Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 53)

Я уважніше придивилась до циліндрів. Усередині деяких із них, пробиваючись крізь паморозь, мерехтіло світло. Мені відразу пригадалися срібні огорожі, які ми бачили раніше, й білі вогники на вістрях їхніх шпичаків. Тепер я не мала сумніву, що бачу перед собою групу, яка збирає по тих огорожах плазму й несе її жінці, що сидить у Будинку Фіттес. І тоді мене, попри всю мою втому та відчай, огорнув гнів — так закортіло мені побачити, як дістане свою кару винуватиця всіх цих нещасть.

Коли ця моторошна компанія зникла з очей, ми покинули свою схованку й повільно, важко рушили в напрямі Стренду. Розмовляти про щойно побачене нікому не хотілось. Ми й так чудово все розуміли.

Туман дедалі густіше огортав Трафальґарську площу, й Нельсонова колона стриміла з нього, наче застиглий слід ракети, випущеної у вугільно-чорне небо. Ми обходили площу, тримаючись якнайближче до її зовнішнього краю; одного разу нам довелося заховатись у порожній будівлі почорнілої, промерзлої церкви, щоб уникнути ніг на срібних ходулях. Більше нас, на щастя, ніхто не потурбував. Невдовзі перед нами відкрився широкий чорний каньйон Стренду з будинками-скелями, що височіли над нашими головами. Тут, як і всюди, було порожньо й холодно; бруківкою снувався туман, а під будівлями лежали глибокі тіні. Аж ось ми побачили й високий ґанок Будинку Фіттес із правого боку вулиці.

Ми зрозуміли, що прийшли туди, куди треба. Іній зі сходів ґанку був стертий численними ногами, а вхід перегороджувала срібна сітка, що не давала мерцям заходити всередину. Змайстрована з кількох рядів гострих зубців, ця сітка нагадувала звідний міст на брамі старовинного замку. Ми причаїлись у затінку будинку на протилежному боці вулиці й деякий час спостерігали за входом. Усе було тихо, жодної постаті в срібній кольчузі поблизу.

— Пропоную ризикнути, — хрипко промовив Локвуд. — Довше чекати ми не можемо.

— Здається, моя накидка починає виходити з ладу, — мовив Джордж. — Може, просто... Стривайте, що це?

Серединою Стренду повільно котилась золота осяйна куля, освітлюючи серпанок туману й стіни будинків уздовж вулиці. Куля розросталась і яскравішала. Всередині неї були дві фігури, що ступали пліч-о-пліч. Ми відсахнулись, притулились до стіни й завмерли, спостерігаючи. Насамперед я розгледіла жінку, високу й гарну. На ній була довга, до п’ят, срібна накидка — легка, блискуча, схожа на шапку золотавої піни. Довге волосся жінки було зачесане назад і майже повністю сховане під каптуром, проте витончені пасма її волосся мені було чудово видно. То була жінка, відома в нашому Лондоні як Пенелопа Фіттес. Ми, щоправда, добре знали її справжнє ім’я.

Поряд із нею йшла істота, яку взагалі не можна було назвати людиною. То була примарна чоловіча постать — висока, струнка, промениста. Вона не ступала землею, а радше пливла в повітрі. Очі в цієї істоти були золотисті, а над головою пломенів вінець із сліпучо-білого вогню. Цей вогонь і був джерелом того сяйва, що заливало золотим світлом і жінку, й вулицю. Ми простежили, як ці двоє піднялись на ґанок і щезли в Будинку Фіттес. Вогняний вінчик на голові химерної постаті зник, і нас знов огорнула пітьма.

Досить довгий час ніхто з нас не ворушився. Нарешті ми перезирнулись.

— Маріса... — прошепотіла Голлі. — А з нею...

Локвуд кивнув:

— Здається, ми з вами щойно бачили Езекієля.

* * *

Дивно було опинитись у цій потойбічній версії Будинку Фіттес. Від того місця, яке ми добре знали, вона разюче відрізнялась. У нашому світі вестибюль будинку вирував цілу добу. Численні адміністратори за столиками чемно розмовляли з відвідувачами, що бажали потрапити на приймання; самі відвідувачі, які чекали на виклик, читали часописи, вмостившись на м’яких канапах; залізна скульптура Маріси Фіттес немовби доброзичливо спостерігала за ними всіма. Тут той самий вестибюль виявився темною порожньою кімнатою, схожою на печеру у вугільній шахті: низька стеля над головою, підталий лід під ногами. В затінку біля стіни лежало кілька тріснутих скляних циліндрів і забутих пластмасових банок з-під гасу.

Ряд мерехтливих гасових ліхтарів показував нам безпечну дорогу вглиб будинку. Це не було зайвим, бо подекуди підлога тут геть провалилась, а стеля просідала під вагою намерзлого льоду. Стіни, як і всюди в Іншому Світі, неприродно прогиналися всередину, а підлога то круто піднімалась угору, то зненацька скочувалась униз. Мені стало так само незатишно, як і в потойбічній версії будинку № 35 на Портленд-Роу.

Поволі ступаючи вперед і про всяк випадок тримаючи напоготові рапіри, ми вийшли вздовж ліхтарів до Колонної зали, тобто до її темного, жалюгідного відповідника. Тут, на превеликий наш жаль, ми побачили ті самі дев’ять ув’язнених духів, тільки тепер вони мали цілісний вигляд — так само, як дух черепа в будинку на Портленд-Роу. Духи жадібно стежили за нами, обертались нам услід. З їхніх порожніх очних ямок тонкими променями струменіло світло. Довгий Г’ю Генретті — розбійник, дух якого став першим привидом, спійманим Марісою й Томом Ротвелом, криво шкірився, звісивши набік голову на зламаній шиї. Клепгемський Різник нетерпляче крутив у руках свій примарний ніж. На щастя, колони з посрібленого скла не давали їм вирватись на волю.

Розмовляти як слід ці духи не могли, проте це не заважало їм привертати до себе увагу, тож вони зойкали та ухкали, наче ті сови. Хоч я, працюючи Слухачем, уже звикла до такого галасу, мені було дивно й неприємно чути все це після мертвої тиші Іншого Світу. Що вже казати про моїх колег, яких це ухкання лякало ще дужче, ніж мене! На свій превеликий подив, мої друзі виявили, що тут вони також спроможні чути привидів.

Поспіхом покинувши це місце, ми подалися до Зали Загиблих Героїв, саме тут були двері ліфтів до інших поверхів. У нашому світі перед плитами з іменами загиблих агентів завжди курились гілочки лаванди. Тут ця зала обернулась на темний порожній простір, а на місці ліфтових дверей зяяли чорні провалля шахт, усередині яких клубочився туман. Гасові ліхтарі вивели нас повз ці провалля на майданчик, звідки тяглися сходи, що вели вниз.

— Портал повинен бути в підвалі, — мовив Локвуд, силувано всміхнувшись. — Залишився останній ривок, друзі. Тримаймось. Ціль уже близько.

Ми рушили вниз, долаючи сходи, які вели нас дедалі глибше під землю. Йдучи вкрай повільно, ми проминали виходи на якісь невідомі поверхи, однак поки що не бачили того, чого шукали. Джордж кілька разів мало не впав, у нього підкошувались ноги. Кіпс із Локвудом підхопили його попід руки й потягли вперед. Ми з Голлі теж підтримували одна одну. Таким чином, ледве живі, ми дістались до найглибшого з нескінченних підвалів Будинку Фіттес. Я відчувала, що повернутись звідси назад ми вже не зможемо — забракне сили.

Ліхтарі провели нас крізь якусь темну порожню кімнату до арки, де я нарешті вловила звук, який давно вже сподівалась почути, — потойбічний гомін, що виходив з недалекого порталу між світами.

Локвуд відчув те саме. Він немічно кахикнув — цей звук у нього правив, напевно, за переможний клич. Ми трохи підбадьорились і рушили вперед.

— Це в тебе називається «прийти вчасно»? — пролунав чийсь голос.

Ми завмерли на місці. Підняли свої голови в каптурах і втомлено озирнулись.

— Якби я знав, що ви так баритиметесь, то встиг би завити собі кучері, — мовив худорлявий юнак, що стояв віддалік у цій самій темній холодній кімнаті. Його розкуйовджене волосся мерехтіло потойбічним світлом, а обличчя було таким самим блідим та бундючним, як завжди.

— Черепе! — мене огорнуло химерне відчуття. Не можу сказати, що то було, — полегшення, задоволення від зустрічі хоч із кимось знайомим? Будь-що це відчуття зігріло мене. — Я така рада тебе бачити! — сказала я, шкандибаючи назустріч. — Як ти сюди потрапив?

— Ну, правду кажучи, я не зовсім тут, — відповів привид. — Я досі в своїй любій склянці, яка стоїть у яскраво освітленій лабораторії в підвалі Будинку Фіттес, оточена циліндрами з краденою плазмою, а довкола тиняються двоє розумників в окулярах. Якісь придуркуваті боягузи... зараз я перевірю їх... Так і є. Я щойно показав їм свою гримасу під назвою «Щасливий селянин», і вони мало не знепритомніли. А тим часом далі розмовляю з тобою. Спритна штучка, еге ж? — юнак криво посміхнувся. — Надаю, що так.

— Але ж як ти...

— Люсі! — Локвуд підійшов до мене, а за його спиною з’юрмились інші наші колеги. Усі вони спантеличено дивились на юнака. Спочатку я не зрозуміла, що трапилось, а потім здогадалась, що тут вони могли чути його.

— Це наш череп, — сказала я.

Локвуд аж роззявив рота:

— Череп? Тобто... його дух? Але ж він... зовсім не такий!

Юнак скривився:

— Та невже? Зате ви такі самі. А я був певен, що ви хоча б відморозите собі по кілька пальців чи навіть носи! Чи, може, щось інше, чого зовні не видно! Шкода, коли це не так.

— Він завжди отак розмовляє?! — вирячив очі Локвуд.

— Ні. Зазвичай навіть ще гірше. Тепер ти бачиш, що мені доводиться терпіти?

— Нічого вона не терпить, — заперечив юнак. — Їй це навіть до вподоби. Мої жарти завжди тішать її.

— Краще потіш мене просто зараз, — мовила я. — Розкажи, як ти тут опинився і що там по той бік порталу. Ми збираємось пройти через нього... якщо зможемо.