Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 49)

— Я б перерізав ланцюг, — пояснив Локвуд. — Щоб ми не змогли повернутись назад.

Ми ще раз поглянули на обірваний ланцюг, а потім на Локвуда.

— То ми тепер застрягли тут назавжди?—буркнув Кіпс. — Тут, в іншому світі? Це що, теж частина твого геніального плану?

Локвуд хитнув головою:

— Не дорікай мені, Квіле. І не сердься. Духи дуже чутливі до емоцій. Ми ж не знаємо, хто нас зараз може чути.

— То нас тут ще й підслуховують?! — не витримав Кіпс. — Чудово! Ще краще! Ти казав, що тут ми будемо в безпеці! Що все буде гаразд! А тепер ми застрягли в світі мертвих, цілі орди голодних привидів збираються пожерти нас, а ми стоїмо тут в оцих придуркуватих убраннях! Вітаю! Блискучий план, Локвуде! Якнайкращий! Ти ж казав, що...

— Я знаю, що я казав. Пробач. Я ж не думав, що вони переріжуть ланцюг.

— А слід було подумати, перш ніж вести нас сюди на загибель!

Локвуд вилаявся й відповів:

— Якби тут думав ще хоч хто-небудь, крім мене...

— Замовкніть! — не витримала я. — Замовкніть обидва! Знайшли час для сварки! Ми повинні разом щось придумати. Вихід є! Мусить бути!

Ми тихо стояли в маленькій спальні. Вона — як і будинки, що запам’ятались мені з попередньої мандрівки до Іншого Світу, — була розташована так само, як і спальня Джесіки в нашому світі, хоч і немовби трохи перекошена. Стіни, скажімо, здавались тут м’якими, неначе розтопленими. В щілинах підлоги виблискував лід, наші накидки вкрились памороззю. Наші перелякані обличчя заливало дивне холодне світло, в якому всі речі здавались незвично пласкими.

Тривалу мовчанку нарешті порушила Голлі:

— У нас є інший вибір. Може, надто неймовірний, але є...

— Будь-що це краще за останній Локвудів план, — знову буркнув Кіпс.

— Оце вже я не знаю, — нерішуче всміхнулася Голлі. — Але вибір є. Вийти назад крізь цей портал ми не можемо, правда? А просто сидіти тут немає жодного сенсу. Отже, наш єдиний шлях до порятунку — знайти інший портал і пройти крізь нього. І ми знаємо, що принаймні один такий портал у Лондоні є. Нам навіть достеменно відомо, де його шукати...

Голлі дивилась на нас так спокійно й незворушно, ніби стояла в нашій конторі на Портленд-Роу й повідомляла про нові виклики. Локвуд тихо свиснув. Джордж із сичанням, схожим на звук пробитої повітряної кульки, випустив з рота повітря.

— Будинок Фіттес... — промовила я. — Ходімо туди!

— Я, здається, помилився, — застогнав Кіпс. — Твій план, Голлі, ще гірший, ніж у Локвуда. Набагато гірший.

Проте в Локвуда на обличчі вже заграла легка усмішка.

— Голлі, ти — геній! — сказав він. — Твоя правда. Це вихід. Це саме те, що ми зробимо! — його голос аж захрип від хвилювання. — Ви зрозуміли? Інший Світ майже такий самий, як наш, тому ми можемо легко вийти з цього будинку. Ідемо сходами вниз, виходимо через парадні двері — і ось ми на іншій Портленд-Роу. Звідти ми прямуємо Лондоном, тобто іншим Лондоном, до Будинку Фіттес. Знаходимо портал, який неодмінно повинен там бути. Проходимо крізь цей портал — і ось ми в нашому звичайному світі! — він засміявся. — Але найкраще в іншому — в тому, що ми захопимо Марісу зненацька! Обійдемо всі її захисні бар’єри й спіймаємо, як то кажуть, на гарячому! Роздобудемо всі потрібні докази, щоб покінчити з Проблемою. І тоді відчайдушна оборона будинку на Портленд-Роу обернеться нашою перемогою! — Локвудові очі блищали з-під каптура. — Блискучий план, Голлі! Чудовий!

— Дякую, — кивнула вона. — Хоч насправді я просто шукала способу вибратися звідси живими.

Кіпс потер долонею потилицю:

— Стривайте! З ваших із Люсі розповідей я зрозумів, що тутешній «інший Лондон» не можна вважати безлюдним, — він ковтнув слину. — Ба більше, це вам не якесь зачухане село з двома-трьома привидами. Тут їх цілі натовпи... А що робити з Джорджем? Хіба він подолає таку відстань? А накидки — чи надовго їх вистачить?..

— Зі мною все буде гаразд, — обірвав його Джордж уперто. — Упораюсь. Іншого вибору в нас немає.

— А як ти думаєш, Люсі?

Я думала тоді багато про що, але насамперед про те, як мені подолати паніку, що почала огортати мене від самісінького початку перебування в Іншому Світі. То була та сама паніка, що відбирає в тебе здоровий глузд і сковує, мов крига, все твоє тіло. Я пригадувала всі свої страхи з останньої мандрівки на Той Бік і поступово мені здавалось, ніби кімната все меншає й меншає, от-от розчавить мене... Я відчувала, що задихнусь, якщо ми негайно не вийдемо на свіже повітря.

— Думаю, що Голлі має рацію, — сказала я. — Нам треба спробувати знайти інший портал. А з Марісою — це вже як пощастить. А зараз... ходімо мерщій, дуже прошу вас.

***

Як і спальня, сходовий майданчик скидався на той, що залишився в нашому світі, хоч і втратив тут свої звичні домашні риси. Просто порожні, вкриті інеєм стіни — і все. Ніяких прикрас та килимів, лише голі дошки підлоги з кривими, наче людські вени, тріщинами. Майданчиком снувався туман. Мертва тиша дзвеніла в наших вухах.

Килимів на сходах не було. Наші кроки гучно відлунювали, коли ми поволі рушили сходами вниз. Ми майже дісталися до першого поверху, коли туман закурився і повз нас пробіг до передпокою присадкуватий кремезний чолов’яга. Серед цілковитої тиші він промчав від кухні до парадних дверей, майнув на порозі й тут-таки пропав з очей.

Локвуд, який ішов першим, рвучко зупинився, здивований цим видовищем. Далі обернувся до мене й прошепотів:

— Хто це був?

Я не відповіла. Локвуд рушив далі. Зійшовши зі сходів, ми опинились у передпокої й через парадні двері вибрались надвір, під вугільно-чорне небо.

Уздовж Портленд-Роу стояв легенький туман, бруківка була вкрита білою памороззю. Усе довкола заливало кволе, мертвотне світло, що не відкидало тіней. Захисних ліхтарів не було взагалі—так само, як і залізних воріт та огорож біля будинків. Самі будинки перетворились на сірі брили.

На вулиці ми знову помітили кремезну постать, вона, незграбно шкутильгаючи й не озираючись, прямувала геть від нас. Невдовзі її поглинув туман, і знову запала тиша.

— Хто це був? — повторив Локвуд. — Хто ще був у нашому домі, крім нас?

Аж тут мені сяйнула думка. Я, здається, зрозуміла, хто це був. Я озирнулась на чорний прямокутник парадних дверей.

— Зачекайте мене тут, — попросила я.

Обернувшись, я пішла назад до будинку. Стіну біля сходів поорали тріщини, деякі з них були такі широкі, що туди можна було просунути палець. Напівпрочинені двері кухні вкрились інеєм і примерзли до підлоги, тому мені ледве вдалося протиснутись туди. На самій кухні було дуже темно, проте я все-таки зуміла розгледіти, що й наш стіл, і шафи, й буфети зникли. Краєм ока я вловила їхні бліді контури, та варто мені було повернутись туди, як вони пропадали.

Як я й сподівалась, біля стіни стояв стрункий чоловік із розкуйовдженим волоссям. Стояв на тім самім місці, де я залишила склянку з привидом. Дух черепа — я й надалі зватиму його так — був сірий і напівпрозорий, проте, так би мовити, цілісний, сформований. Зовні то був сухорлявий юнак, трохи старший за мене. З худого обличчя на мене дивилась пара великих темних очей.

— Нарешті, — байдужим голосом промовив юнак. — А я вже гадав, чи не забула ти про мене. То, виходить, ви пройшли крізь портал?

— Так, — кивнула я. — Пройшли.

— Дуже мило з вашого боку.

І його голос, і постать були кволі, можливо, так проявлялись побічні явища від тривалого сидіння в склянці. До речі, зараз я вперше змогла розгледіти цього юнака як слід. Він був у білій сорочці й сірих штанях, трохи закоротких для його кощавих ніг. Ноги були босі. Який же він був молодий, коли помер...

— Вони зачинили за нами портал, — пояснила я.

Юнак насмішкувато моргнув мені бровою й перепитав:

— Та невже? Отакої... Цікаво, як би ти почувалась, опинившись у неволі, та ще й у такому неприємному місці? Напевно, мріяла б знайти кого-небудь, хто визволить тебе!

Я збентежено потупилась і подивилась на свій робочий пояс, де досі висів молоток, яким я розбивала Джерела.

— Ми хочемо пробратись до центру Лондона і знайти портал Маріси. Саме про це я й прийшла сказати тобі.

— Ти зробила мені велику ласку, — скривив вуста примарний юнак. — Вирішили погуляти Темним Лондоном? Що ж, нехай вам щастить. До речі, якщо вже вони перекрили вам дорогу назад, то ви певний час краще уникайте цього будинку.

— Чому?

— Простіше кажучи, вони збираються все тут розтрощити. Щоправда, сер Руперт Ґейл користується зараз міцнішими слівцями... Навіть я навчився від нього кількох нових для себе висловів, а це дещо значить. Щоправда, командувати бандюгами Вінкмена йому важко, вони ніяк не можуть уторопати, куди ви щойно пропали. Торочать щось про чаклунів та чортів... — юнак вибалушив очі й на мить став схожий на своє власне примарне обличчя в склянці. — В останнього середньовічного мужлая було більше кебети, ніж у них. До речі, вас, напевно, втішить, що майже вся ця наволоч добряче постраждала з вашої ласки. Декого прибило, декого прохромило, а ще когось попекло спалахом. А декому й брови геть випалило.

— Чудово, — похмуро промовила я.

— А сам Вінкмен щойно помер.

— Що?! — я мало не задихнулась холодним повітрям. — Як?!

— Як я розумію, ви якимось чином зацідили йому по лобі дошкою. Він упав і настромився на ніж одного зі своїх посіпак. А чого ще сподіватись, коли навколо тебе ходять із гострими предметами в руках? — юнак посміхнувся, й ця бездушна посмішка знову нагадала мені привид у склянці. — Затягли вони його на кухню, там він і дуба врізав. Дивно, як це ви не спіткнулись об нього.