Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 57)
— Отак! Отак! Наше щастя за кілька дюймів від вашого носа — не шкодуйте тільки сил! Отак! Давай, Стенлі, хай тобі дідько! Ще трохи! Ану, піднатужтеся, хлопці!
Кіті, підібравши покинутий ліхтар, тинялася порожньою криптою; її кеди човгали по товстому шарові білої плісняви. Вона доходила до дальнього кінця кімнати, майже до самісінької стіни, а тоді оберталась і вирушала назад.
Аж тут вона помітила щось химерне — дурничку, що могла мати значення... Якусь хвилину Кіті намагалася зрозуміти, що саме видалось їй химерним, — це було важко ще й через те, що хлопцям саме тепер пощастило зсунути віко трохи більше, і їхні переможні вигуки заважали їй думати. Обернувшись на п’ятах, Кіті підняла ліхтар вище і втупилась у дальню стіну склепу.
Стіна собі та й годі... Що ж тут дивного?
Пліснява. На стіні не було плісняви.
Під ногами все довкола позаростало білою пліснявою — вона затягла всі плити підлоги. І обидві бічні стіни — так само. За минулі століття пліснява потроху підбиралася до стелі. Врешті-решт вона мала заповнити увесь склеп...
Проте на дальній стіні не видніло ані цяточки. Камені були такі чисті, а їхні обриси — такі чіткі, ніби муляри покинули цю кімнату кілька годин тому.
Кіті обернулася до товаришів:
—Агов!..
— Так, так! Ще разочок — і готово, хлопці! — пан Пенніфізер стрибав довкола, як цап. — Там скраю вже є отвір! Ще зусилля — й ми станемо першими, хто побачить старого Ґледстона відтоді, як його кістки притягли сюди!
Кіті ніхто не слухав. Ніхто не звертав на неї ані найменшої уваги.
Вона знов обернулася до дальньої стіни. Немає плісняви... Дивина. Може, цю стіну збудовано з якогось іншого каменю?
Кіті ступила ближче, щоб торкнутися стіни, зачепилася носаком за ямку в підлозі і відчула, що падає. Вона витягла вперед руки, щоб упертись у стіну, — і повалилася просто крізь неї.
За мить вона вже розтяглася на кам’яній підлозі, забивши долоні й коліно. Ліхтар випав з її руки й покотився геть.
Кіті з болю заплющила очі. Вона обдерла шкіру на пальцях, і коліно аж скімлило. Та ще дужче її непокоїв подив. Як це сталося? Вона була певна, що впаде на стіну, а натомість ніби пролетіла крізь неї — так, немовби ніякої стіни й не було!
Ззаду долинув страшенний скрегіт, потім — жахливий гуркіт, кілька радісних вигуків і крик болю. А далі — голос пана Пенніфізера:
— Чудово, хлопці! Чудово! Годі пхинькати, Стенлі, не так уже ти й поранився! Ану, ходімо сюди, погляньмо на нього!
Вони все-таки зсунули віко. Треба піти поглянути... Кіті поволі, важко стала рачки й сягнула рукою по ліхтар. Тоді підвелася — і тут ліхтар освітив той невеличкий закапелок, де вона опинилася.
Попри її волю, попри увесь її бойовий досвід — усі вдалі втечі, порятунки з пасток, зустрічі з демонами і втрати друзів, — побачене так вразило її, що вона знову перелякалась і розгубилась, як тоді, на мості, багато років тому. Кров стугоніла у вухах, у голові наморочилось. Вона почула, як кімнатою розлігся довгий, високий, пронизливий вереск, підскочила — й тільки тепер зрозуміла, що цей вереск вилетів з її власних вуст.
Її зраділі товариші несподівано вщухли. Долинув голос Енн:
— Що сталося? Де Кіті?
Дівчина досі нерухомо стояла, зирячи просто поперед себе.
— Я тут... — прошепотіла вона.
— Кіті!
— Де ти?
— Кляте дівчисько! Невже вона пішла нагору? Ніколасе, ходи подивися!
— Тут, я тут. У дальньому кінці... Хіба ви не бачите?
Говорити гучніше вона не могла—їй стиснуло горло.
— Я тут. І я не сама...
Справжній кінець склепу був трохи далі за примарну стіну, крізь яку вона впала, — може, метри за три. Біла пліснява, не звертаючи уваги на фальшиву перепону, проросла крізь неї: вона вкривала і стіни, й підлогу, й те, що лежало на підлозі, і огидно блищала в холодному промінні ліхтаря. Та навіть за товстим шаром плісняви те, що акуратно лежало уздовж стін, виднілося так чітко, що тут годі було помилитися. То були шестеро тіл, повернутих головами до Кіті: їхні ноги впиралися в дальню стіну, а кощаві руки спочивали на грудях. Завдяки задушливому повітрю крипти тіла згнили не повністю: те, що залишилось від них, позсихалось і щільно прилягало до кісток, тож щелепи черепів, відтягнені шкірою, розімкнулись і навіки надали мертвим обличчям виразу безмежного жаху. Сама шкіра почорніла, мов скам’яніле дерево. Очі позападались і провалились усередину черепів. Одяг на всіх шістьох був химерний: старомодні костюми й важкі черевики на ногах. Ребра одного з трупів виступали крізь сорочку. Зате волосся залишилося таким самим, як за життя, й тепер звисало зі страшних голів, мов річкове баговиння. Кіті звернула увагу, що в одного з мерців дотепер збереглися розкішні каштанові кучері.
Товариші досі кликали її. Кіті дивувалася їхній глупоті.
— Я
Подолавши раптовим зусиллям свій страх, вона обернулася й крикнула на цілу кімнату. Нік та Енн саме були поблизу. Почувши її голос, вони рвучко озирнулись, та, судячи з їхніх спантеличених поглядів, так і не помітили дівчини. Кіті сердито зітхнула й ступила до них. Коли вона зробила це, то відчула всім тілом дивний лоскотливий дотик.
Нік зойкнув. Енн упустила ліхтар.
— Краще ходіть сюди й погляньте, — напружено промовила Кіті. Товариші, однак, мовчали, тож вона додала: — Що за дідько? Що з вами таке?
Її гнів привів Ніка до тями.
— Т-ти поглянь на себе! — пробурмотів він. — Ти наполовину в стіні!
Кіті оглянула себе — і справді, з цього боку примара зберігалася: її живіт, груди й нога, що виступала вперед, стирчали з каміння так, ніби її розтяло навпіл. Там, де магія торкалася тіла, було чути легенький лоскіт.
— Навіть не мерехтить! — прошепотіла Енн. — Ніколи ще не бачила такої потужної ілюзії!
— Крізь неї можна пройти, — похмуро відповіла Кіті. — Там дещо є.
— Скарби?! — зрадів Нік.
— Ні.
За мить уся компанія зібралася біля стіни й непевно, один за одним, пройшла крізь примару. Камені навіть не ворухнулись. З іншого боку перепону зовсім не було видно.
Всі шестеро вражено вирячились на освітлені ліхтарями тіла.
— Я за те, щоб негайно забиратися звідси, — мовила Кіті.
— Ви погляньте на їхнє
— Лежать, як сардини на тарілці...
— Як ви гадаєте?..
— Мабуть, позадихалися...
— Бачите — он дірка на грудях? Навряд чи вона з’явилася сама собою...
— Нам нема чого боятися! Вони ж
— З часів Ґледстона? — запитав Нік.
— Безперечно. Це видно з одягу. Кінець дев’ятнадцятого століття.
— Але ж їх шестеро... По одному на кожного з нас...
— Замовкни, Фреде.
— Але навіщо вони тут?..
— Може, їх принесли в жертву..
— Послухайте, пане Пенніфізере! Нам справді...
— Ні, але навіщо їх ховати за стіною? Який сенс?
— Може, це грабіжники? От їх і поховали живцем...
—... нам
— Так, можливо. Але, знову ж таки, навіщо їх ховати за стіною?
— І хто це зробив? А як же Чумне Закляття? Нічого не розумію. Якщо вони пробудили його...
— Пане Пенніфізере! — вигукнула Кіті, тупнувши ногою. Склепом прокотилося відлуння, й суперечка вмить ущухла. Кіті ледве говорила — їй досі стискало горло. — Тут є щось таке, чого ми не знаємо. Якась пастка! Ходімо! Забудьмо про ці скарби!