Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 60)
— Я справді
Пан Пенніфізер витяг із свого рюкзака срібний диск і, спершись на ціпок, жбурнув свою зброю в кістяк збоку. Диск врізався в передпліччя запорошеного костюма й міцно застряг там. З-під маски долинув пронизливий вереск:
— О, моя сутність! Ой, як
З-під маски вилетіла яскраво-зелена блискавка і вдарила пана Пенніфізера в груди так, що старий відлетів аж до стіни і сповз на підлогу. Кістяк задоволено мугикнув і обернувся до решти товариства:
— Отак! Нехай знає!
Проте Фред знову почав діяти. Він хутко діставав з потаємних кишень один за одним срібні диски і жбурляв їх у кістяк. Від першого диска кістяк ухилився, через другий перестрибнув, третім йому зрізало пасмо сивого волосся. Тепер він уже зовсім вибрався з саркофага і, здається, повернув собі колишню силу: за кожним новим стрибком чи кроком він ставав спритніший, аж поки його порухи зробились майже непомітні.
— От потіха! — кричав він, крутячись і підскакуючи. — Красненько вам дякую, хлопці!
Фредів запас дисків здавався невичерпним: вони линули дощем, поки Нік, Енн і Кіті відступали до сходів. Аж тут ще одна зелена блискавка хлиснула Фреда по ногах. Хлопець упав на підлогу, але тут-таки підхопився — хитаючись, кривлячись із болю, однак цілком собі живий.
Кістяк здивовано зупинився.
— Отакої! — вигукнув він. — Природна стійкість до магії! Не бачив такого ще з празьких часів! — він замислено постукав себе кощавим пальцем по золотих вустах. — Що ж мені з цим робити? Цікаво... Треба подумати. Ага, ось! — одним стрибком він повернувся до саркофага й заходився щось там шукати. — Ану, посунься, Стенлі! Мені потрібен... ось! Так я й думав! — його рука витягла звідти церемоніальний меч. — Отут немає ніякої магії. Просто шмат доброї імперської сталі. Ану, рябий, чи встоїш ти перед нею? Подивимось!
Занісши меч над головою, він рушив уперед. Фред не здригнувся — дістав з кишені свого викидного ножа і, клацнувши, відкрив його.
Кіті була вже коло ґрат, але нерішуче зупинилася біля підніжжя сходів. Нік з Енн тим часом вибігли нагору — вона чула їхній гарячковий тупіт. Сама ж дівчина дивилася на пана Пенніфізера—стійкість до магії не підвела його й тепер. Він рачкував у бік Кіті. Хоч як її чуття волало: «Тікай! Тікай!», вона майнула назад до склепу, підхопила старого під пахви й щосили поволокла його до сходів.
За спиною в неї пролунав шалений Фредів крик. Потім щось свиснуло — і м’яко гупнуло.
Кіті потягла пана Пенніфізера вперед із такою силою, якої вона й сама не сподівалася.
Вони вже проминули ґрати й піднялися на кілька сходинок. Пан Пенніфізер тепер ішов власними ногами. В одній руці він досі стискав свого ціпка, другою хапався за куртку Кіті. Дихав старий часто й важко. Говорити він не міг. Ліхтарів у них не залишилося, тож вони піднімались у цілковитій темряві. Кіті спиралася на посох із могили, намацуючи ним сходи.
Ззаду й водночас знизу долинув голос:
— Аго-ов! Чи є хтось там, нагорі? Мишенята заховалися за шпалери! Ану, скільки їх там? Одне... Двоє! Ой, лишенько, одне ще й кульгаве!
Лице Кіті геть облипло павутинням. Дихання пана Пенніфізера перетворилося на хрипкий стогін.
— Може, повернетесь до мене? — благав голос. — Я такий самотній! А ваші друзі більше не хочуть зі мною розмовляти...
Дівчина відчула, як вуста пана Пенніфізера шепочуть їй у вухо:
— Мені... мені треба... перепочити.
— Ні! Ходімо!
— Не можу.
— Якщо ви не спуститесь униз, тоді... Тоді мені доведеться піднятись нагору!
Глибоко під землею зарипіли металеві ґрати.
—Ходімо!
Ще одна сходинка, ще одна... Кіті не пам’ятала, скільки їх, — та й будь-що вона давно вже заплуталася в рахунку. Вихід, напевно, вже близько. Та пан Пенніфізер слабшав з кожним кроком... Він висів на ній мертвим тягарем.
— Будь ласка! — шепотіла вона. — Ще трохи!
Аж нарешті старий зупинився зовсім. Кіті відчувала, як він корчиться поруч, борючись за кожен подих. Марно вона тягла його за руку, благала обізватися.
— Пробач, Кіті...
Дівчина здавалася. Вона притулилася до увігнутої стіни, взяла з пояса ніж і стала чекати.
У темряві зашурхотіла матерія. Щось затріщало. Кіті занесла ніж...
Усе вщухло.
Аж ось пан Пенніфізер коротко зойкнув — і його потягло в пітьму. Щойно він був тут, а наступної миті вже зник. Хтось потяг від неї сходами щось важке — бум, бум, бум...
Кіті заціпеніла десь на п’ять секунд. А тоді помчала нагору, крізь жмутки павутиння — так, ніби його тут і не було, — раз по раз налітаючи на стіну, спотикаючись на нерівних сходинках. Врешті побачила попереду прямокутник сірого світла — й вилетіла до похмурого просторого нефу, де у вікна світили вуличні ліхтарі, а статуї чарівників безжально спостерігали за її відчаєм.
Кіті прожогом майнула через трансепт, ледве не зачепивши кількох постаментів і перекинувши ряд дерев’яних стільців, — гуркіт від їхнього падіння розлігся всім величезним простором. Обминувши спочатку одну, тоді другу велетенську колону, дівчина трохи сповільнила біг — і тепер, коли могила залишилася далеко позаду, мовчки заридала.
Тільки тепер вона зрозуміла, що, можливо, крутнула ключем у замку.
— Кіті! — долинув з пітьми тихенький голосок.
Серце дівчини шалено тьохнуло. Виставивши перед собою ніж, вона позадкувала.
— Кіті, це я!
Вона побачила тоненький промінець ліхтарика й зблідле, з запалими очима обличчя Енн; та ховалася за високою дерев’яною кафедрою.
— Тікаймо! — непевним голосом промовила Кіті. — Де двері?
—А де Фред? І пан Пенніфізер?
— Енн,
— Ні... Можливо, там... У темряві нічого не розібрати. Але...
— То ходімо! Вимкни поки ліхтарика!
Кіті підтюпцем побігла вперед. Енн пошкутильгала за нею. Спочатку дівчина в паніці мчала невідомо куди, не розбираючи дороги. Мерзотна підземна темрява паморочила їй голову, заважала думати. Однак тут, хоч і в пітьмі, повітря принаймні було свіже — це допомагало зосередитись і зорієнтуватись. Високо вгорі виднів ряд блідих вікон — вони знов опинилися в нефі, з протилежного боку від дверей, що вели до аркади. Кіті зупинилась і зачекала, поки Енн наздожене її.
— Двері отам, навпроти!—прошепотіла вона. — Обережно!
— А де?..
— Не питай! — Кіті ступила ще кілька кроків уперед. — А де Нік?
— Пропав. Я не бачила...
Кіті вилаялась крізь зуби:
— Ну й грець із ним.
— Кіті... я загубила торбину..
— Тепер уже однаково. Ми загубили все.
Тільки сказавши це, Кіті раптово усвідомила, що досі стискає в лівій руці магічний посох. Це її трохи здивувало: під час своєї гарячкової втечі вона його зовсім не помічала. Рюкзак із плащем та іншими скарбами залишився десь унизу, на сходах.
— Що це було?
Вони застигли серед темного простору нефу.
— Я нічого не чула...
— Ніби шаркотіння. Чуєш?
— Ні... Не чую. Ходімо!
Ще кілька кроків... Вони радше відчули, ніж побачили високу колону попереду. Кіті обернулася до Енн:
— Коли обійдемо колону, нам знадобиться ліхтарик, щоб відшукати двері. Я не знаю, чи далеко вони.
— Гаразд...
Аж тут просто за їхніми спинами пролунав хуткий шурхіт. Товаришки з вереском майнули звідти в різні боки. Кіті спіткнулась об колону, втратила рівновагу й ляпнулася на підлогу. Ніж вискочив у неї з пальців. Вона вмить підхопилась і озирнулась...