Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 59)

— Ось! — його голос віддався дивним відлунням усередині саркофага. — Бери плащ... І посох теж. Це все для добродійника пана Гопкінса, який... о-ох! — так чудово допоміг нам. Ні, звідси не дотягтися... Стенлі, подайте мені, будь ласка, оті речі!

Кіті взяла посох і запхала плащ на самісіньке дно рюкзака, злегка здригнувшись від дотику до холодної й трохи засмальцьованої матерії. Вона бачила, як Стенлі підібрався до краю саркофага й перехилився всередину — його ноги майнули в повітрі. Пан Пенніфізер, що стояв навпроти, притулився до стіни, витираючи лоба.

— Залишилося кілька дрібниць, — пропихкотів він. — А тоді ми... Хай тобі дідько, хлопче! Невже не можна бути обачнішим?

Стенлі — мабуть, із надмірного завзяття — втратив рівновагу й перекинувся до саркофага, впустивши свій ліхтар на підлогу.

Долинув глухий удар.

— Дурню! Якщо ти що-небудь розіб’єш...

Пан Пенніфізер нахилився над саркофагом, та не побачив нічого: там було темно. Чути було тільки шурхіт — Стенлі незграбно вовтузився всередині.

— Вилазь. Тільки обережно! Не зачепи кришталеву кулю!

Кіті підняла з підлоги ліхтар, пошепки лаючи бовдура Стенлі. Він завжди був роззявою, але отак упасти в саркофаг — це занадто навіть для нього. Перебравшись через розбите віко, вона підняла ліхтар над саркофагом, але тут-таки відсахнулася — так раптово й хутко визирнула звідти голова Стенлі. Кашкет сповз йому на обличчя, геть затуливши очі.

— Гоп! — вигукнув він огидним пискливим голосом. — Який я незграба!

Кіті аж кров закипіла в серці:

— Що це за витівки? Ми ж тут не бавимось!

— Мерщій, Стенлі! — вигукнув пан Пенніфізер.

— О, пробачте. Пробачте!

Одначе Стенлі, здавалося, аж ніяк не почувався винним. Він навіть не поправив кашкет і вилазити з саркофага не квапився.

Пана Пенніфізера це вже розсердило.

— Ану вилазь, хлопче, — гукнув він, — бо скуштуєш мого ціпка!

— Вилазити? О, залюбки!

Голова Стенлі загойдалась туди-сюди, ніби під музику, яку було чути лише йому самому. Потім, на превеликий подив Кіті, голова зникла й за хвилину виринула знову. Здавалося, що хлопця це тішило, наче малу дитину: він повторював цю витівку, невиразно регочучи й бурмочучи.

— Ось ви мене бачите! — верещав він з-під кашкета. — А ось — не бачите!

— Хлопець збожеволів, — сказав пан Пенніфізер.

— Вилазь негайно, Стенлі! — промовила Кіті вже іншим голосом. їй зненацька шалено тьохнуло серце.

— То я Стенлі? — перепитала голова. — Стенлі... А що, мені пасує! Старе поважне британське ім’я. Пан Ґ. був би задоволений!

Фред тепер стояв поруч із Кіті.

— Агов... — він незвично завагався. — А чого це в нього так змінився голос?

Голова завмерла, а потім кокетливо похилилася набік.

— Еге ж, — обізвалась вона. — Справді цікаво! І хто ж угадає перший?

Кіті поволі позадкувала. Фред мав рацію. Цей голос аж ніяк не нагадував Стенлі.

— Тільки не думай тікати, дівчатко! — голова шалено загойдалася. — Тільки клопоту наробиш. Ану, подивлюсь на вас ближче!

З саркофага з'явилась кощава рука, що стриміла з ветхого чорного рукава. Голова знову схилилася набік. Висохлі пальці обережно зняли кашкет з обличчя й начепили його на голову набакир.

— Отак буде краще! — промовив голос. — Тепер нам чітко видно один одного!

Під кашкетом блиснуло золотом обличчя, яке не було обличчям Стенлі. Довкола стирчали пасма сивого волосся.

Енн зойкнула й кинулася до сходів. Голова здивовано здригнулась:

— От нахаба! Ми ще навіть не познайомились!

Кощава рука майнула до саркофага, щось звідти витягла й пожбурила навздогін Енн. Кришталева куля з гуркотом упала біля підніжжя сходів і покотилася назустріч утікачці. Енн заверещала й розтяглася на підлозі.

Усі бачили, як куля пролетіла в повітрі. Бачили, як вона впала. Тепер усі поволі обернулися назад до саркофага, з якого щось піднімалося — ліниво, незграбно, клацаючи кістками. Нарешті воно випросталось, огорнуте пітьмою, обтрусило з сурдута порох і забурмотіло, мов стара баба:

— Тільки погляньте, який тут бруд! Пана Ґ. це вкрай засмутило б. Та ще й черва проїла його білизну! Всюди, куди не світить сонце, самісінькі діри!

Істота раптом нахилилася, простягла руку й підхопила довгими висохлими пальцями ліхтар, що лежав на підлозі біля саркофага. Тоді підняла його, мов нічний сторож, і по черзі оглянула спотворені зі страху обличчя. Шийні хребці тріщали, коли череп обертався, й золота посмертна маска сяяла з-під вінця довгого сивого волосся.

— Отже...

Голос, що лунав з-під маски, не мав постійного тону. Він змінювався з кожним звуком, стаючи то по-дитячому пискливим, то басовитим і хрипким, то чоловічим, то жіночим, то гаркаючи по-ведмежому. Чи то істота ніяк не могла обрати щось одне, чи просто тішилася різноманіттям.

— Отже... — повторила вона. — Ви всі тут. П’ять самотніх душ, глибоко під землею, й тікати нема куди. Ну, то як вас звуть?

Кіті, Фред і Нік застигли на півдороги до залізних ґрат. Пан Пенніфізер стояв ще далі — він притулився до стіни над кам’яною полицею. Найближче до сходів була Енн, та вона лише мовчки схлипувала, лежачи на підлозі. Ніхто з них не міг примусити себе відповісти.

— Ну ж бо відповідайте! — золота маска схилилася набік. — Я намагаюся бути дружнім до вас! А це велика ласка з мого боку, якщо врахувати, що я тільки-но прокинувся й виявив, що в моїх речах порпається усміхнений дурник у завеликому кашкеті. Ба більше — гляньте, що сталося з моїм поховальним убранням! Це все він пороздирав, поки борсався. От уже діточки пішли тепер! До речі, який у нас нині рік? Агов, дівчино! Ота, що не рюмсає! Ану, скажи!

Кіті пересохлими губами ледве промовила відповідь. Золота маска кивнула:

— Так я й думав, що минуло чимало літ! Чому? З нудьги, скажете ви? Ваша правда. А ще з болю! Це така мука — ви не повірите! Така мука, що я просто не можу зосередитись — і з болю, і з самоти, й через оту черву, що точить мене в пітьмі! Хтось слабший на моєму місці збожеволів би. Тільки не я! З болем я дав собі раду багато років тому, а решту витерпів... А тепер, коли тут стало трохи ясніше і є з ким побалакати, я можу щиро зізнатись вам: мені добре! — кістяк ляснув кощавими пальцями й застрибав туди-сюди. — Трохи закляк — і не дивно, м’язи вже згнили! — та це мине. Всі кістки на місці? Зараз перевіримо... А речі всі на місці? Ні... — голос посмутнів. — Якісь мишенята прийшли і все поцупили. От бридкі мишенята! Зараз переловлю їх за хвости й повисмикую вуса!

Кіті тим часом поволі опускала руку в торбину, під плащ та інші речі, намацуючи кулю з елементалями. Нарешті вона знайшла її й стиснула в спітнілій долоні. Кіті відчувала, що поруч Фред робить те саме, тільки не так спритно; вона боялася, що кістяк зверне увагу на шурхіт. І заговорила — радше для того, щоб відвернути цю увагу, ніж на щось сподіваючись.

— Будь ласка, пане Ґледстоне! — пробурмотіла вона. — Усі ваші речі тут. Ми охоче повернемо вам їх цілими й неушкодженими.

Кістяк з огидним скреготом озирнувся на сто вісімдесят градусів. Нічого там не побачивши, він здивовано схилив череп набік і тоді обернувся назад.

— До кого це ти звертаєшся, дівчатко? — перепитав він. — Чи не до мене?

— Е-е... так. Я думала...

— Що я — пан Ґледстон? Ти що, божевільна чи дурна, як курка?

— Е-е...

— Поглянь на цю руку! — кощава долоня покрутилася на зап’ястку. — Поглянь на цей таз! На ці ребра! — з кожним разом пальці кістяка відсували ветху матерію вбік, оголюючи пожовклі кістки. — Поглянь на це обличчя! — золота маска на мить піднялася, й Кіті побачила череп з вишкіреними зубами та порожніми очними ямками. — Скажи щиро, дівчатко, невже тобі здається, ніби пан Ґледстон живий?

— Е-е... Мабуть, ні...

— Мабуть? Відповідь одна: ні! Ні, він не живий. «Чому?» — спитаєш ти. Бо він помер! Помер сто десять років тому й давно згнив у цій могилі. «Мабуть, ні...» Що це за відповідь? Дурепа ти, дівчатко, й друзі твої так само! До речі... — кощавий палець показав на бронзову табличку збоку саркофага. — Ви читати вмієте?

Кіті мовчки хитнула головою. Кістяк насмішкувато вхопився руками за череп:

— Не вміють читати по-шумерськи, а порпаються в Ґледстоновій могилі! То ви не прочитали, що тут написано: «Залиште Славетного Проводиря спочивати з миром»?

— Ні, не прочитали. Пробачте, будь ласка...

— А далі — про «вічного сторожа», «страшну помсту» й «вибачення не приймаються»?

— Ні, не читали...

Краєм ока Кіті побачила, що Фред трохи опустив свою торбину, не виймаючи з неї правої руки. Отже, він готовий...

— Ну, то чого ж ви сподівалися? Неуцтво карають по заслузі, цього разу вельми неприємною смертю. Оті, перші, теж довго просили прощення. Якби ви бачили, як вони повзали навколішки і благали помилувати їх! Онде вони лежать, — кощавий палець тицьнув у бік примарної стіни. — Ох і нетерплячі були хлопці!. Вже за кілька тижнів прийшли. Один, пам'ятаю, був особистим секретарем пана Ґ. — відданий нівроку чолов'яга: не тільки копію ключа зробив, а ще й Чумне Закляття якось розігнав. Ну, я їх поприбирав, щоб не смітити в могилі; якщо будете слухняні, я й з вами вчиню так само. Ану, зачекайте...

Кістяк перекинув здерев’янілу ногу через край саркофага. Кіті з Фредом перезирнулись, водночас вихопили з рюкзаків кулі з елементалями й пожбурили їх у кістяк. Той обурено махнув рукою, й щось невидиме зупинило кулі в повітрі: вони важко впали на підлогу, та не вибухнули, а зменшились і зникли з жалюгідним чваканням — на плитах залишились тільки дві чорні плямки.