Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 70)
— Вона це не всерйоз! — батько Кіті підхопився і став між ними, ніби намагаючись власними грудьми затулити чарівника від слів своєї дочки.
— Всерйоз, всерйоз, — юнак усміхався, та його очі аж палали люттю. — Облиште її, нехай говорить.
Кіті на мить зупинилася, щоб перепочити.
— Я ненавиджу й вас, і всіх інших чарівників! Вам нема діла до таких людей, як ми! Ми живемо тільки... тільки для того, щоб годувати вас, прибирати ваші помешкання й шити вам убрання! Ми працюємо, як раби, на ваших фабриках і заводах, поки ви з вашими демонами розкошуєте! А якщо раптом станемо на вашому шляху — то лихо нам, як бідоласі Якубові! Ви — підлі, злі, бездушні й самовдоволені!
— Самовдоволені? — юнак поправив носовичка в кишені. — У вас істерика, панночко. Я просто знаю собі ціну. Зовнішній вигляд — річ важлива!
— Для вас немає нічого важливого!.. Відчепися, мамо!
Кіті з люті підхопилася. Її мати, шаленіючи з відчаю, схопила її за плечі. Донька відіпхнула її.
— До речі, про зовнішній вигляді — зіпнула вона. — Ці штани вам завузькі!
— Та невже? — юнак так само підхопився. Пальто майнуло в нього за плечима. — Гаразд, мені вже досить. У Лондонському Тауері вам вистачить часу на роздуми про костюми.
— Ні! — мати Кіті аж осіла на підлогу. — Будь ласка, пане Мендрейку!..
Батько Кіті піднявся так повільно, ніби йому враз заболіли всі кістки:
— Невже нічого не можна зробити?
Чарівник хитнув головою:
— Боюся, що ваша дочка вже давно обрала собі дорогу. Мені справді шкода вас: ви обоє вірні нашій державі.
— Вона завжди була вперта, — тихо сказав батько. — Та я ніколи не підозрював, що вона ще й така підла. Ота історія з Якубом Гірнеком мала стати нам уроком, та ми з Іріс завжди сподівалися кращого... А тепер, коли наші війська вирушають до Америки й нам зусібіч, як ніколи, загрожують вороги, ми бачимо, що наша донечка — зрадниця, по вуха в злочинах... Це просто зламало мене, пане Мендрейку. Я завжди навчав її тільки добра.
— Еге ж, — поспіхом відповів чарівник. — І все-таки...
— Я й на почесну варту дивитись водив її, й на паради по святах! Вона сиділа на моїх плечах у День Імперії, коли натовп на Трафальгарській площі годину поспіль вітав прем’єр-міністра! Ви цього, мабуть, не пам’ятаєте, пане Мендрейку: ви ще такий молодий, але то була велика подія... А тепер моєї донечки вже немає: замість неї невідомо звідки взялася ця понура мерзотниця, що не шанує ні батьків, ні влади, ні вітчизни... — батьків голос зірвався.
— Який же ти дурень, татусю! — обізвалася Кіті.
Мати досі стояла на підлозі навколішки і благала чарівника:
— Тільки не до Тауера, пане Мендрейку! Будь ласка!
— Пробачте, пані Джонс, але...
— Усе гаразд, матусю, — сказала Кіті з відвертим презирством. — Вставай з колін. Він не забере мене ні до якого Тауера. Цікаво, як це в нього вийде.
— Та невже?—усміхнувся юнак. — Ви сумніваєтесь у моїх здібностях?
Кіті оглянула кімнату:
— Ви, здається, тут один...
Знову легенька посмішка:
— Це лише так здається. Ходімо, панно Джонс. Урядовий автомобіль чекає на сусідній вулиці. То ви підете самі, чи доведеться змушувати вас силоміць?
— Ні, пане Мендрейку! Нікуди я не піду!
Кіті кинулася вперед, стиснувши кулак. Від удару в обличчя юнак від летів назад і впав у крісло. Кіті переступила через матір, що корчилась на підлозі, й кинулася до дверей. Аж тут її міцно схопили за руку. То був батько — блідий, з виряченими очима.
— Тату, пусти мене!
Вона смикнула його за рукав, та батькові пальці тримали її, мов кліщі.
— Що ти наробила?! — він дивився на доньку, мов на якесь огидне чудовисько. — Що ж ти наробила?!
— Тату! Просто пусти мене. Пусти, будь ласка!
Кіті борсалась, та батько лише дужче стискав її руку. Мати потяглася з підлоги й схопила дочку за ногу — якось непевно, ніби сама не знала, чого вона хоче: чи підтримати Кіті, чи стримати її. Чарівник у кріслі ворухнувся, труснув головою, ніби собака спросоння, й поглянув на них. Його очі палали вбивчим вогнем. Він промовив кілька немилозвучних слів незнайомою мовою — й ляснув у долоні. Кіті та її батьки припинили боротьбу. Посеред кімнати заклубочилась огидна пара. В ній з’явилося щось темне: чорна фігурка з тонкими ріжками й шкірястими крилами оглянула їх і бридко посміхнулася.
Чарівник потер собі щоку й ворухнув щелепою.
— Ось дівчина, — сказав він. — Схопи її й не відпускай. Можеш дерти її за волосся, скільки заманеться.
Тварюка у відповідь хрипко запищала, залопотіла крильцями й вилетіла зі свого туманного гнізда. Батько Кіті застогнав і відпустив доньчине плече. Мати кинулася до буфету й сховала обличчя.
— Це все, на що ти здатен? — запитала Кіті. — Один жалюгідний мулер? Що ж,
Вона простягла руку, й тільки-но вражена тварюка вчепилась у неї, як дівчина сама схопила її за шию, розкрутила над головою й жбурнула чарівникові в лице. Мулер вибухнув з непристойним звуком. Костюм і пальто чарівника, а також меблі в кімнаті забризкало дрібними смердючими фіолетовими краплинками. Чарівник приголомшено зойкнув, однією рукою потягся за носовичком, а другою зробив якийсь таємничий знак. Біля його плеча відразу з’явилося червонопике бісеня, що тут-таки стрибнуло на буфет і роззявило пащу. З пащі вилетіла жовтогаряча блискавка, вдарила Кіті в груди й припечатала її до дверей. Мати заверещала, батько скрикнув. Бісеня переможно підскочило...
... і завмерло на середині стрибка. Кіті випросталась, обтрусила задимлену куртку і з похмурою посмішкою поглянула на чарівника. Далі швидким порухом дістала з кишені срібний диск і націлилась. Чарівник, що люто кинувся був до неї, хутко позадкував.
— Носіть собі хоч які тісні штани, пане Мендрейку, — сказала вона, — але факт є факт: ви просто зарозумілий невмійко. Якщо ви займете мене, я вас уб’ю. На все добре. До речі, любі мамо й тату, — вона по черзі спокійно поглянула на батьків, — не тривожтеся. Відтепер я не псуватиму вам репутації. Більше ви мене не побачите.
Сказавши це, Кіті обернулась, вийшла й зачинила за собою двері: батьки, чарівник і бісеня мовчки дивились їй навздогін. Кіті неквапом пройшла через передпокій і рушила назустріч теплому вечору. Надворі вона повернула навмання і подалася геть, ні разу не озирнувшись. Лише тоді, коли вона завернула за ріг і кинулась навтікача, з її очей ринули сльози.
36
Натаніелева лють через невдалий арешт не знала меж. До Вайтголлу він повертався похмурий, увесь час підганяючи водія й стукаючи кулаком по шкіряному сидінню щоразу, як автомобіль трохи сповільнював швидкість. Біля Міністерства внутрішніх справ він відпустив машину і, незважаючи на пізню пору, вирушив через двір до свого кабінету. Там він увімкнув світло, вмостився в кріслі й заходився міркувати.
Прорахунок був кричущий. Те, що успіх вислизнув просто з Натаніелевих рук, робило цей прорахунок ще нестерпнішим. Хлопчині сяйнула чудова думка: пошукати ім’я Кетлін Джонс у судових архівах. Менш ніж за годину він знайшов її справу із зазначеною домашньою адресою. Ще однією вдалою думкою був візит до її батьків. Батьки виявилися безхребетними йолопами, тож його первісний намір—умовити їх затримати доньку вдома, якщо вона прийде, і тим часом таємно повідомити його, — здійснився б якнайкращим чином, якби донька сама не прийшла додому завчасно.
Та навіть і тоді все вийшло б чудово, якби дівчисько не мало якогось особливого захисту від дрібних демонів. Це турбувало... Відразу виникало порівняння з отим найманим убивцею. Питання в тому, що це таке: природні здібності чи наслідок якогось закляття... Його власні сенсори нічого такого не виявили.
Якби з ним був Бартімеус, це допомогло б пролити світло на джерело здібностей цього дівчиська і, можливо, завадило б йому втекти... Шкода, що джин тоді виконував інше завдання.
Натаніель поглянув на рукав пальта, безнадійно зіпсований рештками мулера. Він вилаявся крізь зуби.
Крім гніву, Натаніелеві дошкуляла ще й тривога. Він цілком міг звернутися до поліції чи попросити Вайтголл надати кулю-шпигуна для спостереження за домом її батьків. Та він цього не зробив. Він хотів добитись успіху самотужки. Якби він повернув посох, це надзвичайно поліпшило б його становище — сам прем’єр-міністр вихваляв би його до небес. Можливо, він дістав би вищу посаду, йому самому дозволили б вивчати силу посоха... А Дюваль і Вайтвел пошилися б у дурні!
Однак дівча втекло. Якщо про це стане відомо, він муситиме відповідати. Через загибель Теллоу всі його колеги не тямлять себе й казяться більше, ніж зазвичай... Ні, зараз не час помилятися. Треба мерщій відшукати це дівчисько.
Дзижчання у вусі попередило його про наближення магії. Натаніель насторожився. За мить перед ним у синій хмарі з’явився Бартімеус у подобі химери. Хлопчина протер очі й труснув головою.
— Ну? Маєш якісь новини?
— Радий тебе бачити так само! — химера нахилилася, зліпила з хмари щось на зразок подушки і вмостилась на ній. — Маю!
— Ти знищив демона? — Натаніель повеселішав. Новина була добра: для Деверо це вкрай важливо.