Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 51)

Що саме це було, ми довідались трохи згодом. Ми вийшли на відкриту площу, де з клаптиків промерзлої землі стриміли темні, без жодного листка дерева. Площу зусібіч оточували високі конторські будинки, а біля них зібрався величезний натовп мерців. Огорнуті густим туманом, вони стояли спинами до нас, проте ми могли виразно розгледіти, як по-різному були вбрані ці чоловіки, жінки й діти. Вони не стояли нерухомо, а увесь час тупцяли й переходили з місця на місце, а їхня увага була прикута до якоїсь темної й водночас переливчастої речі, що висіла перед ними.

Хоч ми вже ледве плентались і подолали хіба що пів дороги до Будинку Фіттес, нам залишалось тільки зупинитись і спостерігати за тим, що тут відбувається.

Якщо ви запитаєте мене, що то за річ висіла в повітрі, я відразу скажу вам, що то були двері, щоправда, химерні, не подібні до жодних дверей у світі. Вони видніли невисоко над землею, просто в центрі тієї невеличкої площі. Ці двері не мали ніяких прикрас, просто чорний прямокутник та й годі. З одного боку, щоправда, цей прямокутник скидався майже на овал, а з іншого здавався пласким, наче аркуш паперу. Проте з усіх боків краї цих дверей залишались розмитими, нечіткими, ніби зітканими з повітря, в якому висіли ці двері. Посередині дверей мерехтіло щось подібне до зірочок. Зараз я спокійно розповідаю про це диво, а тоді воно неабияк приголомшило нас. Заціпенівши, ми стояли скраю площі й далі спостерігали за цим химерним видовищем.

— Це Джерело? — прошепотів Кіпс. — Двері додому, до нашого світу? — він облизав свої змерзлі вуста. — Вони так ваблять мене до себе...

— Це не Джерело, — заперечила Голлі. — Це щось інше.

— Здається, за цими дверима схована якась принада для них, — зачаровано промовив Локвуд. — Погляньте, вони хочуть потрапити туди, але не можуть.

І справді, мерці докладали шалених зусиль, щоб наблизитись до дверей у повітрі, однак їх стримувала якась перепона. Цією перепоною виявилась потворна огорожа — срібляста, блискуча, явно змайстрована людськими руками. Вона нагадувала сітки, які ми носимо з собою для запечатування Джерел, тільки її було зроблено не з кілець, а з маленьких шпичаків, на вістрях яких мерехтіли білі вогники. Поки ми дивились на це, один з привидів на площі не втримався, вибіг із натовпу й кинувся до огорожі. Щось вибухнуло, спалахнуло, привид упав на спину й заборсався. На вістрях шпичаків затремтіли нові білі вогники, а натовп схвилювався ще дужче.

— Це робота Маріси, — прохрипів Джордж. — Нам було цікаво, де вона бере для себе плазму. Тепер ми це знаємо.

— Вони в пастці, — підхопила я. — Бідолахи. Вони не можуть вибратися звідси...

Мені стало шкода цих горопашних привидів і водночас украй закортіло підібратись якнайближче до цих дверей у повітрі. Я розуміла, що це небезпечно, що я опинюся серед натовпу збуджених мерців... І все-таки ступила крок уперед. Квіл і Голлі зробили те саме.

— Стривайте! — Локвуд шаленим зусиллям волі відірвав погляд від дверей. — Озирніться!

Його крик розвіяв чари, що огорнули нас. Ми обернулись. На вулиці, якою ми вийшли до цієї площі, з’явилась постать у капелюсі з широкими крисами і, кульгаючи, попрямувала крізь туман до нас. Він уже був достатньо близько, щоб ми могли розгледіти його біле обличчя й кощаві долоні з довгими пальцями.

— Це не може бути той самий чолов’яга, — зауважив Кіпс. — Відтоді сто років минуло! Як він так швидко дошкандибав сюди?!

— Щось мені не хочеться підходити й питати, він це чи не він, — видихнув Локвуд. — Ходімо!

Долаючи втому, ми рушили далі й невдовзі залишили далеко позаду й площу, й натовп мерців на ній, і кульгаву постать у капелюсі. Уперед, мерщій, через місто мертвих, і нехай собі куриться пара за нашими накидками! Ми вже увійшли до Сого, де вулиці були вужчі й будинки громадилися щільніше. Дорогою сюди ми побачили ще одні двері в повітрі, срібну огорожу під ними й натовп мерців довкола. Я потихеньку раділа, що наша дорога пролягала далеко від цих дверей: надто вже мені не хотілося знову відчути ті чари, що вабили нас до химерної мерехтливої порожнечі. Так вабить до себе гірське провалля, коли ти стоїш над ним на самісінькому краєчку скелі, нахиляєшся й дивишся вниз.

Наперед знову вирвався Кіпс. Він здіймав своїми чобітьми невеличкі хмаринки інею, й, здавалося, був по-давньому дужий, тим часом як усі ми натомились до краю.

— Ти в гарній формі, Квіле, — прошепотіла я, коли ми вкотре наздогнали його.

— Так, почуваюсь я нівроку добре, — кивнув він. — Може, це накидка допомагає.

— А що з твоїм боком? Уже не болить?

Він стенув плечима, пильно визираючи щось попереду, й відповів:

— Спочатку трохи болів. А тепер усе гаразд. Навіть непомітно.

Цієї миті Джордж спіткнувсь і мало не впав. Він був найкволіший з нас, та й мої сили вже закінчувались. Локвуд усе це бачив і тому дав команду трішки перепочити.

Ми сховались у порожній будівлі, яка в нашому світі слугувала крамницею. Крізь широкі вітринні вікна на фасаді було добре видно вулицю. Стогнучи й тяжко відсапуючи, ми посідали на підлогу, схилили голови й заховали ноги під накидки.

Локвуд сів поряд зі мною:

— Люсі, з тобою все гаразд?

Ми поглянули одне на одного з-під каптурів, укритих памороззю.

— Нічого, тримаюсь.

— Ми молодці, — ледве вимовив він замерзлими вустами. — Майже до Трафальґарської площі дістались. А там відразу й Стренд.

— Не знаю, Локвуде, чи впораємось ми.

— Впораємось.

Мені дуже хотілось вірити йому, проте холод і втома брали своє. А на серці лежав страшний тягар. Звідки він узявся?

— Не знаю... — повторила я, хитнувши головою.

— Люсі, — сказав Локвуд. — Поглянь на мене.

Я поглянула. Його темні очі були, як і завжди, теплі й лагідні.

— Зараз я дещо розповім тобі, щоб ти підбадьорилась. Пам’ятаєш, із чого почалася наша з Кіпсом неприязнь? Я був тоді ще зовсім юний і брав участь у турнірі ДЕПРІК із фехтування. Я переміг Кіпса й вийшов у фінал, однак там програв сильнішому супернику, — він поглянув на мене. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про це?

— Так, пам’ятаю,—байдуже відповіла я. — Тільки ти ніколи не казав, хто ж переміг тебе.

— А тепер скажу. То була Фло.

— Що?! — я з подиву так труснула головою, що з мого каптура посипався іній. Де й поділась уся моя втома. — Фло?! Ти жартуєш!

— То була Фло, — повторив Локвуд. — Вона чудова фехтувальниця.

— Стривай! — сказала я. — Ти маєш на увазі Костомаху-Фло? Ту саму, в гумових чоботях, солом’яному брилі та куртці, під яку ніколи не зазирає сонце? Ту саму Костомаху-Фло? Це неможливо! І не супся так на мене!

— Про те, яка Фло зараз, ти знаєш незгірше за мене, — лагідно всміхнувся Локвуд. — А тоді на ній не було ні гумових чобіт, ні бриля. У дівчини в гумових чоботях я неодмінно виграв би. Слухай краще далі, Люсі.

— Гаразд, облиш її чоботи! Кажи далі! Я знайома з Фло вже багато років, і ти ніколи не розповідав мені про її минуле!

— Ну, тоді вона була зовсім іншою людиною. Її ще не прозивали Костомахою-Фло. Вона була Флоренс Боннер, молодою й перспективною співробітницею агенції «Сінклер і Соунс», — Локвуд хитнув головою, занурившись у спогади. — Як вона орудувала рапірою! Ти й не повіриш!

Я намагалась поєднати в своїх думках дві постаті — знайомої мені продавчині артефактів, що ховається від зливи під мостом і порпається в мулі, й неперевершеної фехтувальниці. Нічого не виходило. Різниця була надто разюча.

— Ніколи не чула про агенцію «Сінклер і Соунс», — зізналась я.

— Бо її давно вже не існує. Це була зовсім маленька агенція. Лише з двох співробітників — Сьюзен Сінклер та Гаррі Соунса. Потім до них на стажування прийшла Фло Боннер. А однієї ночі вони втрьох зіткнулись із двома Безногими в каплиці на Даліч-Гіт. Сінклер і Соунс загинули відразу, до того ж моторошною смертю. Фло встигла схопити з вівтаря залізний хрест і, затуляючись ним, причаїлась у кутку. Там вона просиділа аж до ранку — біля мертвих тіл своїх друзів, відбиваючи нескінченні атаки Гостей. Хто такі Безногі, ти й сама добре знаєш. Один раз глянеш на них і вже посивієш. А просидіти з ними цілу ніч, та ще й самій-одній... — Локвуд зітхнув. — Одне слово, Фло вижила, але та ніч цілком змінила її.

— Авжеж, — погодилась я. — Після такого хто завгодно збожеволіє.

— Це неправда. Фло при здоровому глузді, й тобі це відомо, — Локвуд поволі піднявся й поглянув на хмари туману. — Спочатку я допомагав їй, хотів знайти для неї іншу роботу... Проте було ясно, що Фло надломилась. Нізащо не хотіла більше працювати агентом. От і вирішила, трохи оговтавшись, стати продавчинею артефактів. Сумно, звичайно, й водночас не так уже сумно. Бо вона вижила. Й тепер вона наша приятелька. Ось тобі історія Фло...

— Чому ти вирішив розповісти її мені? — спитала я, трохи помовчавши.

— Я ж пояснив, щоб підбадьорити тебе. Й заодно нагадати, що ми так само повинні вижити. Джордж, Квіл, Голлі — всі... Нам залишилось іти кілька хвилин. Це буде наш останній ривок.

Ми вийшли з порожньої крамниці надвір і тут-таки помітили знайому кульгаву постать у капелюсі. Привид вийшов з бічного провулка й повернув до нас.

— Що нам робити? — хрипким голосом запитала Голлі.

— Просто ходімо далі, — відповів Локвуд. — Звернімо на наступному розі.

Уздовж вулиці струменів туман. Попереду на перехресті стояла купка мерців. Там були й чоловіки, й жінки, й діти. Вони заступали нам дорогу.