Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 58)

— Але ж ці кістки старі! — відповів Стенлі, вдаючи рішучий тон пана Пенніфізера. — Заспокойся, мала!

— Я тобі не «мала», злодюжко!

— А я згодна з Кіті, — мовила Енн.

— Але ж... любі мої! — пан Пенніфізер з удаваною безжурністю поплескав Кіті по плечу. — Так, я розумію: це дуже неприємне видовище. Але ж не можна надавати йому такого значення! Хоч як загинули ці бідолахи, їх поклали тут дуже давно — можливо, тоді, коли цей склеп ще тільки будували. Саме тому на примарній стіні, що ховає їхні трупи, немає плісняви — бачите? Стіни були ще чисті, коли ці люди зустріли свою смерть! — він показав на мертві тіла своїм ціпком. — Подумайте самі! Ці юнаки лежали тут ще до того, як могилу було запечатано! Інакше, вдершись сюди, вони пробудили б Чумне Закляття. А цього не було, бо ми самі щойно пробудили його!

Більшу частину групи його слова заспокоїли: хлопці кивнули й схвально мугикнули. Проте Кіті хитнула головою:

— Ось лежать шестеро мерців, що кличуть нас до себе. Ми були б дурнями, якби не звернули на них уваги.

— Пхе! Так вони ж старі! — судячи з полегшення у Фредовому голосі, хлопчина лише тепер зрозумів, що це означає. — Старі кістки, й квит!

Він насмішкувато копнув черевиком найближчий череп. Череп упав набік і трохи покрутився на підлозі, мов перекинутий глек.

— Кіті, люба! Вчися тамувати свої почуття! — зауважив пан Пенніфізер, дістаючи з кишені носовичка й витираючи лоба. — Ми вже відкрили саркофаг цього старого чорта — й земля під нами поки що не розступилась, еге ж? Підійди й поглянь, дитинко: ти цього ще не бачила. Там угорі лежить шовкова смертна сорочка — вона одна, мабуть, коштує цілого капіталу. П’ять хвилин, Кіті! Нам потрібні лише п’ять хвилин, щоб підняти сорочку й витягти гаманець і кришталеву кулю! Ми недовго тривожитимемо Ґледстонів сон!

Кіті не відповіла нічого. Вона обернулась — і, геть бліда, пройшла крізь перепону й вирушила до саркофага. Заговорити вона не наважувалась. Її гнів був спрямований як на себе — на власну слабкість і нерозважливий страх, — так і на ватажка. Його заперечення видавались їй занадто легковажними — напевно, все не так просто... Одначе Кіті не звикла відверто противитись його волі. До того ж вона знала, що більшість групи — на його боці.

За її спиною лунав тихий стукіт ціпка пана Пенніфізера. Старий засапався.

— Сподіваюся, люба Кіті, що ти... зробиш мені ласку... покласти саму кришталеву кулю... собі до торбини. Як бачиш, я вірю тобі... вірю беззастережно. Нам треба бути дужими ще п’ять хвилин, а потім ми навіки покинемо це закляте місце. Ходіть усі сюди. Приготуйте рюкзаки. Наша доля чекає нас!

Віко саркофага косо лежало на тім самім місці, звідки воно впало, одним краєм спираючись об могилу. Один ріжок під час падіння відколовся й тепер виднів серед плісняви трохи збоку. Ліхтар, що стояв на підлозі, весело палахкотів, але в пітьму розкритого поховання його світло не проникало. Пан Пенніфізер став у головах саркофага, притулив до нього ціпок і сперся об камінь. Усміхнувшись усій компанії, він заходився розминати пальці.

— Фредерику, Ніколасе! Підніміть вище ваші ліхтарі. Я хочу точно знати, чого саме я торкаюсь! — нервово захихотів Стенлі.

Кіті озирнулася. Тепер вона бачила крізь морок примарну стіну й знала про страшну таємницю, що ховається за нею. Дівчина глибоко зітхнула: «Навіщо? Незрозуміло...»

Вона обернулася назад до саркофага. Пан Пенніфізер нахилився, щось ухопив і потяг.

31

Шовкова сорочка піднялася з саркофага майже без звуку, з ледь-ледь чутним сухим шелестом. Від неї на всі боки полетіла хмара бурого пилу, наче спори з перестиглої порхавки. Пил трохи покружляв у перехрещеному промінні кількох ліхтарів, а тоді поволі осів. Пан Пенніфізер зібрав шовк і обережно поклав його на мармуровий краєчок саркофага. І лише після цього знову нахилився вперед і зазирнув усередину.

— Нижче світло! — прошепотів він.

Нік опустив ліхтар. Усі витягли шиї й теж поглянули.

— О-о... — зітхнув пан Пенніфізер, наче ласун, що сідає за обідній стіл і знає, що насолода вже близька. Відлуння відповіло йому цілим хором зітхань. Навіть Кіті на мить забула про свої побоювання.

Всі вони знали це обличчя незгірше за свої власні. Воно було центром лондонського життя, його можна було побачити в будь-якому громадському місці. Вони бачили його тисячі разів — на статуях, пам’ятниках, стінах. Цей профіль прикрашав шкільні підручники, урядові бланки, вуличні плакати, святкові транспаранти на ярмарках. Це обличчя владно й суворо дивилося на людей, що гуляли майданами; позирало з фунтових банкнот, зібганих у кишенях. Хоч куди люди поспішали, хоч чим займалися, в усіх буденних надіях і тривогах обличчя Ґледстона постійно було з ними, спостерігаючи за їхнім скромним життям.

Тут, біля його могили, вони дивились на це обличчя зі страхом упізнання.

Його було, вочевидь, майстерно відлито з золота — посмертну маску, гідну засновника імперії. Тіло ще не захололо, а умільці вже зняли гіпсову копію, виготовили форму й заповнили її розтопленим металом. Під час похорону маска знову лягла на обличчя — нетлінний образ, якому належало вічно дивитися в пітьму, поки тіло під ним гнитиме. То було старече лице: гачкуватий ніс, тонкі вуста, запалі щоки, на яких виднів натяк на бакенбарди, — зрите тисячею дрібних зморщок. Очі, що глибоко позападали в ямки, залишилися порожніми — в масці зробили щілини. Два чорні отвори зирили у вічність. Людям, що з роззявленими ротами оглядали маску, здавалося, ніби вони бачать обличчя якогось давнього імператора, наділеного безмежною владою.

З-під маски було видно подушку сивого волосся.

Він лежав прямо, в позі, що нагадувала тіла в потаємному кінці склепу, згорнувши руки на грудях. Від пальців залишилися самі кістки. На ньому був чорний костюм, застібнутий на всі ґудзики, досить щільно натягнутий на ребрах, але огидно провислий в усіх інших місцях. Подекуди працьовита черва проточила матерію, й крізь неї щось біліло. Черевики були невеликі, чорні й вузькі; їхня потьмяніла шкіра взялася тонким шаром пороху.

Тіло спочивало на червоних єдвабових подушках — на високій полиці, що займала з половину ширини саркофага. Кіті ще розглядала золоту маску, а її товариші вже зацікавились нижчою полицею, що тяглася вздовж першої.

— Гляньте, як світиться... — прошепотіла Енн. — Неймовірно!

— Тут усе варто брати! — по-дурному всміхнувся Стенлі. — Ніколи ще не бачив такої аури! Щось тут більш потужне, щось — менш, але силу має все, навіть плащ!

Поверх колін було акуратно складено чорно-пурпурове вбрання з маленькою золотою застібкою.

— Плащ Засновника! — прошепотів пан Пенніфізер. — Наш друг і добродійник хоче його одержати. Будь ласка! А ви подивіться на решту скарбів...

Скарби громадилися купкою на нижній полиці — оті чудові могильні скарби, по які вони сюди прийшли. Кілька золотих речей — статуетки тварин, візерунчасті скриньки, оздоблені самоцвітами мечі й кинджали; чорне оніксове намисто; маленький трикутний череп невідомої істоти; два запечатані сувої. Ближче до голови лежало щось маленьке й кругле, загорнуте в запорошену чорну матерію, — напевно, та сама віща кришталева куля. Біля ніг, між баклагою з кришечкою у вигляді собачої голови й потьмянілою циновою чашею, у скляній посудині спочивав єдвабовий гаманець. А поряд — чорна торбинка, застібнута бронзовою пряжкою. Поруч із тілом — церемоніальний меч, завдовжки мало не з сам саркофаг, а біля нього — посох із почорнілого дерева, простий, без прикрас, хіба що з набалдашником у формі пентакля.

Навіть Кіті — не маючи здібностей своїх товаришів — відчувала, яку силу випромінюють ці речі. Повітря довкола них аж бралося хвилями.

Пан Пенніфізер зненацька випростався.

— Гаразд, до діла! Розкрийте рюкзаки і тримайте їх напоготові. Зараз ми все це заберемо... — він позирнув на годинник і зойкнув. — Майже перша година ночі! Ми змарнували забагато часу.. Енн, ви перша!

Він нахилився над саркофагом і заходився брати речі обома руками.

— Ось! Єгипетські, якщо я не помиляюсь... Ось гаманець... Обережно. Енн! Рюкзак уже повний? Добре... Стенлі, тепер твоя черга!

Поки її товариші спустошували саркофаг, Кіті стояла збоку, розстебнувши рюкзак і безпорадно опустивши руки. Тривога, що огорнула її в закапелку з мертвими тілами, прилинула знову. Дівчина позирала то в бік примарної стіни, то назад — до входу, й по шкірі в неї пробігав мороз, а уява малювала найстрахітливіші картини. До цієї тривоги додавалося ще й розчарування. Ніколи ще її мрія — повалити чарівників і повернути владу простолюду — не була такою далекою від того, що коїли пан Пенніфізер та його спільники! І які неоковирні були їхні дії! Відверта жадібність її товаришів, розчервоніле й спітніле обличчя старого ватажка, брязкіт коштовних речей у розкритих рюкзаках — усе це зненацька здалося їй безмежно бридким. Насправді Спротив — просто банда злодіїв та розкрадачів могил, і вона, Кіті — одна з них!

— Кіті! Сюди!

Стенлі з Ніком наповнили свої рюкзаки і відійшли вбік. Настала її черга. Кіті наблизилася до пана Пенніфізера. Той нахилився глибше, ніж досі, його плечі й голова зникли всередині саркофага. Він на мить виринув, передав їй маленьку поховальну урну й горщик, оздоблений зміїною головою, і нахилився знову.