Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 54)
Джордж несподівано підбадьорився:
— Агов! Годі вже ховати мене! Я трішки змерз, та й квит!
— Тільки не думай ще й з
Кіпс заморгав:
— Я? Чудово. А що таке?
— Маріса? — перепитав Локвуд. — Вона була сама?
Я кахикнула й попросила:
— Черепе! Скажи, будь ласка: Маріса була сама?
— Ось
— Так, дурниця, — відповіла я. — Просто ми хочемо піти вслід за нею, — тут мені сяйнула певна думка, і я запитала: — До речі, а котра зараз година в нашому, людському, світі? Уже, напевно, ранок?
Зненацька мені дуже закортіло побачити сонце.
— Ні,
— Зачекайте! — прохрипів Локвуд, облизавши потріскані губи. — Це неправда! Вінкмен з Ґейлом вдерлись до нашого будинку на Портленд-Роу відразу по півночі. Зараз повинна бути пізніша година!
Наші обличчя витяглися з подиву.
— Це неможливо, — прошепотіла Голлі. — Ціла доба...
Більше розмовляти не було про що, і мої друзі попрямували до арки. Трохи загаялась тільки я.
— Дякую, черепе. Я все-таки рада, що знайшла тебе... — трохи повагавшись, я додала: — Послухай... Зараз, коли я побачила тебе цілим, мені якось ніяково називати тебе «черепом». Як тебе звуть насправді?
— Так, розумію... — я поглянула на юнака. — Гаразд. Можеш не довіряти мені, але тільки-но ми потрапимо до нашого світу, я заберу тебе звідси.
— Про Кіпса? А що з ним таке?
— Ні.
Перш ніж я зібралась відповісти, мене окликнула Голлі. Накульгуючи, я пройшла крізь арку і побачила портал. Браму між двома світами.
***
Щиро кажучи, назвати його «брамою» було б неправильно. То було дещо значно більше — міст, контрольний пункт, магістраль між світами живих і мертвих. Джордж казав правду — так само, як і Локвудові батьки. Багато років у самісінькому центрі Лондона, в підвалі Будинку Фіттес, постійно діяв шлях між нашим та Іншим світами.
Ми опинились у великій, яскраво освітленій кімнаті, посередині якої була яма — кругла, широка, оточена низькою — мені по коліно — міцною стіною, спорудженою з суцільного заліза. Тут, в агенції «Фіттес», ця стіна замінювала коло з залізних ланцюгів, яким оточували свої портали й ми, й небіжчик Стів Ротвел.
Для переходу над ямою інженери агенції «Фіттес» придумали дещо краще за натягнутий ланцюг. Тут було побудовано залізний місток з перилами — тонкий, проте дуже міцний. Він починався з нашого боку, піднімався над ямою й зникав у туманному стовпі. Дальнього кінця я не бачила, однак достеменно знала, що цей місток приведе нас до світу живих людей.
Друзі чекали на мене біля містка. Я ледве впізнавала їх під укритими інеєм накидками, що курились парою. Що вже там казати про привидів, які кружляли над порталом: за час нашої мандрівки ми самі перетворились на потворних, безформних демонів.
— Можливо, по той бік порталу виявиться, що в кімнаті хтось є, — сказав Локвуд, витягаючи змерзлими пальцями свою рапіру. — Тому я піду першим. Голлі, я хочу, щоб ти допомогла Джорджеві. Ти, Кіпсе, підеш за Джорджем, а ти, Люсі, — останньою. Робимо все так само, як раніше: йдемо, похиливши голови, й не звертаємо уваги на привидів. Пам’ятайте, що відставати чи зупинятись не можна.
Сказавши це, він обернувся й ступив на місток. Ми бачили, як він наблизився до вихору надприродної енергії й, не вагаючись, попрямував уперед. Далі Локвуда огорнув туман і сховав його від нас.
Наступною на місток зійшла Голлі й зупинилась, чекаючи на Джорджа. Сам Джордж за першим своїм кроком спіткнувсь і мало не впав. Кіпс простяг руку, щоб підтримати його. Краї його накидки на мить розсунулись, і я побачила на ньому старенький светр із діркою на боці, пробитою клинком сера Руперта Ґейла. А в дірці зяяла страшна кривава рана.
Аж ось Кіпсова накидка знову лягла на місце. Він допоміг Джорджеві втримати рівновагу, Голлі подала йому руку, й вони вирушили вперед. Підійшовши до повітряного стовпа, вони зупинились, зігнули плечі й схилили голови. Їхні обмерзлі накидки стали схожі на черепаші панцири й курилися вже цілими клубами сизого диму. Всередині вихору стогнали й гуготіли духи, простягаючи до них свої бліді примарні руки, однак тут-таки сахались, відчувши залізо. Нарешті Голлі з Джорджем ступили раз, тоді другий — і зникли в тумані над ямою.
Кіпс подавсь услід за ними.
— Квіле, — окликнула я його. — Зачекай.
— Навіщо? — буркнув він, ставши на хвилину давнім, вічно сердитим Кіпсом. — Годі дуркувати, Люсі.
Мені важко було говорити — і не тільки через страшенний холод.
— Чому ти почуваєшся так добре тут, на Іншому Боці? — запитала я. — Точнісінько як удома...
— Що?! — вирячився він на мене. — Що за дурниці ти верзеш?!
— Просто... бачиш, Квіле... твоя рана...
Він коротко реготнув:
— Коли ти кажеш «точнісінько як удома», Люсі, це все одно, якби ти сказала... — зненацька він поглянув на мене крізь свої замерзлі окуляри і все зрозумів. Його бліде обличчя застигло, наче гіпсова маска. Він загорнув край своєї накидки і, не звертаючи уваги на пару й тріскотіння крижинок, що спадали з пір’їн, поглянув на свій поранений бік. Якусь мить він стояв нерухомо, а потім тихо опустив накидку й повільно, ніби сам до себе, кивнув. На мене він при цьому не позирнув жодного разу.
— Отакої... — тільки й зміг промовити він.
— Ой, Квіле...
— А я так бадьоро почувався...
Я відігнала тривожні думки геть. Ми були сам на сам, і я не знала, що мені слід говорити чи робити.
— Послухай-но, — нарешті сказала я. — Може, тобі краще залишитись тут?
Тільки тепер він подивився на мене.
— Самому? З власної волі? Стояти й дивитись, як ви покидаєте мене тут? Покидаєте, як останнього дурня?
— Але ж твоя рана, Квіле... На тому боці вона...
Квіл трохи помовчав.
— Знаю, — врешті промовив він. — Можливо. Але якщо це повинно статись, то нехай воно станеться як слід і... в належному місці. А тут я нізащо не залишусь. Ще й у цій клятій накидці. Ходімо на той бік.
Я ще й досі вагалась:
— Квіле, ти був... неперевершений...
— Атож.
— Без тебе...
Він усміхнувся мені: