Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 47)

З-за спин бандитів несподівано визирнуло знайоме обличчя — рум’яне, з вибалушеними блакитними очицями.

— Ану геть з дороги, бовдури! — вигукнув сер Руперт Ґейл. — Я сам упораюся з ними!

Тієї ж миті позаду Кіпса й Голлі з’явився Локвуд.

— Відходьте! — вигукнув він. — Піднімайтесь нагору!

За нашими спинами по залізних сходинах затупотіли кроки. Я витягла свою останню каністру з магнієм і пожбурила її в двері кухні, змусивши сера Руперта відскочити назад, у садок. Ще до того, як пролунав вибух, ми встигли подолати частину дороги до другого поверху.

Там, на сходовому майданчику, я відчула хвилі потойбічної енергії, що виходили від порталу за дверима спальні Джесіки. Тут-таки в кріслі спокійненько сидів Джордж і майстрував з кухонних ножів та держаків від мітел саморобні списи. Побачивши нас, він кивнув і промовив:

— Там, унизу, здається, весело.

— Авжеж, — коротко відповів Локвуд. Краєчок його пальта досі курився димом — його, напевно, зачепило плазмою від Безногого. Бліде обличчя нашого керівника аж променіло завзяттям. — У тебе все гаразд, Джордже? Зброя готова?

— Так.

— Килим готовий?

— Так.

— Чудово. Сер Руперт Ґейл уже тут.

Джордж знову кивнув:

— Я так і знав, що він захоче взяти участь у цьому дійстві.

Сходами загуркотіли важкі черевики; долинули, відлунюючи на весь будинок, гучні команди. Потім, перекриваючи всі звуки, з кухні почувся шалений лютий вереск.

— Що це? — аж підскочила Голлі.

Джордж поволі підвівся з крісла:

— Здається, сер Руперт побачив невеличку карикатуру на себе, яку я намалював на нашій «скатертині мислення». Зрозуміло, що коли я кажу «невеличку», це означає, що вона розтяглася майже на всю поверхню. Просто дивовижно, як ця карикатура пасує до постаті людини, що нахиляється над столом. Мені залишилось тільки знайти місце для підпису.

— І що ж це за підпис? — поцікавився Локвуд, зважуючи в руці саморобний спис.

Джордж відповів.

— Отакої! — не витримала Голлі. — Не дивно, що цей підпис трохи... зачепив його.

— А найкраще — те, — провадив Джордж, — що Вінкменові люди теж бачили цей малюнок. Це називається «психологічна атака». Вона виведе сера Руперта з рівноваги. Інакше кажучи, трішки збісить його.

— А це справді добре? — перепитала я.

Біля підніжжя сходів з’явилося розчервоніле обличчя. Локвуд кинув туди саморобного списа. Обличчя відсахнулось, лише останньої миті розминувшись із ножем, припасованим до держака мітли. Ніж глибоко встромивсь у підлогу.

— Отак, — задоволено мовив Джордж. — А тепер увага: вони знову йдуть.

Один з Вінкменових бандитів визирнув з-під сходів і тут-таки майнув до бібліотеки. За мить із-за рогу висунулась цівка пістолета, й гримнули три постріли. Ми нахилились; із дірок на стелі над нашими головами посипався тиньк. Тієї ж миті сходами вгору кинулась гнучка дужа постать. Пролунав знайомий голос:

— Локвуде! Де ви!

— Я ненадовго затримаю його, — хутко промовив Локвуд, звертаючись до нас. — А ви негайно йдіть до кімнати Джесіки й надягайте накидки. І ти теж, Люсі.

Щоправда, він знав, що я не стану виконувати його наказ, тому навіть не подививсь у мій бік. Він підійшов до горішнього краю сходів і витяг рапіру.

Позаду мене відчинилися двері до спальні Джесіки, й мене відразу приголомшила хвиля потойбічної енергії, що линула звідти. Я почула зойки привидів, замкнених у залізному колі, й тут-таки згадала про склянку з черепом, заховану в кухонному буфеті. Труснувши головою, я прогнала цю думку геть; мої друзі вже заходили до кімнати, пораненого Джорджа підтримував Кіпс. Я не пішла за ними й залишилась на майданчику, спостерігаючи, як сер Руперт Ґейл піднімається сходами. Моя магнієва каністра не завдала йому жодної шкоди, хіба що обсипала крупицями солі зелений твідовий костюм і світло-вишневу сорочку. Обличчя його було усміхнене й збуджене. Локвуд чекав на нього біля краю майданчика. Неслухняне пасмо волосся впало йому на очі, а в руці виблискувала рапіра. Він здавався спокійним, проте я добре чула, як напружено він дихає.

— Ентоні Джон Локвуд! — мовив сер Руперт. — Ви хоча б розумієте, що на цей момент вивели з ладу Вінкмена та чотирьох його людей? Де ж ваша гостинність?

— Підходьте сюди, — відповів Локвуд, відгортаючи з лиця волосся. — Я додам вам іще трохи гостинності.

Сер Руперт захихотів:

— Знаєте, Локвуде, я вже кілька місяців гадав, де ми з вами зіткнемося сам на сам. Мрії в мене, правду кажучи, були романтичні. Скажімо, на мурі замку... чи в палацовому садку... — досі говорячи, він кинувся вперед, ухилився від першого удару Локвуда, а другий його удар легко відбив своєю рапірою. — Але на цих жалюгідних сходах, у дешевій облупленій халупі... Я вельми розчарований.

Локвуд, схиливши голову набік, зробив ще один укол і відбив зустрічний випад, захищаючи свої ноги від бічних ударів.

— Ви дозволяєте собі кепкувати з мого будинку?

Сер Руперт примружив очі:

— Дозволяю. Ці огидні канапи, розцяцьковані подушки, нестерпний сморід від горілих грінок... Хлів, а не дім. Правду кажучи, Локвуде, я сподівався кращого.

Він піднявся ще на одну сходинку, а Локвуд на крок позадкував. Тепер вони вимахували руками так стрімко, що клинки перетворились на сріблясті розмиті смуги, а їхній брязкіт — на нескінченну стіну звуку. На щоці сера Руперта з’явилась тонка червона подряпина, а з Локвудової руки зацебеніла кров.

— Дуже сумно чути, що мій дім на Портленд-Роу розчарував вас, — мовив Локвуд, позирнувши на двері кімнати, біля яких стояла я. Щоб змусити його припинити бій, я подала йому знак, що всі вже готові. — А щодо меблів, ваша правда, — додав він, — меблі препогані. Та й килими такі самі.

Сказавши це, він умить відскочив убік, нахилився й смикнув за килим, що укривав сходи. Джордж заздалегідь відкріпив цей килим від сходів, і тепер усе полотнище витяглось, і сер Руперт дістав підніжку. Упавши з криком на спину, він покотився вниз. Його тіло гучно затарабанило по сходах.

Наступної миті Локвуд уже штовхнув мене до спальні Джесіки, увійшов туди сам, ляснув за собою дверима й замкнув їх на всі засувки. Хвилі холоду, що виходили з порталу, обпікали нам шкіру. Замкнені в колі привиди репетували, окликаючи нас на імена.

Локвуд оглянув нас усіх і пригладив пораненою рукою волосся, залишивши в себе на обличчі кривавий слід.

— Ну, от і все, — сказав він з усмішкою. — Тепер ми підемо крізь портал.

20

Ми сподівались, що замкнені міцні двері дозволять нам хоч трохи перепочити, однак це виявилось неправдою. По-перше, в будинку була сила-силенна озброєних убивць. По-друге, ще небезпечніше було залишатись у тісній кімнаті з відкритим порталом до Іншого Світу.

Натомість добре було те, що наш портал працював, і в цьому розумінні все тривало якнайкраще. Надпотужне залізне коло надійно стримувало духів, що з’явились із своїх Джерел після заходу сонця, як і передбачав Локвуд. Не маючи змоги вийти за межі кола, вони сновигали всередині, випромінюючи лютий холод і страх. Усе моє тіло аж стислось від цього страху, а голова розвалювалась від галасу привидів.

У колі скупчилося стільки духів, що їх годі було не тільки перелічити, а й відрізнити один від одного. В каламутному стовпі повітря над ланцюгами мерехтіли й кружляли незліченні бліді тіні, здіймались і танули струмені чорного диму, притулялись до невидимого бар’єра й знову пропадали спотворені примарні обличчя. Світло всередині повітряного стовпа було таке непевне, що я не могла розгледіти протилежного краю залізного кола. Натягнутий на жердинах ланцюг зникав усередині кола за туманним серпанком. Привиди тримались якнайдалі від ланцюга, їх лякало залізо. То був наш дороговказ.

Локвуд узяв з підлоги срібну кольчугу. Я тим часом узяла свою давню накидку з пір’я, в якій уже двічі — й до того ж успішно — мандрувала між світами. Наші друзі так само встигли вбратись у накидки й чекали нас. Ось Кіпс у своєму пір’ї райського птаха та улюблених окулярах, ось Джордж у срібній кольчузі, такій самій, як у Локвуда, а ось Голлі поправляє пояс на своїй хутряній накидці. На руках у всіх — срібні рукавиці з Товариства Орфея. Одне слово, увесь наш «зоопарк» був на місці, тільки тепер він не веселив нас. Навпаки, нас гнітила потойбічна енергія, що линула від порталу. Наші обличчя застигли зі страху.

За моєю спиною хтось уже смикав клямку. Потім ударив постріл, однак куля не зуміла прошити двері, оббиті залізом.

— Не забудь рукавиці, Люсі, — нагадав Локвуд. Свою пару він уже надяг.

— Як ти почуваєшся, Джордже? — спитала я.— Впораєшся?

Він кивнув мені й навіть кволо всміхнувся.

— Гаразд, — мовив Локвуд. — Тепер послухайте. Поява Ґейла все трохи змінює. На відміну від людей Вікнмена, Ґейл не злякається цього кола... Проте вибору в нас немає. Якщо ми залишимось тут, нас покришать на шматки. Тому вирушаймо в портал і намагаймось уціліти.

За нашими спинами далі репетували привиди. Хтось почав висаджувати двері до кімнати: затріскотіли дошки, брязнуло залізо.

— Знову сокирою орудують, — скривився Локвуд. — Нам пора йти. Оскільки план був мій, я піду першим. За мною — Джордж. Ти, Голлі, рушай за Джорджем і дивися за ним. Наступний — Квіл. А ти, Люсі, підеш останньою. Не заперечуєш?

— Звісно, ні, — відповіла я.

Сокира в чиїхось руках далі вламувалась у наші двері.