Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 42)

Частина третя

22

Натаніелів літак вирушав з аеропорту «Боксгілл» рівно пів на сьому вечора. Службовий автомобіль мав приїхати по нього на годину раніше — пів на шосту. Це означало, що він має близько половини доби, щоб підготуватися до найважливішого доручення за увесь час його короткої урядової кар’єри — подорожі до Праги.

Насамперед хлопцеві слід було розібратися зі своїм слугою й можливим товаришем у мандрівці. Повернувшись до Вайт-голлу, Натаніель знайшов вільну кімнату для виклику духів і, ляснувши в долоні, знову призвав до себе Бартімеуса. Коли джин з’явився, він змінив подобу з пантери на свого улюбленого смаглявого хлопчика. Натаніель звернув увагу, що цього разу хлопчик був убраний не в звичайну єгипетську спідничку, а в старомодний твідовий дорожній костюм з рукавичками, крагами й несподіваним шкіряним пілотським шоломом із завеликими окулярами. Натаніель спохмурнів:

— Скидай це лахміття. Ти зі мною не полетиш.

Хлопчисько ображено скривився:

— Чому?

— Бо я подорожую інкогніто. Це означає, що мені нема чого тягати демонів через митницю.

— А хіба для нас карантин?

— Чеські чарівники перевіряють усі літаки — шукають найменших проявів магії. А вже британський літак вони оглядатимуть якнайстаранніше. Жоден артефакт, магічна книга чи навіть найдурніший демон повз них не проберуться. У польоті мені доведеться залишатися «простолюдином». А тебе я викличу, тільки-но прибуду на місце.

Хлопчисько відсунув окуляри на лоба, щоб було краще видно його зневажливу гримасу:

— А я вже думав, що Британська імперія порядкує цілою Європою! Ви ж підкорили собі Прагу століття тому! Як це так, що тепер вони вам наказують, чого не можна робити?

— Вони нам не наказують. Ми, як і раніше, підтримуємо рівновагу сил у Європі, але офіційно в нас із чехами зараз є угода. Нині вона гарантує, що ніяких магічних вторгнень до Праги ми не здійснюватимемо. Ось чому ця подорож вимагає делікатності.

— До речі, про делікатність... — хлопчисько широко всміхнувся. — Я непогано сьогодні поводився, авжеж?

Натаніель стиснув губи:

— Що ти маєш на увазі?

— Сьогодні зранку я був такий слухняний — хіба ти не помітив? Я міг би наговорити твоєму начальству сім мішків гречаної вовни, але мовчав — лише заради тебе!

— Та невже? А мені здалося, що ти пащекував, як завжди.

— Ти жартуєш! Я був такий ласкавий, що хоч маслом масти! Мене досі нудить від цієї фальшивої покори. Ти будь-що це ліпше, ніж знов опинитися в Кулі Скорботи, — хлопчисько стенув плечима. — Мені це довелося робити кілька хвилин, та й годі. А який це жах — запобігати перед ними вічно, так, як це робиш ти, і розуміти, що ти завжди можеш зупинити цю гру й піти собі геть, тільки в тебе для цього кишка тонка!

— Ти можеш зупинити цю гру просто зараз. Твоя думка мене не цікавить, — Натаніель не збирався вислуховувати демона: вони часто макітрять голови чарівникам усілякою напівправдою. Краще не слухати їх узагалі. — До речі, Дюваль мені не начальник. Мені до нього байдуже.

— А хіба Вайтвел краща? Я щось не бачу між вами великої приязнії

— Годі. Мені вже пора збиратися, а перед тим я ще мушу завітати до Міністерства закордонних справ, — Натаніель позирнув на годинника. — Ти знадобишся мені знову... годин через дванадцять, у номері готелю в Празі. До того часу, як я тебе викличу, зв’язую тебе й залишаю тут. Сиди в цьому колі тихо й невидимо для всіх розумних істот, поки не почуєш мій виклик.

Хлопчисько знову стенув плечима:

— Ну, коли вже треба...

— Треба.

Постать у пентаклі заколивалась і зникла, наче спогад про сновидіння. Коли вона пропала остаточно, Натаніель замкнув пентакль кількома захисними закляттями, щоб хто-небудь не скористався ним і випадково не випустив джина, й поспіхом пішов. Найближчі кілька годин на нього чекало чимало клопоту.

* * *

Перш ніж піти додому й почати збиратися, Натаніель завітав до Міністерства закордонних справ — будівлі, яка майже не поступалася Британському музеєві за розмірами й похмурою величчю. Тут здійснювалася немала частина повсякденного управління імперією: чарівники телефоном або через посланців передавали настанови й інструкції своїм колегам у менших конторах по всьому світу. Піднімаючись широкими сходами до дверей, Натаніель підняв голову. Навіть на перших трьох рівнях у небі над будівлею гасали нематеріальні силуети: швидкі духи-кур’єри, що переносили накази в зашифрованих конвертах, і більші демони, які супроводжували їх. Як і завжди, Натаніеля захопив сам масштаб великої Британської імперії, який можна відчути лише в подібних видовищах. Як наслідок, він не зумів одразу впоратися з дверима. Він сильно штовхнув їх у протилежний бік — і сива підстаркувата леді, що саме намагалася вийти надвір, влетіла назад до вестибюлю, а папери, які вона несла під пахвою, посипались на мармурову підлогу.

Упоравшись нарешті з дверима, Натаніель опинився всередині, допоміг леді підвестись і, розсипаючись у вибаченнях, поспіхом заходився збирати папери під акомпанемент пронизливих нарікань старої. Аж тут із-за дверей на протилежному кінці вестибюлю з’явилася знайома струнка постать і попрямувала до нього. Джейн Фаррар, Дювалева учениця, з так само ошатно зачесаним темним волоссям, як і завжди.

Натаніель почервонів. Він гарячково підбирав папери, та їх було надто багато, а вестибюль — надто малий. Отож панна Фаррар опинилася на місці пригоди задовго до того, як він закінчив свою роботу, а сива леді тим часом із запалом розповідала хлопцеві все, що вона про нього думає. Краєм ока він помітив черевички Джейн — та зупинилась і спостерігала за ним. Він легко уявляв, як глузливо й пихато вона дивиться на нього.

Тяжко зітхнувши, він підвівся й подав папери старій.

— Будь ласка. Все тут. Ще раз прошу пробачення.

— Атож! Я ще ніколи не бачила такого недбалого, зарозумілого нахаби...

— Дозвольте, я допоможу вам пройти крізь ці двері.

Твердою рукою він обернув вельмишановну леді до дверей і легенько підштовхнув її в потрібному напрямі. Потім обтрусився, озирнувся і підняв брови, вдаючи неабиякий подив:

— Панно Фаррар! Яка приємна зустріч!

Вона ліниво, загадково посміхнулася:

— Пане Мендрейку! Ви, здається, трохи засапані...

— Справді? Еге ж, сьогодні я нівроку заклопотаний. А ця бідолашна старенька мало не впала, тож я вирішив допомогти їй...

Вона оглянула його холодними, пильними очима.

— То я, мабуть, піду.. — він побокував, але Джейн Фаррар несподівано присунулася ближче.

— Я знаю, що ви заклопотані, Джоне, — сказала вона. — Але я дуже хочу дещо запитати у вас, якщо ви дозволите, — вона розгублено накрутила на палець пасмо довгого чорного волосся. — Яке це щастя! Я така рада, що ми випадково зустрілися! Я чула, ніби ви нещодавно зуміли викликати джина четвертого рівня. Невже це правда? — її великі темні очі аж сяяли захопленням.

Натаніель позадкував. Це трохи його бентежило й водночас лестило, та не настільки, щоб розбалакувати про такі особисті справи, як вибір демона. Шкода, що пригода в Британському музеї отримала великий розголос — напевно, Лондон уже повниться здогадами про його слугу. Проте втрачати обачності не можна ні за яких обставин: сила, секрет, самозбереження — ось запорука безпеки чарівника! Він вимушено всміхнувся:

— Так, це правда. Вас не обдурили. Будьте певні, це дуже просто. Атепер, з вашої ласки...

Джейн Фаррар тихенько зітхнула й замотала пасмо волосся за вухо—їй це дуже личило.

— Ви такий розумний, — сказала вона. — Знаєте, я намагалася зробити те саме — викликати демона четвертого рівня, — й, напевно, щось переплутала: у мене просто нічого не вийшло. Не знаю, в чому тут річ. Може, підете зі мною й допоможете повторити закляття? У мене є власний пентакль для виклику духів. Він у мене вдома, недалеко звідси. Місце тихеньке, нам ніхто не завадить...

Вона схилила голівку набік і знову всміхнулась. Її зуби були сліпучо-білі.

Натаніель відчув, як його скронею зрадливо повзе краплина поту. Він пригладив волосся й заодно витер піт, сподіваючись, що це вийшло непомітно. Почувався він якось химерно: розманіжено й водночас збурено, енергійно. Врешті, чого б йому не допомогти панні Фаррар? Це ж дурниця! Викликати джина — дуже просто, надто якщо ти сам уже робив це кілька разів... Натаніель зненацька відчув, як хоче заслужити її подяку.

Вона лагідно торкнула його руку своїми тоненькими пальчиками:

— Що ви скажете, Джоне?

— М-м...

Натаніель розтулив був рота, щоб відповісти їй, аж раптом спохмурнів. Щось його стримувало. Щось ніби пов’язане з часом... У нього мало часу. Він завітав до міністерства, щоб... А власне, навіщо? Згадати це було вкрай важко.

Джейн трохи набундючилась:

— Ви тривожитесь через свою наставницю? Вона ні про що не довідається! Я теж своєму наставникові нічого не скажу. Я знаю, що нам не можна...

— Річ не в тім, — відповів Натаніель. — Просто...

— То ходімо!

— Ні... Мені сьогодні треба щось зробити... щось важливе...

Він намагався відвести свої очі від її погляду. Він не міг зосередитись — ось у чому проблема. І його серце билося так гучно, що він не мав сили пригадати, куди й навіщо йшов. Від неї пахло чудовими парфумами — не звичайною «Горобиною», а якимось східним цвітом. Пахощі дуже приємні, але трохи нав’язливі. Йому наморочилось у голові.