Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 48)
— Пам’ятайте про те, що ми з Люсі розповідали вам, — нагадав Локвуд. — Міцно тримайтеся за ланцюг і йдіть тільки уздовж нього. Ланцюг і накидки відганятимуть привидів. Вони лютуватимуть, верещатимуть, але зачепити вас не наважаться. А ви просто не звертайте на них уваги.
— Сподіваюсь, що нам пощастить, — мовив Кіпс, понуро дивлячись на залізне коло з-під свого каптура з жовтогарячого пір’я.
— Коли ми перейдемо на Той Бік, — провадив Локвуд, — там буде кімната, схожа на цю, тільки водночас інша. Темна й тиха. Без ворогів. Там ми будемо в безпеці,—він усміхнувся і взявся за натягнутий ланцюг. — Дорога недалека, якихось кілька ярдів. Скоро побачимось!
Двері вже ледве тримались. Хтось люто віддирав з них залізні смуги. Було зрозуміло, що часу на втечу в нас обмаль. Локвуд завагався, аж тут Голлі ступила вперед і сказала:
— Ні, Локвуде, ти повинен прикрити нас. Першою піду я. А ти, Джордже, за мною.
Вона простягла Джорджеві руку. Той узяв її, підійшов, кульгаючи, до порталу і взявся вільною рукою за ланцюг. Локвуд побокував, кивнувши з вдячністю Голлі, витяг рапіру і обернувся до дверей.
— Не журись! — промовила я до Джорджа, піднявши вгору великий палець. — Ти ж сам готовий був померти заради такої мандрівки! — правду кажучи, ця фраза в мене вийшла не надто вдалою. — За кілька хвилин побачимось! — щиро додала я. Джордж нічого не відповів, мені здалося, що він занімів зі страху.
Тримаючись за ланцюг, Джордж і Голлі рушили вперед, дійшли до краю залізного кола й за мить почали розчинятись у каламутному серпанку примарного сяйва.
Двері струснув шалений удар. Двоє чи троє бандитів віддирали з них останні залізні смуги. Аж тут, побачивши портал, вони злякано позадкували; я помітила на їхніх обличчях панічні гримаси. Зненацька на їхньому місці з’явився сер Руперт. Лице його було скривавлене, зуби вишкірені. Він протискувався крізь розбиті двері, а я схопила з пояса рапіру й стала пліч-о-пліч з Локвудом.
Вереск привидів у колі став ще гучніший. Я озирнулась у бік порталу — Голлі з Джорджем уже зникли. Ланцюг розмірено гойдався, позначаючи шлях тих, хто десь усередині кола просувався вперед. Примарні постаті несамовито і, я сподівалась, розчаровано гасали всередині повітряної колони. Поки я дивилась, ланцюг припинив гойдатись і завмер.
— Спрацювало! — сказала я. — Вони пройшли. Квіле, ти наступний!
Кіпс кивнув, пташині пера на його накидці шалено заворушились. Зараз він найбільше скидався на сумне курча, яке заганяють просто до каструлі з окропом. Він ухопився за ланцюг і нерішуче поглянув на залізне коло.
Біля розбитих дверей щось хруснуло, й до спальні нарешті вліз сер Руперт Ґейл. Пропхався до кімнати він досить незграбно, однак зумів ухилитись від моєї рапіри й хутко підхопився, встигши ударом кулака відкинути мене вбік. Я впала на Локвуда, він утратив рівновагу, й поки ми намагались відчепитись одне від одного, сер Руперт витяг свій клинок і негайно перейшов в атаку.
Повз мене промчало щось подібне до розлюченого півня з рапірою в руці. Серу Руперту довелося відступити до дверей. Він здавався приголомшеним і міг лише відбивати удари, не думаючи про напад. Можливо, Кіпсові зараз допоміг його химерний вигляд: величезні окуляри на обличчі, настовбурчене пір’я райського птаха над головою... Я не дорікала б серу Руперту за те, що він розгубився. Кіпс у такому вбранні ошелешив би будь-кого.
Сер Руперт, одначе, швидко оговтався і взявся за рапіру. Тепер відступати довелося вже Кіпсові, та йому на допомогу прийшли ми з Локвудом. Тепер нас було троє проти одного, і в повітрі жваво забряжчала сталь. Крізь розбиті двері хтось пожбурив у Локвуда ніж. Локвуд ухилився й зацідив сера Руперта по голові. Той зігнувся від удару й штрикнув Кіпса рапірою між ребра. Кіпс зойкнув з болю. Я махнула клинком і зачепила руку сера Руперта. Той вилаявся, затулив рану долонею й відсахнувся.
Це була чудова нагода для втечі, і ми скористались нею. Ми з Кіпсом та Локвудом відскочили назад, ухопились за ланцюг і рушили вздовж нього до залізного кола — спочатку Кіпс, потім я, а останнім Локвуд. Від стовпа примарного повітря на нас війнуло лютим холодом; ми рішуче, без вагань переступили залізний бар’єр і занурились у божевільний хаос порталу.
* * *
Ми ступали просто по Джерелах, що громадились у нас під ногами, а над ними кружляли їхні господарі. Дикі потойбічні голоси кричали й шепотіли мені просто у вуха різноманітними мовами, яких я не розуміла. Обабіч мене ширяли в повітрі прозорі постаті, одначе ланцюг залишався чистим, недоторканним для духів і впевнено вів нас до ліжка Джесіки, далі й далі крізь туман. Привиди стежили за нами, купчились зовсім поруч, проте зачіпати нас не наважувались.
На ланцюгу потріскувала паморозь, холодне повітря обпікало мені щоки. Перед собою я бачила Кіпса, що повільно шкандибав уперед і кінець кінцем зупинився. Я цілком розуміла його, то був його перший перехід між світами.
— Не звертай на них уваги! — вигукнула я. — Йди далі! Не відпускай ланцюг і не зупиняйся!
Нарешті ми дісталися до ліжка. Воно було вкрите льодом, який тріщав, коли ми перелазили через постіль. Так само потріскував і замерзлий матрац. Повзучі примари зі зламаними спинами легко ковзали під ліжком рачки. Вони скидались на акул, що сновигають під човном із скляним днищем. Коли ми нарешті перебрались через ліжко, ці потвори кинулися за нами, юрмлячись позаду нас і вигукуючи наші імена.
Зрозуміло, що ми анітрохи не зважали на них. Ще кілька кроків — і ми знову дістались до краю залізного кола, переступили його й опинились в іншому кінці спальні.
Як тут було тихо й холодно!
Замовкло не тільки виття примар, не чути було ні криків сера Руперта й Вінкменових бандитів, ні тріску виламуваних дверей. Повітря тут здавалось мертвим, нерухомим, і все довкола заливало м’яке сіре світло, в якому все мало плаский, безбарвний вигляд. Ми, як і раніше, були в спальні Джесіки, проте це був Інший Світ, і все тут було по-іншому. Стіна, біля якої ми стояли, стала тут голою й потрісканою. На підлозі під нашими ногами виблискувала паморозь. За вікном чорніло небо без жодної зірки.
— Відійдіть від ланцюга, — наказав Локвуд. У тутешньому мертвому повітрі його голос лунав кволо й глухо. Ми з Кіпсом побокували. Жердина за нашими спинами геть укрилась інеєм. Ланцюг трохи погойдався й застиг; його кінець губився в каламутному тумані над порталом. У повітряному стовпі над залізним колом досі сновигали привиди, однак тепер це відбувалося без жодного звуку. Ми з Локвудом стояли, тримаючи напоготові рапіри, й пильно дивились туди, звідки щойно прийшли.
Ми спостерігали за порталом. Звідти ніхто не з’являвся.
— Дякувати Богу, — прошепотіла я. — Я боялась, що він кинеться за нами.
— Без накидки? Це певна загибель, — відповів Локвуд. — Я навіть і не пробував би.
Ми тихенько, поволі обігнули залізне коло і вийшли на протилежний бік кімнати. Тут на нас чекали Голлі й Джордж — вони сиділи, скулившись, у своїх накидках, із каптурами на головах, із-під яких курилася біла пара від їхнього подиху. На дверях спальні нікого не було — ні сера Руперта, ні людей Вінкмена. Ми перебували в Іншому Світі, в іншій версії будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут не було нікого, крім нас.
— Що сталось? — запитав Джордж. Його шепіт чітко відлунював у порожнечі. — Вас не було цілу вічність. Я вже думав, що вони схопили вас.
— Ні, все гаразд, — відповів Локвуд. — Ми зробили це, — опустивши рапіру, він видихнув, випустивши білу хмаринку пари. — А що в тебе, Джордже? Як почуваєшся?
— Подряпаний, побитий, приголомшений від того, що потрапив до Іншого Світу, і, з людської точки зору, мертвий. А так усе чудово.
— От і добре. Радий це чути. А ти, Квіле?
Кіпсове обличчя під окулярами й каптуром страшенно зблідло, проте голос у нього лунав досить-таки впевнено:
— Усе гаразд.
— Мені здалося, що Ґейл трохи зачепив тебе.
— Авжеж, зачепив. Нічого. Трохи боляче, але це дурниця. Я почуваюся добре.
— Гаразд.
— У тебе поранений бік? — запитала Голлі. — Зараз я погляну!
— Під цим лахміттям ти нічого не побачиш, — заперечив Кіпс, показуючи на свою накидку. — Дякую, Голлі, не треба. Звичайна подряпина.
— Загорніться щільніше в накидки, — порадив Локвуд. — Відчуваєте, як тут холодно? Накидки — річ потужна, проте захистити від усього не можуть, тож не думайте скидати їх, бо загинете.
— Так, — сказала я, поглядаючи за на куряву туману над сходами. — А що тепер? І скільки нам тут доведеться чекати?
— Сподіваюсь, недовго, — мовила Голлі.
— Не знаю... — насупився під своїм каптуром Локвуд. — Поява сера Руперта додала нам клопоту. Він добре знає Марісу. Якщо йому відомо,
— І все-таки що ти зробив би? — запитав Джордж.
З дальнього кінця кола долинув короткий глухий удар, від якого духи мовчки затріпотіли в повітрі.
Локвуд поглянув на нас і, прикусивши губу, повільно підійшов до металевої жердини скраю порталу. Ми потяглися за ним і побачили, що залізний ланцюг провис аж до підлоги. Його вже не було натягнуто на рівні грудей.