Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 68)

Ноги дівчини ледь чутно ступали бруківкою. Вона бігла підтюпцем, намагаючись не виходити із затінку.

Довкола панувала тиша — хіба що один раз сусідньою вулицею проїхала машина, десь далеко ревнула сирена, десь у будинку на горішньому поверсі тоненько заплакала дитина.

В лівій руці Кіті досі стискала посох.

Спочатку вона ненадовго сховалась у занедбаному підвалі серед житлового кварталу—звідти ще видно було вежі абатства, — й ледве не залишила посох там, під купою сміття. Проте, хоч користі з нього майже не було — адже невідомий добродійник казав, що ця річ спроможна тільки відганяти комах, — то було єдине, що Кіті вдалося винести з усього цього страхіття. Тому покинути посох вона тепер не могла.

У підвалі вона кілька хвилин перепочила, однак засинати було небезпечно. Кіті розуміла: вже на світанку увесь центр Лондона заповнить поліція, тож залишатися тут — означає загинути. До того ж Кіті боялася заплющити очі — її лякали можливі кошмари.

Найтемнішої години по півночі Кіті вирушила на схід уздовж Темзи, аж поки дісталася до Саутворкського мосту. То була найнебезпечніша частина всієї подорожі: всякого, хто переходив міст, було чудово видно, тим паче її з цим посохом. Кіті знала, що всі магічні речі випромінюють сяйво, помітне кожному, хто здатен його бачити, й підозрювала, що демони можуть уздріти її здалека. Тому вона довго вичікувала, ховаючись по кущах біля моста й набираючись хоробрості, — а тоді нарешті хутко перебігла на той бік Темзи.

Коли тільки почало розвиднятись, Кіті пройшла невелику арку і опинилась у дворі покинутих стаєнь, де Спротив зберігав свою зброю. То було єдине укриття, яке вона знала, — а укритись їй було вкрай потрібно. Кіті аж спотикалася з утоми; ба більше, їй почало ввижатись, ніби хтось підкрадається до неї ззаду, — тож її серце раз по раз тьохкало. Іти до крамниці — це вона розуміла — не можна, надто тепер, коли пан Пенніфізер лежить під стіною склепу (вона уявляла це напрочуд ясно) і його от-от знайде поліція. До себе на квартиру йти теж нерозумно (Кіті зусиллям волі змусила себе повернутися до нагальних проблем); чарівники, що обшукують крамницю, напевно дізнаються про неї й невдовзі навідаються до її помешкання.

Кіті в темряві намацала ключ у схованці, крутнула ним у замку. Не зупиняючись, щоб увімкнути світло, прокралася навпомацки коридорами і опинилася в дальній коморі, де краплі води спадали зі стелі в переповнене відро. Тут вона кинула посох на бетонну підлогу, простяглася поруч із ним — і заснула.

***

Вона прокинулася в пітьмі і довго лежала так, змерзла й заклякла. Потім підвелася, намацала вимикач і увімкнула єдину лампочку під стелею. В коморі все було так само, як і вчора, коли разом з нею тут були її товариші. Коли Нік управлявся в бойових прийомах, а Фред зі Стенлі жбурляли диски. Кіті помітила щілину у сволоку, де застряг Фредів диск. Що тепер було користі з усіх цих тренувань?

Кіті сіла на дровітню і втупилась у протилежну стіну, безсило поклавши руки на коліна. В голові їй прояснилося, тільки трохи паморочилося з голоду. Кіті глибоко зітхнула й спробувала зосередитись на тому, що їй робити тепер. То було нелегко: віднині все її життя пішло шкереберть.

Більше ніж три роки всі свої зусилля й думки вона віддавала Спротиву. А тепер, за одну-єдину ніч, усе це було знищено, ніби потопом... Звичайно, Спротив і за кращих своїх часів був досить-таки хитким: вони постійно сперечались і сварились, як їм краще діяти, а за останні місяці такі суперечки тільки посилились... Але тепер не залишилось геть нічого. Товариші її загинули, а разом з ними пропали і їхні спільні ідеали.

Та чи були вони насправді, ці ідеали? Те, що сталося в абатстві, змінило не тільки її майбутнє, а й сенс її минулого. Тепер марнота всієї їхньої справи здавалась їй очевидною. Марнота й глупота... Згадуючи пана Пенніфізера, вона бачила тепер не переконаного проводиря, за яким так довго йшла, а розчервонілого, вишкіреного, спітнілого злодюжку, що копирсався в огидному лахмітті, шукаючи небезпечні речі...

Чого вони взагалі сподівалися добитись? Чим їм могли б стати в пригоді ці артефакти? Хіба можна було зупинити чарівників хоча б тією кришталевою кулею? Авжеж, ні! Увесь цей час вони просто дурили самі себе. Спротив виявився не дужчим за блоху, що кусає за вухо дога: один помах лапи — й кінець!

Кіті витягла з кишені срібну підвіску і вирячилась на неї. Дарунок бабусі Гірнек врятував їй життя. їй просто пощастило, що вона вижила взагалі.

Серцем Кіті давно відчувала, що товариство гине, але те, що знищити його виявилось так просто, все одно приголомшило її. Один-єдиний демон — і вся їхня стійкість до магії звелася нанівець. Всі їхні сміливі промови, Гопкінсові мудрі поради, Фредові вихваляння, Нікові міркування — все було марним. Кіті тепер ледве могла пригадати їхні докази: пригода в склепі цілковито стерла всі її давніші спогади.

Нік! Демон сказав (його слова Кіті легко було згадати!), що вбив десять із дванадцяти грабіжників. Якщо взяти до уваги оті, давні жертви, то вийде, що Нік так само вижив! Дівчина криво посміхнулась: він накивав п’ятами так швидко, що вона навіть не помітила, як він зник. Йому й на думку не спало допомогти Фредові, чи Енн, чи панові Пенніфізеру..

А ще й мудрий пан Гопкінс! Пригадавши блідого бібліотекаря, Кіті аж зайшлася гнівом. Де він був увесь цей час?! Далеко, в цілковитій безпеці. Так само, як і таємничий добродійник, чиї відомості про захист могили Ґледстона виявились такими неповними. Якби не вплив, який ці двоє чинили на пана Пенніфізера останні місяці, всі товариші Кіті були б нині живі! А що вони добули, пожертвувавши власним життям? Нікчемну вузлувату палицю!

Посох лежав на підлозі серед купи сміття. Раптово розлютившись, Кіті вхопила його обома руками й щосили вдарила об коліно. Проте, на свій подив, нічого цим не добилася — хіба що мало не вивихнула собі зап'ясток. Посох виявився міцнішим, ніж видавався зовні. Кіті з криком жбурнула ним у стіну.

Гнів її вщух так само хутко, як і приплинув, поступившись місцем порожнечі. Можливо, згодом вона знайде пана Гопкінса. Обговорить із ним наступні дії. Тільки не зараз — зараз їй треба чогось іншого, щоб не почуватись такою самотньою. Треба побачитися з батьками.

***

Було вже надвечір’я, коли Кіті вийшла надвір і прислухалась. Лунали далекі сирени, зо два рази вітер доніс із центру Лондона якийсь гуркіт: там, вочевидь, щось відбувалося. Кіті стенула плечима: що ж, так навіть краще. Принаймні тут її ніхто не турбуватиме. Дівчина замкнула двері, сховала ключ і вирушила в дорогу.

Хоч ішла вона з порожніми руками — посох Кіті залишила в коморі, — їй знадобилося чимало часу, щоб дістатися до Бел-гема; коли вона опинилася на знайомому перехресті, недалеко від батьківського дому, вже смеркало. Вона втомилась, натерла ноги й зголодніла. Цілий день Кіті нічогісінько не їла, крім двох яблук, поцуплених із лотка зеленяра. Її бентежили спокусливі думки про матусину вечерю, про свою стару кімнату із затишним ліжком і шафою зі зламаними дверцятами. Як давно вона не ночувала там? Мабуть, уже кілька років... Як чудово буде провести там хоч одну ніч!

Було вже поночі, коли Кіті дійшла до своєї вулиці і, мимоволі прискоривши ходу, рушила до батьківського дому. У вітальні горіло світло. Кіті відчула полегшення, та водночас і тривогу. Мати, звичайно, вкрай неуважна, — і все-таки їй не слід ні про що знати, аж поки Кіті сама вирішить, що робити далі. Дівчина оглянула себе в сусідському вікні, мов у дзеркалі: пригладила розпатлане волосся, обтрусила одяг. Руки, щоправда, досі брудні, й під очима кола, але тут уже нічого не вдієш... Кіті зітхнула. Хай буде так, як є. Вона підійшла до дверей і постукала. Ключі від батьківського будинку залишились у її квартирі.

Після нетривалої мовчанки — Кіті вже хотіла постукати ще раз, подумавши, що її не почули, — в передпокої з’явилася знайома худорлява постать. Вона трохи завагалася, ніби не знаючи, відчиняти чи ні. Кіті постукала в шибку:

— Мамо, це я!

Постать нерішуче наблизилась. Мати визирнула в щілину надвір:

— О, Кетлін, це ти!

— Привіт, матусю, — безжурно усміхнулася Кіті. — Пробач, що я не попередила...

— Еге... Так, так, — мати чомусь не квапилася відчиняти двері. Вона дивилася на Кіті з переляканим, стривоженим обличчям.

— Що сталося, матусю? — запитала Кіті. Вона була надто втомлена, щоб насторожитись.

— Ні, ні... Нічого.

— То мені можна увійти?

— Так... так, звичайно.

Мати побокувала, впустила Кіті, підставила холодну щоку для цілунку і тихенько зачинила двері.

—А де тато? На кухні? Я знаю, що вже пізно, але я зголодніла...

— Проходь краще до вітальні, люба.

— Дякую.

Кіті пройшла передпокоєм до невеличкої вітальні. Тут майже все було таке саме, як вона пам’ятала: потертий вицвілий килим, маленьке дзеркало над каміном, успадковані ще від дідуся старовинні канапа й крісло з мереживними підголовниками. На столику стояли гарячий чайник і три чашки. На канапі сидів її батько. А в кріслі навпроти нього — незнайомий юнак.

Кіті заціпеніла. Мати тихенько зачинила двері.

Юнак поглянув на неї і всміхнувся. Кіті миттю пригадалася посмішка, з якою пан Пенніфізер дивився на скарби в саркофазі, — зловтішна, переможна, ледве тамована.