Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 71)
— Еге ж! Утопив у Темзі. Містом уже повзуть чутки. До речі, твоя правда: посох поцупила саме Кіті. Ти вже спіймав її? Ні? То годі кривитися, ходімо її ловити. Ого... — химера придивилася ближче. — У тебе синець на щоці! Невже побився?
— Та ні, не побився. Дурниця.
— Поліз у бійку, мов вуличний хлопчисько! Через дівчину? Що, справа честі? Ну-ну, мені ти можеш розказати все!
— Забудь про це. Послухай... Я радий, що тобі все вдалося. А тепер треба знайти дівча.
Натаніель обережно помацав пальцем синець. Було трохи боляче.
Химера зітхнула:
— Це легше сказати, ніж зробити. З чого мені починати?
— Не знаю. Треба подумати. Поки що ти вільний. Я викличу тебе вранці.
— Гаразд.
Химера з хмарою втяглись у стіну й зникли.
***
Коли запанувала мовчанка, Натаніель трохи постояв у глибокій задумі біля стола. Вікна кабінету огорнула ніч, із вулиці не було чути ні звуку. Хлопець натомився, все його тіло аж благало негайно лягти й заснути. Але посох — надто важлива річ: його не можна втратити. Його будь-що треба знайти. Можливо, стане в пригоді довідник...
Аж тут у двері, що вели надвір, хтось постукав.
Натаніель прислухався. Серце закалатало в грудях. Ще три удари — тихі, але наполегливі.
Хто може прийти сюди такої пори? Натаніель відразу згадав того моторошного найманця... Прогнавши ці думки геть, він розправив плечі й попрямував до дверей.
Облизавши губи, він повернув клямку, прочинив двері...
Через поріг кабінету, мружачись від яскравого світла, ступив невисокий гладенький добродій. На ньому був сліпучо-зелений оксамитовий костюм, білі гетри й бузкове дорожнє пальто, застібнуте біля шиї. На голові видніла маленька замшева шапочка. Побачивши, як розгубився Натаніель, він усміхнувся.
— Привіт, мій любий хлопчику! Можна зайти? Надворі така холоднеча!
— Пане Мейкпісе! Е-е... будь ласка, заходьте, сер.
— Дякую, хлопчику, дякую!
Пан Мейкпіс жваво заскочив до кабінету. Скинувши шапочку, він спритно жбурнув її через усю кімнату — прямісінько на Ґледстонове погруддя. Гість підморгнув Натаніелеві:
— Годі вже з нас цього стариганя. Чи сяк, чи так!
Хихочучи з власного дотепу, пан Мейкпіс умостився в кріслі.
— Яка несподівана честь, сер! — Натаніель стояв серед кабінету, не знаючи, що робити. — Може, хочете чаю?
— Ні, ні, Мендрейку. Сідайте, сідайте. Я просто зайшов собі побалакати, — він широко всміхнувся Натаніелеві. — Я не завадив вам у роботі?
— Звичайно ж, ні, сер. Я саме збирався додому..
— Чудово! «Як нам потрібен сон, і як важко його здобути!», — як каже султан у лазні. Дія друга, сцена третя з моєї п’єси «Кохана дівчина зі Сходу». Бачили?
— Боюся, що ні, сер. Я тоді був ще надто молодий. А мій колишній наставник, пан Андервуд, зазвичай не ходив до театру.
— Яка шкода! Який сором! — пан Мейкпіс сумно хитнув головою. — 3 такою вбогою освітою... просто дивовижно, як вам пощастило вирости таким талановитим юнаком!
— Я, звичайно, бачив
— Гм-м... Деякі критики справді кажуть, що це мій шедевр, та я певен, що моя наступна річ, якщо над нею добре попрацювати, перевершить його. Мене надихнули нинішні американські проблеми, і я звернув увагу на Захід. Такий великий, темний континент, Мендрейку, про який ми так
Говорячи, пан Мейкпіс водночас виробляв руками якісь чудернацькі порухи. З його долонь виплив сніп помаранчевих іскор, що полинули кімнатою і розмістилися вздовж її стін. Коли іскри зупинилися, драматург обірвав себе на півслові й підморгнув Натаніелеві:
— Бачите, хлопчику, що я зробив?
— Поставили сенсорну мережу, сер. Щоб виявити, чи не стежить хто за нами.
— Саме так. Зараз усе спокійно... Отож, хоч який цікавий буде мій наступний твір, я прийшов поговорити не про нього. Я хотів випробувати вас — адже юнак ви справді талановитий — щодо певної пропозиції.
— Це велика честь для мене, сер.
— Зрозуміло, — провадив пан Мейкпіс, — що зміст цієї невеличкої розмови повинен залишитись між нами. Якщо хоч одне словечко вийде за межі цих чотирьох стін, то нам буде непереливки. Я чув, що ви не тільки молоді й завзяті, а ще й надзвичайно кмітливі, Мендрейку. Я певен, що ви мене розумієте.
— Звичайно, сер.
Натаніель надав своєму обличчю виразу ласкавої уваги. Насправді ж ця розмова й потішила, й спантеличила його. Хлопець не мав жодної гадки, чому драматург напускає такої таємничості. Про близьку дружбу пана Мейкпіса з прем’єр-міністром знали всі, однак Натаніель ніколи не думав, що сам письменник може бути серйозним чарівником. Ба більше — проглянувши зо дві його п’єси, хлопчина вважав, що це неймовірно: як на його смак, вони були страшенною халтурою.
— Насамперед прийміть мої заслужені вітання, — мовив пан Мейкпіс. — Бунтівного африта знищено — і, як я розумію, головну роль у цьому відіграв ваш джин. Чудово! Будьте певні, що прем’єр про вас не забуде. Саме через те, правду кажучи, я й завітав до вас. Можливо, людина з вашими здібностями зможе допомогти мені в одній вельми дражливій справі.
Він помовчав, але Натаніель не відповів нічого. Розмовляти з чужою людиною слід було якнайобережніше. Хлопець поки не розумів, що Мейкпіс має на меті.
— Вранці ви були в абатстві, — провадив пан Мейкпіс, — і чули розмову членів Ради міністрів. Вашу увагу напевно привернуло те, що наш приятель пан Дюваль, начальник поліції, домігся великого впливу.
— Так, сер.
— Як командир Сірих Спин, він і раніше мав чималу владу, та водночас він не приховує, що хоче добитися більшого. Він уже скористався нинішніми прикрощами, щоб висунутись за рахунок вашої наставниці панни Вайтвел.
— Так, я звернув увагу на їхнє суперництво, — відповів Натаніель, вважаючи, що говорити більше буде нерозумно.
— М’яко сказано, Мендрейку. Отже, як особистий друг Руперта Деверо, я можу вам сказати, що мене вкрай турбує Дювалева поведінка. Амбіційні люди небезпечні, Мендрейку. Вони порушують спокій. А брутальні, неотесані особи — такі, як Дюваль, — небезпечніші вдвічі, бо не шанують своїх колег. Дюваль багато років нарощував свої впливи, підлещуючись до прем’єр-міністра й підсиджуючи інших старших міністрів. Те, що він надміру амбітна людина, — очевидно. Нещодавні події — зокрема, трагічна загибель нашого приятеля Теллоу — вельми збентежили наших старших міністрів, і це надає Дювалеві нові можливості, якими він, радше за все, негайно скористається. Насправді — вам, Мендрейку, я можу це сказати, бо ви людина розумна й вірна, — за того впливу, який тепер має Дюваль, я побоююся заколоту!
Пан Мейкпіс, мабуть, через свій театральний досвід, говорив надзвичайно жваво: голос його то підвищувався майже до крику, аж тремтячи з обурення, то ставав низьким і глухим. Натаніель, попри всю свою обачність, зачарувався ним і присунувся ближче.
— Так, хлопчику, ви розчули як слід: саме заколоту я побоююсь і, як найближчий і найвідданіший друг пана Деверо, прагну запобігти цьому заколотові. Для цього мені потрібні спільники. Джесіка Вайтвел, безперечно, впливова особа, та з нею ми розходимось у поглядах. Вона не дуже любить театр... А от у вас, Мендрейку, я відчуваю споріднену душу. Я давно вже стежу за вашою кар’єрою, ще від тієї сумної історії з Лавлейсом. Здається мені, що ми з вами цілком могли б заприятелювати.
— Ви дуже ласкаві, сер, — поволі промовив Натаніель.
Його серце аж палало з радощів: ось воно — те, про що він так давно мріяв! Безпосередній вихід на прем’єр-міністра! Панна Вайтвел — спільник непевний. Вона щойно дала зрозуміти, що ладна пожертвувати його кар’єрою. Якщо з розумом зіграти на цьому, він може добитися швидкого просування... Можливо, що й підтримка наставниці йому не знадобиться.
Одначе справа ця небезпечна. Слід бути насторожі...
— Пан Дюваль — грізний супротивник, — щиро сказав Натаніель. — Виступати проти нього небезпечно.
Пан Мейкпіс усміхнувся:
— Ваша правда. Хоча ви, здається, тут уже дещо застосували? Сьогодні ви відвідали державний судовий архів, а звідти негайно вирушили за якоюсь таємничою адресою до Белгема...
Сказано це було недбало, проте Натаніель заціпенів.
— Пробачте, — прожебонів він, — звідки ви знаєте?..
— Чутки, мій хлопчику, чутки! Як вірний друг пана Деверо, я маю звичку пильно дивитись і слухати. Не хвилюйтеся! Я й гадки не маю, що ви там задумали. Знаю лише, що це, судячи з усього, була ваша особиста ідея, — він усміхнувся ще ширше. — Боротьбу з заколотниками тепер доручено Дювалеві, але ви, сподіваюсь, не повідомили його про свої Дії?..
Натаніель це рішуче заперечив. У нього все аж пливло перед очима. Треба було виграти час.
— Е-е... ви говорили щось про співробітництво, сер, — мовив він. — Що ви мали на увазі?
Квентін Мейкпіс умостився зручніше.
— Посох Ґледстона, — відповів він. — Саме його, й ніщо інше. З афритом упоралися, більша частина Спротиву також загинула. Все чудово. Одначе посох — могутній талісман, і той, хто ним володіє, може отримати велику владу. Можу вас запевнити: поки ми з вами отут розмовляємо, пан Дюваль докладає всіх зусиль, щоб розшукати людину, яка його викрала. І якщо він його знайде, — драматург-чарівник пильно поглянув на хлопця своїми блакитними очима, — він цілком може скористатись ним сам, замість того, щоб повернути його урядові. Цим посохом можна зруйнувати більше, ніж половину Лондона.