Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 69)

— Добрий вечір, Кіті, — сказав юнак.

Кіті не відповіла. Вона зрозуміла, хто це такий.

— Кетлін... — ледве чутно промовив батько. — Це пан Мендрейк. Із Міністерства... е-е... внутрішніх справ, так?

— Саме так, —усміхнувся ще раз пан Мендрейк.

— Він хоче... — батько затнувся. — Хоче в тебе дещо спитати.

— Кетлін! — несподівано скрикнула мати. — Що ж ти накоїла?!

Кіті мовчала й далі. У неї в кишені залишився один срібний диск—уся її зброя. Вона крадькома позирнула на вікно, завішене шторами. Вікно виходить у садок: можна буде вискочити, якщо батько змастив завіси і рама не застрягне. Врешті, можна його і розбити, скажімо, столиком. Або вибігти в передпокій, а там—два виходи. Щоправда, мати стоїть на дорозі...

Юнак показав на канапу.

— Сідайте, панно Джонс, — чемно запросив він. — Поговорімо, якщо ваша ласка. Чи, може, — куточки його вуст піднялися, — ви волієте зараз вискочити у вікно?

Висловивши ту саму думку, яка щойно сяйнула Кіті, чарівник — чи навмисне, чи ні — захопив дівчину зненацька. Оце вже невчасно! Кіті почервоніла, стулила губи й сіла на канапу, дивлячись на чарівника так спокійно, як тільки могла.

То ось він який, цей Мендрейк, чиї слуги вже стільки місяців переслідують Спротив! Вона й за милю розпізнала би, хто він такий: це було помітно з одягу — довге чорне пальто, вузький аж до кумедного чорний костюм, блискучі шкіряні черевики. Червоний носовичок стирчав з кишені, мов кораловий кущ. Довге волосся спадало на зморене бліде обличчя. Кіті лише зараз побачила, який він молодий: ще підліток, не старший, а може, й молодший від неї самої. Ніби для того, щоб заперечити це, він самовпевнено стулив пальці дашком і закинув ногу на ногу, погойдуючи носаком черевика, наче кіт, що вимахує хвостом. Його усмішка могла б бути ласкавого, якби не нетерплячка, що пробивалася крізь неї.

Його юність повернула Кіті трохи сміливості.

— Чого вам треба, пане Мендрейку? — спокійно запитала вона.

Чарівник простяг руку, взяв зі стола найближчу чашку, відсьорбнув чаю. З навмисною акуратністю поставив чашку на поруччя свого крісла. Кіті та її батьки мовчки дивились на нього.

— Дякую, панно Джонс, — нарешті сказав він. — Непоганий напій. Дякую за вашу гостинність.

Мати Кіті у відповідь на ці лагідні слова тільки схлипнула.

Донька навіть не поглянула на неї. Її очі були просто-таки прикуті до чарівника.

— Чого вам треба? — повторила вона.

Цього разу юнак відповів:

— Насамперед повідомити, що з цієї хвилини вас заарештовано.

— За що? — Кіті відчула, як тремтить її голос.

— Зараз подивимось... — не розчепивши рук, він заходився загинати пальці. —Тероризм; належність до протизаконної організації; зрада пана Деверо, його уряду та всієї імперії; вандалізм, навмисне пошкодження власності; замах на вбивство; чисельні крадіжки; спаплюження святого для всіх місця... Я можу продовжити, та навіщо засмучувати вашу матусю? Ситуація вельми сумна: в таких порядних, законослухняних батьків — така дочка!

— Нічого не розумію, — так само спокійно відповіла Кіті. — Це серйозні звинувачення. Які ви маєте докази?

— Вас бачили в товаристві відомих злочинців, учасників так званого Спротиву.

— Бачили? Хто саме бачив мене? Де свідки?

— Кетлін, дурне дівчисько! Скажи йому правду! — втрутився батько.

— Замовкни, тату.

— Цих відомих злочинців, — провадив чарівник, — сьогодні вранці знайшли мертвими у Вестмінстерському абатстві, в склепі, який вони перед тим пограбували. Одним з них був такий собі пан Пенніфізер — у нього, як я зрозумів, ви працюєте.

— Я завжди знала, що це підозрілий тип! — прошепотіла мати Кіті.

Дівчина скрушно зітхнула:

— Мені справді шкода це чути. Тільки не сподівайтеся, що мені відомо все, чим займався мій наймач поза роботою. Вигадайте щось краще, пане Мендрейку.

— То ви заперечуєте, що спілкувались із цим Пенніфізером поза роботою?

— Звичайно.

— А з його товаришами-зрадниками? Скажімо, двома парубійками на ім’я Фред і Стенлі?

— Багато людей працювали в пана Пенніфізера неповний тиждень. Я, звичайно, знаю їх, але не дуже добре. Це все, пане Мендрейку? Я не вірю, що ви маєте хоч один доказ...

— Ну, якщо вже так... — чарівник умостився глибше в кріслі й посміхнувся. — По-перше, цікаво, звідки на вашому одязі ці зелені плями, що дуже скидаються на могильну плісняву. По-друге, цікаво, чому ви не з’явилися на роботу цього ранку: як відомо, відчиняти крамницю — саме ваш обов’язок. По-третє, варто звернути увагу на документи, які я щойно відшукав у судовому архіві. Вони стосуються процесу «Кетлін Джонс проти Джуліуса Теллоу», надзвичайно прикметної справи. У вас уже є кримінальне минуле, панно Джонс. Вас засудили до штрафу на значну суму за напад на чарівника. І до того ж існує свідок того, як ви брали участь у крадіжці разом з нині покійними Фредом і Стенлі. Свідок, на якого ви напали й покинули, вважаючи його мертвим.

—Хто ж цей цінний свідок? — зіпнула Кіті. — Будь-що він бреше!

— Ні, цей свідок вельми надійний, — чарівник захихотів і відкинув назад волосся, що спадало йому на обличчя. — Впізнаєте?

Кіті спантеличено позирнула на нього:

— Кого?

Чарівник трохи насупився:

— Звичайно ж, мене.

— Вас? Хіба ми зустрічалися?

— А хіба ви не пам’ятаєте? Два роки тому. Правду кажучи, я тоді був трохи не такий.

— Не такий дженджик?

Кіті почула, як її мати застогнала з відчаю. Цей стогін, однак, так мало вразив її, ніби лунав з вуст чужої людини.

— Не забувайтеся, панночко! — чарівник змінив позу — в таких вузьких штанях це було нелегко, — і посміхнувся. — Хоча, власне, чому б і ні? Кажіть усе, що спаде вам на думку. Вашу долю це аж ніяк не змінить.

Тепер, коли Кіті зрозуміла, що це кінець, вона відчула, що їй нітрохи не страшно. Її просто дратував цей недоросток-вискочка, який сидів навпроти. Дівчина згорнула руки на грудях і поглянула йому в очі.

— Гаразд,—сказала вона.—Поясніть, що саме я, по-вашому, маю пам’ятати.

Хлопець кахикнув:

— Можливо, це освіжить вашу пам’ять. Понад два роки тому, в Північному Лондоні... Холодний грудневий вечір... Не пригадуєте?—він зітхнув. — Пригода в темному провулку...

Кіті втомлено стенула плечима:

— Я пережила чимало пригод у темних провулках. Можливо, я вас забула. У вас невиразне обличчя.

— Он як? Зате вашого обличчя я не забув досі! — тепер він дав волю своєму гніву: подався вперед, зіпхнув ліктем чашку з поруччя. Чай вилився на крісло. Він збентежено поглянув на батьків Кіті: — Ой, пробачте...

Мати Кіті кинулася до крісла з серветкою:

— Що ви, пане Мендрейку! Будь ласка, не хвилюйтеся!

— Бачте, панно Джонс, — провадив чарівник, піднявши чашку, щоб мати Кіті ще раз витерла під нею, — вас я не забув, хоч і бачив лише зо дві секунди. Так само, як і ваших колег — Фреда й Стенлі: адже це вони пограбували мене й хотіли вбити.

— Пограбували вас? — Кіті спохмурніла. — Що ж вони забрали?

— Цінне магічне дзеркало.

— Он як... — у пам’яті Кіті спливли непевні спогади. — То це ви — отой хлопчисько з провулку? Малий шпигун? Еге ж, я пам’ятаю і вас, і ваше дзеркало. Поганеньке, нівроку, було дзеркальце...

— Я сам зробив його!

— Ми навіть не змогли змусити його працювати.

Пан Мендрейк ледве опанував себе й промовив загрозливо-спокійним голосом:

— Я бачу, що висунутих вам звинувачень ви вже не відкидаєте.

— Авжеж, не відкидаю, — відповіла Кіті й зітхнула з більшим полегшенням, ніж за всі попередні місяці. — Так, усе це правда. Все, що ви кажете, й навіть більше. Шкода, що тепер усе це скінчилося. Хоча стривайте: одне звинувачення я все-таки відкидаю. Ви кажете, ніби я покинула вас у провулку, бо вважала за мертвого. Це неправда. Фред хотів перерізати вам горлянку, але я вас пожаліла. Бозна-чому. Ви — бридкий маленький пройдисвіт. Без вас світ став би кращий.