Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 46)
— Ще раз кажу тобі — не переймайся, — вона усміхнулась мені. — Хоч як це тобі дивно, але Локвуд — не мій ідеал.
Я так збентежилась, що не можу сказати,
— Заспокойся, Люсі, — сказала вона. — Я розумію, що Локвуд тобі небайдужий. Тому й кажу тобі, що мій герой — не він.
— Боже милий! А хто ж тоді? Джордж?
Голлі знову засміялась, блиснувши на мене скоса очима, й відповіла:
— Гаразд, відкрию тобі свою таємницю. Ти повинна знати, що в світі трапляються найрізноманітніші варіанти... — вона зненацька замовкла, напружилась і прошепотіла: — Увага! Ми тут уже не самі.
Я притулилась лицем до найближчого отвору. У садку справді хтось був — через мур лізли розмиті темні постаті. Ось вони зіскочили на землю і попрямували повз яблуню до будинку, поступово розгортаючись у лінію.
Я тупнула ногою, подаючи сигнал друзям у підвалі. Тієї самої миті хтось із них — напевно, Локвуд, — коротко гукнув знизу. Ми з Голлі відійшли від вікон, ближче до столу, й, ставши пліч-о-пліч і дивлячись у різні боки, витягли рапіри й міцно взялися за руки.
Було дуже тихо.
І саме ця тиша була найгірша з усього. Серед такої тиші страшно навіть дихати. Я втупилась у кухонні двері, що вели в садок. Інші, внутрішні, двері були прочинені навстіж, і за ними було видно червонясте світло ліхтаря, що мерехтів у передпокої. У всьому будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу не було чути ані звуку. Я відчувала, як рука Голлі в моїй руці вкривається потом.
З кухонного ґанку долинули чиїсь кроки. У Голлі з горлянки вилетів тихенький зойк.
Унизу, в підвалі, гучно брязнуло скло. Я поглянула на Голлі, щоб зрозуміти, чи чула вона це все...
І цієї ж миті кімнату струснув шалений гуркіт. Крізь щілини між дошками, якими було забито двері в садок, я помітила сліпучо-білий спалах. Аж тут полум’я магнієвого вибуху згасло — спрацювала поставлена Локвудом пастка. Об кухонні двері зовні щось гупнуло, і якийсь чоловічий голос люто завив.
— Люсі! — щосили вчепилась у мою руку Голлі.
— Не бійся, — відповіла я. — Усе гаразд. Може, це злякає їх.
Проте пастка їх не злякала. Знову брязнуло скло — розбилось вікно, що виходило в садок, яке зсередини було забите дошками.
— Охороняй двері, Голлі! — наказала я, перейшла до цього вікна й штрикнула рапірою в найближчий отвір. Із-за вікна долинув болісний вереск, а потім хруснуло галуззя — той, кого дістав мій клинок, упав у кущі, які росли біля ґанку.
З підвалу долинув гучний нервовий свист — Локвуд кликав на допомогу. Ми з Голлі перезирнулись, і вона сказала:
— Іди. Я стримаю їх тут.
— Я ненадовго... — обізвалась я, вже тупотячи крученими сходами вниз і відчуваючи, як із кожною сходинкою падає температура. Мою шкіру ніби кололо голками, зуби цокотіли від несподіваного холоду. Біля моїх чобіт снувався зелений серпанок.
Примарний туман...
З-за лівої арки, з дальнього кінця будинку, я відчувала хвилі потойбічної енергії, чула брязкіт заліза й вереск, який не міг бути голосом живої істоти. Майнувши туди, я побачила Локвуда й Кіпса, які люто бились із величезною світлою постаттю. Постать була широка й розпливчаста. Вгорі в неї виднів якийсь виступ, що міг би правити за голову, а нижче — похилі плечі з довгастими виростами-руками. Все інше являло собою розмиту осяйну масу. Постать ширяла в повітрі над самісінькою підлогою й мерехтіла, наближаючись на нас. Коли Локвуд прохромив її рапірою, з постаті бризнула плазма, після чого рана вмить затяглась.
— Привіт, Люсі, — озирнувся до мене Локвуд, і його нарочито спокійний голос мені аж ніяк не сподобався. — Дякую, що прийшла. Тут, як бачиш, до нас завітав Безногий. Вони пробили діру в дверях і крізь неї закинули Джерело. Воно закотилось кудись до пральні. Можеш піти пошукати? У нас із Квілом зайняті руки.
— Підсмажте його магнієм, — порадила я й побокувала так, щоб проскочити повз привида. Кожен знає: до Безногого краще не підходити, щоб він не засмоктав тебе.
— Треба буде — підсмажимо. Просто я не хочу, щоб тут, у кімнаті, все залило плазмою. Тож пошукай там, гаразд? Це Джерело, напевно, десь поблизу, біля дверей.
Я дочекалась потрібного моменту й помчала до пральні. Мене аж обпекло холодом, а наступної миті я вже була на місці, біля задньої стіни підвалу. Тут громадилися дерев’яні тріски — частину наших укріплень було вже зруйновано. Крізь щілини було видно темні постаті, що намагались продертись усередину.
Я жбурнула каністру, щоб угамувати їх. Сріблясте світло залило підлогу, осяяло купу трісок, сміття, стару шкарпетку й пару леґінсів, що залишились тут після останнього прання. Нічого подібного до Джерела я не розгледіла. Наді мною снувався білий димок. На нашій барикаді танцювали язички полум’я. Хтось із нападників уже оговтався й тепер шалено цюкав сокирою.
— Ну, що там у тебе, Люсі? — зараз Локвудів голос уже був не такий спокійний. Безногий моторошно булькотів, а Кіпс зі страху зойкав.
Я не відповіла нічого. Увімкнувши ліхтарик, я взяла його в зуби, розстебнула кишеньку на робочому поясі й намацала там згорнуту срібну сітку. Так, сітка була напохваті, але де ж це кляте Джерело?! Та ще й ця сокира цюкає й цюкає в двері! Я стала навколішки й витягла шию, щоб зазирнути в щілину між стіною та пральною машиною. Побачила там якісь нитки, ґудзики...
Нарешті! Ось він, заокруглений шматочок кістки — уламок шийного хребця, визирає з-під машини. Поки я діставала його, тріснули останні дошки нашої барикади. В повітрі ще курився димок від магнію, а крізь щілину, пробиту в дверях, уже ліз присадкуватий кремезний чолов’яга. Еге ж, давненько я не бачила Джуліуса Вінкмена! Востаннє це було того дня, коли він у новенькому синьому костюмі слухав свій вирок у суді. Сьогодні він завітав до нас у чорному вбранні й тримав у руці шмат металевої рури, а я тим часом лежала на підлозі, засунувши руку під пральну машину. Так, часи змінились... Ми відразу впізнали одне одного.
В’язниця не зробила Вінкмена кволішим. Його вузлуваті руки й досі могли посперечатись із корабельними линвами, а груди й шия були незгірші, ніж у коня-ломовика. Побачивши мене, він задоволено вишкірився, рушив у мій бік і вже з другого чи третього кроку потрапив до пастки, поставленої Локвудом та Кіпсом. Нога провалилась униз, дошка підскочила й зацідила йому по обличчю, відкинувши назад іншого бандюгу, що ступав услід за Вінкменом.
Цієї миті я нарешті витягла уламок кістки з-під пральної машини й старанно обгорнула його м’якою срібною сіткою. Безногий, що досі лютував у кімнаті, негайно здувся, наче простромлена голкою повітряна кулька. Потім щось гучно ляснуло, й привид зник.
Із саду долинув розлючений рев. Хтось вистрілив з пістолета. За моєю спиною щось ударило в стіну — напевно, куля. Я покинула на підлозі Джерело, загорнуте в сітку, й спробувала підвестись. Ноги ледве слухались, аж тут мене підхопили чиїсь руки. То виявився Локвуд, що тут-таки потяг мене за собою:
— Чекати не варто. Зараз вони висадять двері. Вважай, Люсі, що вони вже тут. Квіл побіг нагору, допомагати Голлі. А ти ходи зі мною.
Пробігши ще одну арку, ми опинились у фехтувальній кімнаті. Повітря тут було повне диму, клаптиків примарного туману та іскорок магнію. На ланцюгах нерухомо висіли наші манекени для тренувань — Леді Есмеральда та Плавучий Джо. До лівої ноги Есмеральда була прикріплена тоненька дротина, що тяглася кудись за лантухи з сіллю, звалені купою в дальньому кутку кімнати.
Локвуд узявся за дротину й потяг мене за лантухи.
Ми заходились чекати.
З-за арки долинула чоловіча лайка. Потім з’явився здоровило з довгим ножем у руці. Попри свою бичачу статуру, він напрочуд легко й тихо пересувався серед куряви. Ось він поглянув у бік кручених сходів, далі зазирнув до фехтувальної кімнати і заціпенів, побачивши манекени на ланцюгах. Видовище це справді було не для боягузів. Коротко блиснув промінь ліхтарика, вихопивши з темряви солом’яні руки та намальовані обличчя манекенів. Просто опудала...
Здоровило почепив ліхтарик на пояс і обережно ступив до кімнати, тримаючи напоготові ніж. Дрібнесенькими кроками він наближався до дверей комори, біля яких громадились лантухи з сіллю, а за ними сиділи ми з Локвудом. Тільки-но бандит опинився посередині кімнати, як Локвуд смикнув дротину, змусивши Есмеральду гойднутись і полетіти назустріч непроханому гостеві. Бандит зойкнув, вилаявся й мимоволі штрикнув перед собою ножем, ударивши опудало просто в солом’яне черево. Тієї ж миті вибухнули заховані в цьому череві каністри з магнієм. Злива магнієвих іскорок засипала здоровила, змусивши його скрикнути з болю. Вибух був такий потужний, що Есмеральду розірвало навпіл. Приголомшений бандит нарешті підхопився й вирушив назад, до нашої контори, ляскаючи долонею по своєму обпеченому волоссю й сліпо натикаючись на стіни.
Ми з Локвудом вибралися з-за лантухів. У сріблясто-сірій куряві на ланцюгу гойдалась голова Есмеральди. Її тіло зникло.
— Бідолашка, — промовив Локвуд. — Загинула в бою. Ходімо нагору, Люсі.
Коло за колом ми долали кручені сходи. По залізній сходинці просто під моєю ногою вдарила куля й висікла іскру. Ми помчали до кухні. Тут стояли Голлі й Кіпс — пліч-о-пліч, обличчями до розтрощених дверей, крізь які з садка намагались пролізти двоє чолов’яг у чорному. В руках вони мали кийки і шалено крутили ними на всі боки. Кіпс і Голлі у відповідь люто вимахували рапірами, сподіваючись якщо не відбити атаку, то хоча б затримати нападників на місці.