Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 61)
У темряві було чути лише тихенький скрегіт. Ліхтарик лежав на підлозі: жалюгідний промінець падав на підніжжя колони. Енн ніде не було видно.
Кіті потихеньку позадкувала за колону.
Двері до аркади були десь поблизу — Кіті знала це напевно, але де саме, визначити не могла. Не випускаючи посоха, вона кралася вперед із простягнутою рукою, сліпо намацуючи нею шлях уздовж південної стіни нефа.
На її подив і майже нестерпне полегшення, пальці невдовзі торкнулися дерева, і в обличчя потягло справжнім холодним, свіжим повітрям. Двері було трохи прочинено. Кіті заходилася шукати клямку, щоб відчинити двері й протиснутись надвір...
Аж тут вона почула знайомий звук — десь у нефі, зовсім поруч. Тихий стукіт ціпка кульгавої людини.
Кіті затамувала подих. Вона заклякла на самісінькому порозі абатства. Стук, стук... І тихенький-тихенький шепіт:
— Кіті... допоможи...
Цього не може бути.
— Кіті... будь ласка...
Голос був немічний, кроки — непевні.
Дівчина міцно заплющила очі, глибоко зітхнула й прослизнула назад.
Хтось пробирався серединою нефу, кволо промацуючи дорогу ціпком. Було надто темно, щоб розгледіти, хто це такий. Чоловік, здавалося, заблукав: він тинявся туди-сюди, тихо покашлював і кликав її. Кіті спостерігала за ним з-за колони, сахаючись і ховаючись щоразу, як він обертався до неї. Судячи з того, що дівчина бачила, то цілком міг бути
На підніжжя сусідньої колони досі падав промінець світла: ліхтарик Енн лежав на тім самім місці, де вона його загубила. Кіті дочекалася, поки кульгава постать відійде трохи далі, тихо по-котячому прокралася вперед, стала на коліна й підхопила ліхтарик; тут-таки вимкнула його й позадкувала в пітьму.
Постать ніби помітила її. На півдороги до іншої стіни нефу вона зупинилась, обернулась і немічно зітхнула:
— Там... хтось є?
Кіті, сховавшись за колоною, мовчала.
— Будь ласка... воно скоро знайде мене!
Застукотів ціпок. Стукіт поволі наближався до неї.
Кіті прикусила губу. Зараз вона вискочить, увімкне ліхтарик, погляне — і втече. Проте страх не давав їй ворушитись: ноги й руки заніміли.
Стук, стук... Аж тут вона почула, як ціпок упав і покотився кам’яною підлогою, а потім — глухий удар від падіння тіла.
Кіті прийняла рішення. Затиснувши ліхтарик у зубах, вона дістала з кишені штанів маленьку срібну підвіску бабусі Гірнек, холодну й важку. Тоді знову взяла ліхтарик рукою, увімкнула його — і виступила з-за колони.
Просто перед нею, безжурно притулившись до колони і впершись рукою в бік, стояв кістяк. Золота його маска блищала в промінні ліхтарика.
— Сюрприз! — вигукнув він і кинувся на неї.
Кіті з криком відсахнулась, випустила ліхтарик і виставила підвіску назустріч темряві, що насувалася. Свиснув вітер, затріскотіли кістки, долинув хрипкий зойк:
— Ой! Так нечесно!
Постать зупинилася на півдороги. Кіті вперше розгледіла її очі: дві червоні вогненні цятки, в яких зараз спалахнула прикрість.
Кіті позадкувала, держачи й далі перед собою срібну підвіску. Очі кралися навздогін, крутячись туди-сюди, коли вона ворушила підвіскою.
— Кинь це негайно, дівчатко! — роздратовано говорив кістяк. — Воно пече мене! Мабуть, надійна річ: така маленька — і така потужна!
— Назад! — вигукнула Кіті. Двері до аркади були десь позаду неї.
— Я не можу цього зробити! Розумієш, у мене наказ! До речі, навіть два! По-перше, і насамперед, охороняти Ґлед-стонове майно. Ану, перевірмо... Чудово, Гонорію! Тут усе гаразд. А по-друге, знищити всіх, хто вдереться до могили. Які тут у нас успіхи? Десять із дванадцяти? Непогано, але ще не бездоганно. I
Кістяк раптово майнув уперед. Кіті відчула помах кощавих пальців у темряві. Вона скрикнула, відсахнулась і підняла підвіску. Полетіли зелені іскри, пролунав звірячий крик:
— Ой! Хай тобі дідько! Кинь це!
— Тепер я не можу цього зробити, — відповіла Кіті. Вона відчула за спиною холодний вітерець, позадкувала ще на два кроки — й мало не налетіла на відчинені двері. Обігнувши їх, вона спустилась на одну сходинку — і опинилась в аркаді.
Кістяк тепер був лише темним силуетом на дверях. Він погрозив кулаком:
— Треба було принести тобі меча, Кіті! Я навіть думаю, чи не піти по нього...
Аж тут він заціпенів і схилив набік голову. Щось привернуло його увагу.
Кіті поволі, але впевнено задкувала аркадою.
— Зорі... Я й забув про них...
Постать на дверях раптом підскочила й стала на підвіконня, дивлячись на небо.
— Скільки їх... Які вони блакитні та яскраві... наче перлини...
Хоч Кіті була тепер у дальньому кутку аркади — за кілька метрів від кістяка — й відступала дедалі хутчіше, їй було чути, як він вдихає свіже повітря й щось бурмоче собі під ніс, раз по раз радісно скрикуючи. Здавалось, він зовсім забув про її існування.
— Ні каміння... ні черви... як тут чудово! Ні цвілі, ні порохнявої могильної тиші... нічогісінько! Скільки зірок... і скільки простору..
Кіті завернула за ріг — і щодуху помчала до виходу.
32
Натаніелів лімузин промчав південними передмістями Лондона — промисловими районами, забудованими цегляними спорудами та алхімічними заводами, де над будинками вічно висів червонястий смоґ, що лиховісно відсвічував у променях надвечірнього сонця. Задля швидкості й зручності шосе, яким чарівники їздили з аеропорту до центру, було піднято на естакаду, що проходила над лабіринтом брудної глухомані. їздили нею мало, а довкола тяглися суцільні дахи, тож вряди-годи здавалося, ніби автомобіль самотньо пливе серед цеглясто-червоних хвиль. Натаніель неуважно оглядав це море дахів, занурившись у власні думи.
Водій був мовчазний, як і всі водії поважних осіб, і, попри всі Натаніелеві зусилля, жодних подробиць про вчорашню катастрофу не розповідав.
— Я сам майже нічого не знаю, сер, — говорив він. —Але цього ранку біля мого дому було повно людей. Простолюд у паніці, сер. Переляканий. Дуже переляканий. Безладдя, та й годі.
Натаніель подався вперед:
— Яке безладдя?
— Здається, тут замішане якесь чудовисько, сер.
— Чудовисько? Яке саме? Чи не здоровенна кам’яна людина, огорнута темрявою?
— Не знаю, сер. Ми вже під’їздимо до абатства. Там збираються міністри.
У Вестмінстерському абатстві? Натаніель, украй невдово-лений, умостився на сидінні глибше і змусив себе заспокоїтись. Поволі все з’ясується. Цілком можливо, що ґолем завдав нового удару — тоді доповідь про події в Празі виявиться якнайдоречнішою. Натаніель перебрав усе, що йому було відомо, силкуючись зрозуміти, що й до чого, й міркуючи про те, чи вважатимуть його місію вдалою. В цілому виходило, що «плюси» якщо й переважали, то зовсім трохи.
До успіхів він зарахував рішучий удар, завданий ворогові: за допомогою Арлекіна йому вдалося знайти джерело пергаментів для виготовлення ґолемів і знищити його. Він дізнався, що до цієї справи замішаний той самий страшний бородатий найманець, і що за ним стоїть якась таємнича постать, причетна — якщо вірити найманцеві — і до минулої Лавлейсової змови. Існування такого зрадника — новина, безперечно, важлива. Мінусом, однак, є те, що Натаніель так і не довідався, хто ж цей зрадник. Звичайно ж, довідатись про це було б украй важко, навіть бідолаха Кавка не знав його імені...
Натаніель нервово засовався на сидінні, пригадавши свою обіцянку старому чарівникові. Чеські шпигуни, діти Кавки, вочевидь, ще живі й перебувають у британській в’язниці. Якщо це так, то Натаніелеві буде вкрай важко добитись їхнього звільнення. Проте чи так це важливо? Кавка все одно мертвий! Отож про обіцянку можна спокійно забути. Та попри всю цю бездоганну логіку Натаніель виявив, що не може викинути все це з голови. Сердито труснувши головою, він повернувся до серйозніших речей.
Особа зрадника — досі загадка, але найманець дав хлопцеві один важливий ключ. Той, хто найняв його,
А хто все ж таки
Та навіть у цьому разі коло підозрюваних було досить вузьке. Натаніель замислено гриз ніготь. Тепер слід бути вельми обережним... Найманець сказав ще дещо: у його наймача багато слуг. Якщо зрадник так близько, як тепер видавалося Натаніелеві, треба стежити за кожним своїм кроком. Хтось із носіїв влади таємно використовує ґолема, керуючи ним за допомогою магічного ока. Звичайно ж, він не хоче, щоб Натаніель продовжував своє розслідування. Можливі замахи на його життя. Треба, щоб Бартімеус увесь час був поблизу..