Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 50)
Я подумала про кремезну присадкувату постать, що промайнула в передпокої й раніше за нас прослизнула надвір, і піднесла до обличчя руку в рукавичці. На долоні намерз шар інею; я поспіхом опустила руку й затупцяла на місці — під ногами хруснув лід, що вже встиг приморозити до підлоги мої чоботи. Мене знов огорнула паніка, здалося, ніби стіни розпливаються й перекривають мені вихід.
— Мені пора йти, але я повернуся, — сказала я. — Коли ми всі потрапимо додому...
— Що? Куди?! — мені зненацька защемило серце. — Ні, вони не можуть...
Сіре обличчя заморгало й почало розпадатись на шматки — розривався зв’язок між світами:
Я відчула себе страшенно нещасною. Моє серце зненацька наповнила туга.
— Черепе, пробач... Я визволю тебе...
Постать юнака почала танути, голос затремтів:
— Ні, я не мертва... — прошепотіла я, втупившись у порожнє місце, де щойно стояв юнак.
***
Покинувши кухню, я обережно пройшла передпокій, намагаючись не зачіпати лід, що виступав з тріщин на стінах. Парадні двері залишались відчиненими, за ними під чорним небом на мене чекали друзі. Іній виблискував на їхніх накидках. Мертву тишу порушували хіба що моє дихання та хрускіт мерзлої ріні під ногами. Порівнявшись із друзями, я коротко розповіла їм про останню розмову з черепом і про Вінкменову смерть.
— Що ж, — мовив Локвуд, — я не сказав би, що ця смерть ляже важким тягарем на мою совість. — Він поглянув на дорогу, де нещодавно зник привид Вінкмена.
— Добре, що він пішов собі, а не залишився на місці загибелі, — зауважив Кіпс. — Інакше цей привид зазирав би тобі через плече щоразу, як ти спустишся до підвалу, щоб випрати свою білизну... Такі духи виробляють одне й те саме без кінця.
— А от мені цікаво, куди він попрямував? — запитала Голлі.
Ніхто не відповів їй. Ми мовчки роздивлялись на серпанок примарного туману.
— Гаразд, годі вже стояти й роззиратись на всі боки, — рішуче сказала я. — Нам пора йти. Хто знає найкоротшу дорогу до Стренду?
21
Наша мандрівка темним морозним Лондоном нагадувала сон — моторошний, нещадний, від якого ніяк не вдається прокинутись. Вона розпочалася серед тиші й туману, а завершилася спалахом страху, проте від першого до останнього кроку нас не покидало відчуття якоїсь огидної неправильності Іншого Світу. Ми проходили місцями, якими ще ніколи не ступала людська нога. Ми бачили те, чого ніколи не побачать очі живих людей. Ми були в світі, де звичні для нас закони діяли навпаки. Це були не наші вулиці, не наш Лондон. Ми пробирались містом мерців, і всі наші навички й Таланти зводились тут нанівець.
Першою вулицею, якою ми пройшли, була, звичайно ж, Портленд-Роу. Щоправда, то була
Як і в усьому цьому світі, в цих будівлях було щось тривожно-неправильне. Здавалось, що варто лише вдарити по них кулаком — і вони поваляться на землю. Двері в одних будинках були прочинені навстіж, а в інших їх не було взагалі. Вікна теж були дивні — просто чорні діри без шибок та штор. На самій вулиці частина знайомих речей кудись пропала, замість них зяяла порожнеча.
Жодного привида довкола не траплялося.
Ми йшли самісінькою серединою вулиці по слідах, які залишив у паморозі самотній подорожній, що прямував тут незадовго до нас. Ви, звичайно, зрозуміли,
— Треба повернути ліворуч, — прошепотів Джордж. Скельця його окулярів узялися памороззю. Його хворобливий голос тепер узагалі було ледве чути. — Це найкоротший шлях.
— Гаразд, — відповів Локвуд, чиє обличчя, як і в мене, вже трохи побіліло від морозу. — Треба поспішати щодуху. Накидки поки що рятують нас, але я не знаю, чи надовго їх вистачить.
Ми рушили далі. Повітря було сухе, холодне, воно немовби висотувало життя з наших легень і сповільнювало кров у венах. Наше дихання вмить оберталось на пару, яка осідала на наших накидках інеєм, що тихенько хрускотів з кожним нашим порухом. Проте все ж таки накидкам треба було подякувати — смертельний холод не проникав під них. Перебуваючи ніби всередині теплих пузирів, ми поспішали далі — серед тиші, що ладна була от-от розчавити наші голови, під пильними поглядами незліченних чорних отворів вікон.
У потойбічному місті не було жодного захисного ліхтаря. Так само не було ні огорож, ні машин — нічого залізного. Не чути було й плюскоту води: рівчаки та жолоби збереглись, однак стояли порожні. Зникли таблички з назвами вулиць і номерами будинків, стали розмитими й незрозумілими вивісками крамниць. Дорога, якою ми йшли, була добре знайома нам, проте незвична тиша робила її чужою для нас. Під час своєї попередньої мандрівки до Іншого Світу я опинилась на селі. А тут, у центрі Лондона, ця тиша здавалась іще гнітючішою, ніж у лісі чи серед поля. Фасади будинків тут були схожі на скелі, а вулиці перетворились на темний лабіринт каньйонів та ущелин.
Проходячи через один такий каньйон, ми побачили вдалині чоловічу постать у капелюсі з широкими крисами. Вона поволі, кульгаючи, наближалась до нас. Ми прискорили ходу, рушили вперед і перелізли через купу сміття, що залишилась від частково зруйнованої будівлі. Перед нами відкрилось перехрестя, й Локвуд рвучко звернув убік, відводячи нас із головної вулиці.
— Що ти робиш?! — просичав Кіпс. Укриті інеєм пір’їни стирчали на його каптурі, наче вусики якоїсь комахи. — Це не найкоротший шлях!
— Мені не подобається той чолов’яга на вулиці, — пояснив Локвуд. — І до того ж він там не сам-один, бачиш? Ще двоє дорослих і одна дитина... Ми повинні будь-що обминути їх. Доведеться кружляти.
Сказати це, одначе, було простіше, ніж зробити. Вулиці більше не порожнювали — кожною з них щось пересувалось у тумані. В отворах вікон з’явились темні постаті, що нерухомо зирили в небо, а в замерзлих пісочницях скраю міських парків заворушились крихітні дитячі фігурки. На зупинках почали шикуватись черги дорослих постатей — вони, напевно, чекали автобусів, які ніколи не приїдуть. Тротуарами вирушили чоловіки в ділових костюмах і краватках, жінки — з невидимими дитячими візками. І все це було мовчазне, сіре, немов на вицвілій старій фотографії; обличчя примар біліли, наче кістки. «Загублені душі», — згадала я слова черепа і зрозуміла, що він мав рацію. Вони загубились у часі й просторі, загубили самі себе, повторюючи без усякого глузду одні й ті самі дії.
Ми старанно оминали мешканців темного міста, проте від нескінченних кружлянь скоро втомились і почали блукати. Нещадний холод і напруження просто-таки жерли нашу енергію, й від цього не рятували навіть накидки. Сам Локвуд стишив ходу, а Джордж, і без того кволий після хвороби, взагалі ледве переступав ногами. Мені довелось узяти його під руку.
— Мені не подобається, Люсі, що ми залишаємо по собі сліди, — трохи згодом прошепотів він.
— Тобто сліди наших ніг? — перепитала я. Подекуди на бруківці видніли ледь помітні відбитки чиїхось босих ніг, на тлі яких відразу впадали в око глибокі, чіткі сліди наших чобіт.
— Їх також. А найголовніше, пару, — пояснив Джордж. І це була чистісінька правда. Наші вкриті памороззю накидки спалахували сріблястими язичками полум’я під натиском надприродного холоду, і в повітря здіймались хмаринки сірої пари, що пливли за нами. — Боюся, що вони можуть зачути цю пару. Скажімо, нанюхати.
— Так, я згодна, — кивнула я.
— У нас, до речі, є зброя, — зауважив Кіпс, який почувався, здається, краще за нас усіх. Кожне перехрестя він долав першим і часто виходив у розвідку. — У мене, скажімо, збереглась каністра з магнієм, а ще є рапіри...
Я хитнула головою. Мої руки й ноги обважніли, я засапалась.
— Тут усе по-іншому, Квіле. Не так, яку нас. Коли ми з Локвудом раніше побували тут, то я пробувала кинути каністру, й нічого не вийшло. Я навіть не знаю, чи допоможе тут рапіра. Повір мені: якщо нас помітять, залишиться хіба що тікати.
Ми вийшли туди, де в