Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 62)

Проте, незважаючи на всі ці тривоги, на той час, коли естакада нарешті закінчилась і автомобіль опинився в центрі Лондона, хлопець був дуже задоволений собою. Будь-що він запобіг появі в столиці нового ґолема — і за це його, безперечно, похвалять по заслузі. Відразу почнеться розслідування, і зрадника викриють. Передусім треба доповісти про все Вайтвел та Деверо. Вони облишать геть усі справи, аби його вислухати.

***

Ця щаслива впевненість, одначе, похитнулася ще до того, як автомобіль під’їхав до Вестмінстера. Наближаючись до Темзи, Натаніель почав помічати дещо незвичне: купки простолюду юрмилися вулицями, жваво про щось балакаючи, а бруківку було захаращено всіляким сміттям — камінням, уламками димарів та друзками скла.

Сам Вестмінстерський міст було перекрито нічною поліцією, і охорона перевірила в шофера документи, перш ніж пропустити його. З мосту Натаніель побачив, що над конторською будівлею, нижче за течією Темзи, здіймається густий дим. Годинник на стіні будівлі було розбито, стрілки відірвано і встромлено в стіну. Вздовж набережної так само купчилися роззяви, що було кричущим порушенням закону про громадську поведінку.

Проминувши будівлю Парламенту, автомобіль під’їхав до сірої брили Вестмінстерського абатства, де рештки Натані-елевої самовпевненості розвіялися вщент. Газон біля західного входу було геть заповнено службовими фургонами «швидкої допомоги» й нічної поліції, а також численними блискучими лімузинами. Над капотом одного з них майорів золотий прапорець Деверо. То сам прем’єр-міністр також тут...

Натаніель вискочив з автомобіля і, махнувши посвідченням перед носом охорони на дверях, увійшов до собору. Усередині все аж кипіло. Чарівники з Міністерства внутрішніх справ сновигали нефом у супроводі своїх бісів — вимірювали, записували, переглядали кожен камінь, шукаючи доказів. З ними були десятки службовців Державної безпеки й нічних полісменів у сірій уніформі. Повітря аж гуло від приглушених розмов.

Жінка з Міністерства внутрішніх справ помітила його.

— Мендрейку! — вона показала великим пальцем собі за спину. — Вони в північному трансепті, біля могили. Вайтвел чекає на вас.

Натаніель спантеличено поглянув на неї:

— Біля якої могили?

Її очі блиснули зневагою:

— Самі побачите, Мендрейку. Самі.

Натаніель вирушив уздовж нефу. Його чорне пальто понуро волочилося за ним. Хлопця огорнув несамовитий жах. Двоє нічних полісменів стояли на варті біля зламаного ціпка, що лежав на кам’яній підлозі. Вони зареготали просто Натаніелеві в обличчя.

Він вийшов до північного трансепту, де громадились мармурово-алебастрові хащі статуй великих чарівників імперії. Натаніель не раз бував тут, шанобливо оглядаючи обличчя мудреців, і тепер був неабияк вражений, виявивши, що половину статуй спотворено: комусь вивернули назад голову, комусь повідбивали кінцівки, а один чаклун у капелюсі з широченними крисами взагалі стирчав догори ногами. То була страшна наруга над святинями.

Усюди юрмилися чарівники в чорному, що проводили різноманітні перевірки й занотовували їх результати. Натаніель прямував між ними, наче вві сні, аж поки вийшов на вільне місце, де в кріслах, поставлених колом, сиділи пан Деверо та його старші міністри. Тут були всі: і дужий похмурий Дюваль, і сухорлява Малбінді, і непримітний Мортенсен, і огрядний Фрай. Джесіка Вайтвел теж була тут: вона сиділа, насуплено зирячи вбік і згорнувши руки на грудях. Трохи віддалік умостився особистий друг пана Деверо — драматург Квентін Мейкпіс, чиє веселе зазвичай обличчя тепер було суворе й стривожене. Усі мовчки дивились на величезну осяйну кулю, що висіла в кількох футах над кам’яною підлогою. Натаніель одразу зрозумів, що ця куля відображає спостереження куль-шпигунів: зараз у ній було видно один з районів Лондона. Вдалині — й досить-таки нечітко — видніла крихітна фігурка, що стрибала з даху на дах. Усюди, де вона приземлялася, спалахували невеличкі зелені вибухи. Натаніель спохмурнів, підступив ближче до кулі — і...

— О, ви вже повернулись зі свого полювання за тінями?

Жовті пальці вхопили його за рукав. Поряд стояв Джуліус Теллоу, витягти свого жовтого носа й скрививши з огидою обличчя.

— Ви саме вчасно! У нас тут усі пекельні сили вирвались на волю!

Натаніель вивільнив руку:

— Що тут відбувається?

— То вам пощастило виявити незнайомця, що керує ґолемом? — голос Теллоу аж сочився кпинами.

— Не зовсім, але...

— Чому я не здивований? Вам, можливо, цікаво буде знати, Мендрейку: поки ви там вештались по закордонах, Спротив завдав нового удару. І не за допомогою якогось таємничого ґолема або зрадника, що володіє забутим мистецтвом, — ні, це був той самий людський Спротив, з яким вам так і не пощастило впоратись! Мало того, що вони знищили половину Британського музею, тепер вони вдерлися до могили Ґледстона й випустили на волю одного з його афритів! Того, який зараз — як ви й самі мали щастя бачити — вільно гуляє собі містом.

Натаніель розгублено кліпав очима, силкуючись усе це зрозуміти:

— І це зробив Спротив? Звідки ви знаєте?

— Бо ми знайшли трупи. Жодного велетенського глиняного ґолема там не було, Мендрейку. Можете одразу відкинути цю думку. А ми всі невдовзі залишимось без роботи. Дюваль...

Він позадкував. Натаніелева наставниця, Джесіка Вайтвел, підвелася з крісла й манірно, велично подалася до нього. Хлопець кахикнув:

— Мадам, мені треба негайно переговорити з вами. У Празі...

— Це ви в усьому винні, Мендрейку! — з лютим блиском в очах накинулась вона на нього. — Це ви збили мене з пантелику побрехеньками вашого демона, й тепер ми — завдяки вам — пошилися в цілковиті дурні! В такі дурні, що я втратила останню ласку прем’єр-міністра! Цього ранку моє Міністерство державної безпеки передали під керівництво Дюваля. Він також узяв на себе операцію з боротьби зі Спротивом!

— Пробачте, мадам. Будь ласка, вислухайте...

— Пробачити? Пізно просити вибачення, Мендрейку! Розгром Британського музею був страшний, але це — остання крапля! Дюваль дістав саме те, чого хотів. Тепер його вовки всюди, і він...

— Мадам! — Натаніель не міг більше стримуватись. — Я виявив чеха-чарівника, який створив пергамент із закляттям для ґолема. Він уже закінчував другий такий пергамент — для зрадника серед членів нашого уряду!

Теллоу зневажливо скривився, проте Натаніель не звернув на це уваги.

Панна Вайтвел пильно поглянула на учня:

— Хто ж цей зрадник?

— Я поки не знаю.

— А чи є у вас докази? Скажімо, той самий пергамент?

— Ні. Все було знищено. Але я думаю...

— Тоді, — нещадно й невблаганно сказала панна Вайтвел, — усе це мені байдуже. І ви — так само. Лондон стоїть догори дном, Мендрейку, і йому потрібен цап-відбувайло. Я більше не матиму з вами справ, і пан Теллоу, якщо в нього залишилась хоч крапля розуму, також.

Обернувшись на закаблуках, вона подалася до свого крісла. Теллоу вирушив за нею, глузливо посміхнувшись Натаніелеві через плече. Трохи повагавшись, хлопець стенув плечима й підійшов до спостережної кулі. Напівафрит, що пересилав зображення, намагався підібратися ближче до фігурки, яка стрибала по дахах. Зображення збільшилось: Натаніель встиг побачити чорний костюм, сиве волосся, золоте обличчя... А потім з фігурки зі швидкістю думки вилетіла зелена блискавка. Смарагдовий спалах — і куля згасла.

Пан Деверо зітхнув:

— Це вже третій. Скоро в нас їх не залишиться. Що ж, які будуть побажання чи доповіді?

Пан Мортенсен, міністр оборони, підвівся й відкинув назад пасмо спітнілого волосся, що впало йому на чоло.

— Сер, проти цього демона треба щось негайно застосувати. Якщо ми не почнемо діяти, Ґледстонове ім’я затопчуть у багнюку! Хіба він — не найславетніший наш проводир? Той, кому ми завдячуємо нашим процвітанням, нашою владою, нашою вірою в себе? І що ж тепер? Невже цей кровожерливий лантух кісток, який гарцює нашою столицею й сіє безладдя, — той самий Ґледстон? Простолюд напевно так і вирішить, ви ж знаєте. І наші вороги за кордоном — так само. Я сказав би...

Утрутився Мармадьюк Фрай, міністр закордонних справ:

— Ми вже маємо кілька випадків масової паніки. Навіть Дювалеві вовкодави не змогли цьому запобігти.

Він позирнув у бік начальника поліції: той лише сердито крекнув.

— Ця істота, мабуть, не при своєму розумі, — додала панна Малбінді, міністр інформації. — І це робить ситуацію ще дражливішою. Рештки нашого Засновника скачуть по дахах, вилазять на флагштоки, танцюють серед Вайтголлу і, якщо вірити нашим джерелам, раз по раз катаються на візку рибним ринком у Кембервеллі. До того ж ця тварюка постійно вбиває людей, цілком випадкових. Вона полює за юнаками й дівчатами — здебільшого з простолюду, але загинуло також кілька поважних осіб. Вона каже, що шукає «двох останніх». Що це означає — нам невідомо.

— Вочевидь, останніх двох грабіжників, яким пощастило вижити, — зауважив пан Фрай. — Це досить-таки очевидно. Один з них забрав із собою посох. Проте найголовніша наша проблема в тому, що простолюд знає, чиє тіло він бачить.

Збоку долинув крижаний голос Джесіки Вайтвел:

— Дозвольте з’ясувати точніше. Це справді Ґледстонові кістки? Це не примара?

Панна Малбінді підняла тоненькі брови:

— Ні, це саме його кістки. Ми оглянули могилу—саркофаг порожній. Тіл там чимало — повірте мені, але нашого Засновника серед них немає.