинились на першому поверсі. Ми — агенція «Локвуд і К°» — вийшли з ліфта до Зали Загиблих Героїв. Накидки ми вже встигли скинути й тепер мали більш-менш пристойний робочий вигляд: рапіри на поясах, опущені руки, спокійні незворушні обличчя. У мене з-під пахви стирчала склянка з привидом. На візку тихо лежав Кіпс, укритий клаптями порізаного Локвудового пальта.

У залі, перед пам’ятними плитами, присвяченими давно загиблим юним агентам, курилась лаванда, стояли вази з квітами й лежали старовинні рапіри. Стіни були прикрашені портретами сумних, серйозних юнаків та дівчат — легендарних, уславлених агентів, що померли багато років тому. Не просто померли — віддали свої життя в боротьбі з Проблемою, тією самою Проблемою, причиною якої була жінка, що зараз сиділа десь на горішньому поверсі цього будинку.

Наші куртки лопотіли в повітрі, чоботи тихо тупали по мармуровій підлозі, привид у склянці корчив гримаси, поки ми прямували до центру зали. Урочистість моменту трохи порушувало хіба що рипіння коліс візка, на якому лежав Кіпс. Проте й без того кожен, хто траплявся нам назустріч, бокував, щоб пропустити нас. Клерки піднімали голови від своїх паперів і довго дивились нам услід. Агенти завмирали з роззявленими ротами. Один дорослий керівник хотів був суворо окликнути нас, проте ми навіть не обернулись до нього.

Ми пройшли коридором до Колонної зали — величного святилища, присвяченого подвигам Маріси, де зараз ниділи в ув’язненні дев’ятеро спійманих нею славетних привидів. Зараз у Колонній залі було темно чи, радше, майже темно. Вогні в люстрах ледве жевріли, тому фрески на стелі виступали з тіні окремими фрагментами, нагадуючи уривки сновидінь. Усередині скляних колон мовчки плавали привиди, оточені примарним сяйвом. Підлогу в залі було викладено синьою й зеленою плиткою.

Нікого, крім привидів, у залі не було. До її дальньої стіни прилягав вестибюль, через який ми сподівались вискочити надвір. Ми пішли через залу, тупотячи чобітьми; колеса візка, як і раніше, тихенько рипіли. Всередині найближчої з колон я побачила привид Довгого Г’ю Генретті — відомого розбійника, що криво шкірився в мій бік, повіваючи своїм лахміттям. А далі було видно й інших моторошних в’язнів: Темний Спектр із Френк-стріт, що без упину крутився над дитячою труною, Криваву Дівчину з Камберленду, Морденського Полтерґейста, Примару божевільного винахідника Ґеделя, що вічно шукав свою загублену руку.

Ми дісталися до центру зали. Тут Локвуд сповільнив ходу, а потім узагалі зупинив візок і принюхався.

— Привіт, сере Руперт, — сказав він.

Із-за колони з Кривавою Дівчиною виступила гнучка худорлява постать, від якої війнуло знайомим ароматом туалетної води. На сера Руперта Ґейла впало примарне синьо-зелене сяйво, що линуло зсередини колони. Він ляснув пальцями, й від інших колон відділились тіні якихось людей, що почали наближатись до нас, заступаючи дорогу. Ще одна група таких самих людей виступила з затінку під стінами зали. Вони хутко замкнули нас у коло. На них були сірі куртки співробітників агенції «Фіттес», а в їхніх руках — кийки та рапіри.

Джордж, Голлі та я мовчки стали поряд із Локвудом. Кіпс, як і раніше, нерухомо лежав на візку.

— Он як, — промовив сер Руперт. — Знову Локвуд і його приятелі! Умієте ви зненацька з’являтись у найнесподіваніших місцях! — говорив він, як завжди, холодно й чемно, вбраний був бездоганно: сіро-зелений піджак із чорними лацканами, чорні штани і яскраво-жовта краватка. Зате усмішка свідчила, що за минулу добу сер Руперт утратив кілька передніх зубів, однак дістав подряпини на обличчі й свіжий червоний поріз на чолі, куди Локвуд штрикнув його вістрям своєї рапіри. А коли він ворухнув рукою, я відчула задоволення, помітивши на його зап’ястку свіжий бинт. Зрозуміло, що його очі аж палали ненавистю.

— Зате ваша поява тут аж ніяк не була несподіваною, — відповів з усмішкою Локвуд. — Навпаки, я просто-таки мріяв, що ми зустрінемось. Адже ми з вами досі не скінчили однієї справи.

Сер Руперт поволі кивнув:

— Я вже думав, що ви позбавили мене цієї втіхи, коли пішли через те коло. Дуже ласкаво з вашого боку надати мені ще одну нагоду, — він махнув рукою людям, що оточували його. — Як бачите, цього разу я вирішив не покладатись на всяких придуркуватих зарізяк.

Людей у залі було десь із двадцятеро — усі, як один, міцні й кремезні, з виголеними головами, схожими на каменюки з недбало намальованими лицями. Це були ті самі негідники, що вбили Банчерча й напали на Джорджа. Я мимоволі стиснула зуби й міцніше взялася за рапіру.

— Як я зрозумів, цього разу перевага на вашому боці — десь п’ятеро проти одного, — зауважив Локвуд. — А ви певні, що вам її вистачить?

Сер Руперт засміявся:

— Кумедна ви, нівроку, компанія! Трупа обдертих, натомлених мандрівних акторів та й годі! Локвуд десь загубив своє славнозвісне пальто, Голлі Манро геть заляпана кров’ю, а Кабінс ледве на ногах стоїть. Щодо Карлайл, то її улюблений привид, якого вона колисає в склянці, має кращий вигляд, ніж вона сама. А це хто ховається на візку? Чи не Квіл Кіпс? Ой, лишенько! Сподіваюсь, він ще не помер?

Я відчула, як Голлі з Джорджем підійшли ближче. Локвуд не відповів ані словом на всі ці теревені, він спокійно дивився на високу стелю зали й на привидів, що плавали в своїх скляних в’язницях, наче бліді прозорі риби в акваріумах.

— Вас, здається, не дуже задовольнило місце нашої останньої зустрічі, — нарешті лагідно озвався Локвуд. — Сподіваюсь, сере Руперт, що Колонна зала вам буде більше до смаку.

Сер Руперт криво вишкірився:

— Так, цього разу мені нема на що скаржитись.

— Тоді знову влаштуємо герць сам на сам?

— Річ ось у чім, — відповів сер Руперт Ґейл. — Минулого разу мене добряче зачепила оця ваша юна гарпія, панна Карлайл, — він показав свій перев’язаний зап’ясток. — Тож я ще не зовсім у формі.