Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 54)

— Зможете, — запевнив привид. — Лаборанти щойно пішли пити каву. Їм, мабуть, набридло дивитись на мої гримаси. А наступна команда з походу на Той Бік повернеться хіба що через годину. Тож усе у вас вийде, аби лиш вистачило сил, — він примружив очі. — Зараз поміркуємо... Сил у вас, звичайно, замало: зморені, ледве на ногах стоїте, а Джордж узагалі от-от на шматки розвалиться, тільки скинь з нього цю накидку...

Джордж несподівано підбадьорився:

— Агов! Годі вже ховати мене! Я трішки змерз, та й квит!

— Еге ж, трішки. Саме так, щоб якнайшвидше сконати...

— Тільки не думай ще й з мене кепкувати! — підхопив Кіпс.

— Це ти, Кіпсе... — юнак поглянув на нього. — Ну, як почуваєшся?

Кіпс заморгав:

— Я? Чудово. А що таке?

— Нічого... — привид на мить пропав, а тоді з’явився знову, пильно оглянув порожню кімнату й провадив: — Отже, розповідаю найголовніше. Сер Руперт Ґейл приніс мою склянку до Будинку Фіттес, щоб «дослідити» мене й вирішити, що робити зі мною далі: чи «застосувати» до якоїсь роботи, чи відіслати до крематорію. Склянку поставили в лабораторії, й відтоді я сиджу там і спостерігаю за натовпом йолопів у дурнуватих срібних кольчугах, які увесь час тиняються на Той Бік. Щойно, до речі, повз мене пройшла сама Маріса. Скинула накидку й поїхала ліфтом нагору. Дуже поспішала, навіть не зупинилась, щоб привітатись.

— Маріса? — перепитав Локвуд. — Вона була сама?

— Стривайте! — обірвав його юнак. — І запам'ятайте: питати мене про щось може тільки Люсі. А ти мені не начальник, щоб розпитувати чи наказувати. Май совість!

Я кахикнула й попросила:

— Черепе! Скажи, будь ласка: Маріса була сама?

— Ось бачиш, як зі мною треба розмовляти? — вишкірився привид, поглянувши на Локвуда. — Так, Люсі сама. А в чому, власне, річ?

— Так, дурниця, — відповіла я. — Просто ми хочемо піти вслід за нею, — тут мені сяйнула певна думка, і я запитала: — До речі, а котра зараз година в нашому, людському, світі? Уже, напевно, ранок?

Зненацька мені дуже закортіло побачити сонце.

— Ні, до ранку ще далеко. Тут на стіні є годинник, на ньому лише пів на першу ночі.

— Зачекайте! — прохрипів Локвуд, облизавши потріскані губи. — Це неправда! Вінкмен з Ґейлом вдерлись до нашого будинку на Портленд-Роу відразу по півночі. Зараз повинна бути пізніша година!

— Правда. Відтоді вже минула доба. Мене принесли сюди рано-вранці і я просидів тут сам-один цілісінький день, — юнак криво посміхнувся й відразу став схожий на знайомий нам привид у склянці. — Пам'ятаєте, я питав, чому ви так забарились?

Наші обличчя витяглися з подиву.

— Це неможливо, — прошепотіла Голлі. — Ціла доба...

— Звична річ у світі мертвих, — пояснив привид. — Тут немає відчуття часу.

Більше розмовляти не було про що, і мої друзі попрямували до арки. Трохи загаялась тільки я.

— Дякую, черепе. Я все-таки рада, що знайшла тебе... — трохи повагавшись, я додала: — Послухай... Зараз, коли я побачила тебе цілим, мені якось ніяково називати тебе «черепом». Як тебе звуть насправді?

— Я забув своє ім'я, — стенув плечима юнак. Його чорні очі зблиснули. — До того ж знайомитись заведено тільки з тим, кому ти довіряєш.

— Так, розумію... — я поглянула на юнака. — Гаразд. Можеш не довіряти мені, але тільки-но ми потрапимо до нашого світу, я заберу тебе звідси.

— Забирай, якщо хочеш... До речі ще одне, — додав череп, коли я вже націлилась іти. — Про Кіпса...

— Про Кіпса? А що з ним таке?

— З ним нічого нещодавно не трапилось?

— Ні.

— Ти певна?

Перш ніж я зібралась відповісти, мене окликнула Голлі. Накульгуючи, я пройшла крізь арку і побачила портал. Браму між двома світами.

***

Щиро кажучи, назвати його «брамою» було б неправильно. То було дещо значно більше — міст, контрольний пункт, магістраль між світами живих і мертвих. Джордж казав правду — так само, як і Локвудові батьки. Багато років у самісінькому центрі Лондона, в підвалі Будинку Фіттес, постійно діяв шлях між нашим та Іншим світами.

Ми опинились у великій, яскраво освітленій кімнаті, посередині якої була яма — кругла, широка, оточена низькою — мені по коліно — міцною стіною, спорудженою з суцільного заліза. Тут, в агенції «Фіттес», ця стіна замінювала коло з залізних ланцюгів, яким оточували свої портали й ми, й небіжчик Стів Ротвел. Вмісту цієї ями, одначе, видно не було, хоч я й без того знала, що там повно Джерел: над порталом височів знайомий туманний стовп, в якому ширяли сірі тіні.

Для переходу над ямою інженери агенції «Фіттес» придумали дещо краще за натягнутий ланцюг. Тут було побудовано залізний місток з перилами — тонкий, проте дуже міцний. Він починався з нашого боку, піднімався над ямою й зникав у туманному стовпі. Дальнього кінця я не бачила, однак достеменно знала, що цей місток приведе нас до світу живих людей.

Друзі чекали на мене біля містка. Я ледве впізнавала їх під укритими інеєм накидками, що курились парою. Що вже там казати про привидів, які кружляли над порталом: за час нашої мандрівки ми самі перетворились на потворних, безформних демонів.

— Можливо, по той бік порталу виявиться, що в кімнаті хтось є, — сказав Локвуд, витягаючи змерзлими пальцями свою рапіру. — Тому я піду першим. Голлі, я хочу, щоб ти допомогла Джорджеві. Ти, Кіпсе, підеш за Джорджем, а ти, Люсі, — останньою. Робимо все так само, як раніше: йдемо, похиливши голови, й не звертаємо уваги на привидів. Пам’ятайте, що відставати чи зупинятись не можна.

Сказавши це, він обернувся й ступив на місток. Ми бачили, як він наблизився до вихору надприродної енергії й, не вагаючись, попрямував уперед. Далі Локвуда огорнув туман і сховав його від нас.

Наступною на місток зійшла Голлі й зупинилась, чекаючи на Джорджа. Сам Джордж за першим своїм кроком спіткнувсь і мало не впав. Кіпс простяг руку, щоб підтримати його. Краї його накидки на мить розсунулись, і я побачила на ньому старенький светр із діркою на боці, пробитою клинком сера Руперта Ґейла. А в дірці зяяла страшна кривава рана.

Аж ось Кіпсова накидка знову лягла на місце. Він допоміг Джорджеві втримати рівновагу, Голлі подала йому руку, й вони вирушили вперед. Підійшовши до повітряного стовпа, вони зупинились, зігнули плечі й схилили голови. Їхні обмерзлі накидки стали схожі на черепаші панцири й курилися вже цілими клубами сизого диму. Всередині вихору стогнали й гуготіли духи, простягаючи до них свої бліді примарні руки, однак тут-таки сахались, відчувши залізо. Нарешті Голлі з Джорджем ступили раз, тоді другий — і зникли в тумані над ямою.

Кіпс подавсь услід за ними.

— Квіле, — окликнула я його. — Зачекай.

— Навіщо? — буркнув він, ставши на хвилину давнім, вічно сердитим Кіпсом. — Годі дуркувати, Люсі.

Мені важко було говорити — і не тільки через страшенний холод.

— Чому ти почуваєшся так добре тут, на Іншому Боці? — запитала я. — Точнісінько як удома...

— Що?! — вирячився він на мене. — Що за дурниці ти верзеш?!

— Просто... бачиш, Квіле... твоя рана...

Він коротко реготнув:

— Коли ти кажеш «точнісінько як удома», Люсі, це все одно, якби ти сказала... — зненацька він поглянув на мене крізь свої замерзлі окуляри і все зрозумів. Його бліде обличчя застигло, наче гіпсова маска. Він загорнув край своєї накидки і, не звертаючи уваги на пару й тріскотіння крижинок, що спадали з пір’їн, поглянув на свій поранений бік. Якусь мить він стояв нерухомо, а потім тихо опустив накидку й повільно, ніби сам до себе, кивнув. На мене він при цьому не позирнув жодного разу.

— Отакої... — тільки й зміг промовити він.

— Ой, Квіле...

— А я так бадьоро почувався...

Я відігнала тривожні думки геть. Ми були сам на сам, і я не знала, що мені слід говорити чи робити.

— Послухай-но, — нарешті сказала я. — Може, тобі краще залишитись тут?

Тільки тепер він подивився на мене.

— Самому? З власної волі? Стояти й дивитись, як ви покидаєте мене тут? Покидаєте, як останнього дурня?

— Але ж твоя рана, Квіле... На тому боці вона...

Квіл трохи помовчав.

— Знаю, — врешті промовив він. — Можливо. Але якщо це повинно статись, то нехай воно станеться як слід і... в належному місці. А тут я нізащо не залишусь. Ще й у цій клятій накидці. Ходімо на той бік.

Я ще й досі вагалась:

— Квіле, ти був... неперевершений...

— Атож.

— Без тебе...

Він усміхнувся мені: