Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 43)
— А що саме?—запитала вона. — Може, я допомогла б вам?
— Сьогодні я кудись їду.. до Праги...
Вона присунулася ще ближче:
— До Праги? А навіщо?
— З’ясувати... дізнатися... — він заплющив очі й труснув головою. Щось тут було не так.
— Послухайте, — запропонувала Джейн, — може, трохи посидьмо разом і поговорімо? Ви розкажете мені про всі свої плани...
— Я думаю, що...
— У мене вдома є чудова довга кушетка.
— Справді?
— Ми зручно влаштуємось на ній, вип’ємо холодного шербету, а ви мені розкажете про того свого демона, про Бартімеуса. Це
Коли Джейн промовила ім’я демона, в думках у Натаніеля ніби забринів тривожний дзвіночок, що прорвався крізь блаженний дурман його спокуси. Звідки їй відоме ім’я Бартімеуса? Лише від Дюваля, її наставника, — а той довідався про нього тільки нинішнього ранку, в кімнаті для виклику духів. До того ж Дюваль... Дюваль йому — не друг. Він хоче дізнатися про все, що робить Натаніель, зокрема й про мандрівку до Праги... Хлопець поглянув на Джейн Фаррар з підозрою. Він ніби прокинувся і вперше почув, як настирливо гуде сенсорне павутиння, що огортає його. Це попереджувало про те, що до нього застосовують якусь тонку магію: Чари або Мороку.. Тільки-но він подумав про це, як дивовижний блиск волосся Джейн трохи потьмянів, а іскорки в очах згасли.
— П-пробачте, панно Фаррар, — хрипко відповів він. — Ви дуже ласкаві, але я мушу відмовити вам. Перекажіть мою повагу вашому наставникові.
Дівчина мовчки поглянула на нього; дитяче захоплення в її очах змінилось якнайглибшою зневагою. Та вже за мить обличчя Джейн Фаррар набуло звичного стримано-холодного виразу. Вона усміхнулася:
— Він буде щиро вдячний вам.
Натаніель коротко кивнув і пішов собі. Коли ж він озирнувся з іншого кінця вестибюлю, дівчини вже не було.
Він не оговтався від цієї зустрічі навіть через п’ять хвилин, коли вийшов з ліфта на четвертому поверсі міністерства, перетнув широкий лункий коридор і опинився перед дверима заступника міністра. Тільки тут Натаніель трохи зосередився, поправив манжети, постукав і увійшов.
То був кабінет із високою стелею й дубовими панелями на стінах. Світло падало з витончених стрілчастих вікон, із-за яких було чути гудіння машин на Вайтголлі. Більшу частину кімнати займали три величезні дерев'яні столи, покриті зеленою шкірою. На столах було розгорнуто з дюжину мап різного розміру: і новеньких — на білосніжному папері, і давніх — на потрісканому пергаменті. Всі вони були старанно приколоті до шкіри. Заступник міністра закордонних справ, низенький лисий чоловічок, саме схилився над однією з цих мап і водив по ній пальцем, щось простежуючи. Він підняв голову й привітно кивнув Натаніелеві:
— Мендрейку! Чудово! Джесіка попередила, що ви зайдете. Ходімо! Я підготував для вас мали Праги.
Натаніель підійшов і став поруч з урядовцем, який своїм зростом ледве сягав його плеча. Обличчя чоловічка було жовтаво-буре, пергаментного кольору, й до того ж — ніби якесь сухе та запорошене. Він тицьнув пальцем у малу:
— Ось вам Прага. Мала, як бачите, досить свіжа. На ній видно траншеї, викопані нашими військами під час Великої війни. Як я розумію, в цілому це місто знайоме вам.
— Так, сер, — Натаніелів розум швидко засвоював будь-які потрібні відомості. — Замок—на західному березі Влтави, Старе Місто — на східному. Колишній квартал чарівників був десь коло замку. Я правильно зрозумів, сер?
— Правильно, — палець урядовця перемістився. — Ось тут, довкола пагорба. Більшість цісарських чарівників та алхіміків мешкали на Золотій вулиці — звичайно ж, до того, як туди зайшли Ґледстонові хлопці. Нині всіх чарівників, що залишилися в місті, переселено з центру до околиць, тож біля замку майже нічого немає. Я вважаю, що там усе покинуто. Інший давній осередок чарівників, — палець поповз на схід, через річку, — це гетто, ось тут. Саме тут Льоев, ще за часів Рудольфа, створив перших ґолемів. Інші маги, що мешкали в гетто, продовжували цю практику аж до минулого століття, тож якщо відповідні закляття десьізбереглися, то саме тут, — він поглянув на хлопчину. — Ви розумієте, Мендрейку, що ваша подорож — це, власне кажучи, дурниця? Якщо вони увесь цей час мали змогу створювати ґолемів, то чому ж вони цього не робили? На Бога, ми не один раз перемагали їх у битвах... Ні, як на мене, це все даремно.
— Я дію лише на підставі здобутих відомостей, сер, — шанобливо відповів Натаніель. — Прага видається найкращим місцем для того, щоб розпочати пошуки.
Його байдужі тон і поза приховували те, що в душі він щиро погоджувався з кожним словом урядовця.
— Хм-м... Ну, гаразд, вам краще знати, — судячи з тону чоловічка, насправді він так не думав. —Тепер... бачите цей пакунок? Тут ваш фальшивий паспорт для подорожі. Ви мандруватимете під ім'ям Дерека Смізерса — молодого підмайстра з «Мерилбонської винної компанії Ватта». Тут також є інші документи, що підтверджують це, — на той випадок, якщо чеські митники будуть надто прискіпливі.
— Дерек... Смізерс, сер? — без усякого завзяття перепитав Натаніель.
—Так. Єдиний документ, який нам пощастило роздобути. Бідолашний хлопчина помер від водянки місяць тому. Він був вашим однолітком, і ми вирішили скористатись його ім’ям заради потреб держави. Отже, офіційно ви летите до Праги, щоб вивчити можливість налагодити імпорт їхнього чудового пива. Тут у пакунку є список броварень — вивчіть його за час польоту.
— Так, сер.
— Гаразд. Найголовніше, Мендрейку: поводьтеся тихо й скромно. І жоднісіньким чином не привертайте до себе уваги. Якщо доведеться застосувати магію, робіть це непомітно й швидко. Я чув, що ви, можливо, будете змушені використати демона. Якщо вже так, то
— Звісно, сер.
— Чехи не повинні знати, що ви чарівник. Одним з пунктів чинної нині угоди є наше зобов'язання не чинити на їхній території жодних магічних дій. І навпаки.
Натаніель спохмурнів:
— Але ж, сер... я чув, що останнім часом у Британії активно діють чеські резиденти. Вони, вочевидь, теж порушують цю угоду?
Урядовець сердито блиснув очима й затарабанив пальцями по малі.
— Так, це правда. Вони — дуже непевні особи... Хтозна: може, за цією вашою пригодою з «ґолемом» теж стоять вони.
—Якщо так, то...
— Я знаю, що ви хочете сказати, Мендрейку. Авжеж, ми воліли б просто завтра ввести наші війська на площу Святого Вацлава і показати чехам, хто тут хазяїн. Та зараз ми цього зробити не можемо.
— Чому ж, сер?
— Через американських заколотників. На жаль, становище нині досить напружене. Довго це не триватиме. Ми дамо перцю цим «янкі», а потім знову звернемо увагу на Європу. Але зараз ми не хочемо викликати зайві тертя. Зрозуміло?
—Так, сер.
— До того ж ми й самі порушуємо з дюжину пунктів цієї угоди. Отака слизька ця справа — дипломатія. Правду кажучи, останні десять років чехи потроху піднімають голову. Італійська й центральноєвропейська кампанії пана Деверо не мали помітних наслідків, і Празька рада взялася випробовувати нашу імперію на міцність. Вони раз по раз кусають нас, мов блоха собаку.. Гаразд, облишмо це. Потроху все налагодиться...
Обличчя заступника міністра зробилося водночас суворим і самовдоволеним. Він знову схилився над малою.
— Отже, Мендрейку, — рішуче промовив він, — у Празі вам знадобиться наша людина. Така, що допоможе вам розібратись у становищі.
Натаніель кивнув:
— У вас є така людина, сер?
— Є. Це один з найкращих наших агентів... Його звуть Арлекін.
—Арлекін...
Натаніель уявив струнку постать у масці, що крадеться, пританцьовуючи, серед тіней, несучи з собою дух карнавалу й загрози...
— Саме так. Це його підпільне прізвисько. Його справжнього імені я вам сказати не можу — можливо, він і сам не знає його. Якщо ви уявили стрункого верткого добродія в масці і яскравому вбранні, я мушу вас засмутити. Наш Арлекін — підстаркуватий, опецькуватий чолов’яга із вдачею трунаря. До речі, і вбиратись він воліє в чорне, — урядовець гидливо скривився. — Це Прага виробляє таке з людьми, якщо прожити там досить довго. Це сумне місто. За останні роки вже кілька наших агентів наклали на себе руки. Арлекін поки тримається, хоч і він — особа понурого характеру.
Натаніель прибрав волосся з очей:
— Із цим я впораюся, сер. Де ми можемо з ним зустрітися?
— Цього ж вечора, проти ночі, вийдіть із готелю і вирушайте на цвинтар біля гетто. До речі, гетто буде поблизу. Ви зрозуміли, Мендрейку? Просто через Староміську площу. На вас повинен бути м’який капелюх із криваво-червоним пером. Гуляйте серед могил. Арлекін розшукає вас. Ви впізнаєте його за особливою свічкою в руці.
— За особливою свічкою?
— Так.
— А що в ній особливого? Дуже довга, чи зламана, чи щось іще?
— Отут уже він нічого мені не казав.
Натаніель скривився:
— Пробачте, але все це здається... надто театральним. Як по-вашому, сер? Цвинтар, свічка, криваво-червоне перо... Хай краще зателефонує до мого номера після того, як я прийму душ, і ми зустрінемося в кав’ярні на першому поверсі готелю.
Урядовець кволо посміхнувся. Він передав пакунок через стіл Натаніелеві, обійшов столи і з легеньким зітханням умостився в розкішному шкіряному кріслі. Він обернувся до вікна. Над Лондоном знову нависали сірі хмари. Десь на заході вже дощило: косі розмиті смуги падали на невидимі звідси дахи. Деякий час урядовець мовчки сидів і дивився на небо.