Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 41)

— Ну-ну, сідайте, сідайте, — пан Пенніфізер поклав рукавички собі на коліна. — Друзі, ми разом подолали довгий шлях. Мені нема потреби зупинятись на тому, чим ми пожертвували... або... — він закашлявся, — або заради чого. Останнім часом я вважав... і мій милий Гопкінс — так само... що нам бракує сил для дальшої боротьби з нашими ворогами. Teпep у нас є змога це виправити.

Він помовчав, тоді нетерпляче махнув рукою. Енн подала йому склянку з водою. Пан Пенніфізер зробив гучний ковток.

— Отак буде краще... Отже, ми з Гопкінсом разом вивчали деякі папери, викрадені з Британської бібліотеки. Папери давні, дев’ятнадцятого століття. Завдяки їм ми дізналися про існування великого сховища артефактів, які мають потужну магічну силу. Якщо нам дістанеться хоча б частина цих артефактів, це дозволить нам докорінно поліпшити своє становище.

— А в якого чарівника вони сховані? — запитала Енн.

— Зараз вони недоступні жодному з чарівників.

Стенлі виступив уперед:

— Ми вирушимо, куди ви накажете, сер! До Франції, до Праги... хоч на край світу!

Кіті вирячила очі. Старий захихотів:

— Далеко їхати не доведеться. Досить перебратися через Темзу, — він помовчав, чекаючи, поки вщухне здивований гомін. — Ці скарби сховані не в далекому храмі. Вони поряд— у місці, повз яке ми з вами проходили тисячу разів. Зараз я все скажу... — він підняв руки, щоб припинити гамір. — Тихше, будь ласка! Зараз я все скажу! Це місце — в самісінькому серці Лондона, в центрі імперії чарівників. Я маю на увазі Вестмінстерське абатство.

Кіті почула, як усі приголомшено зойкнули. Відчула, як по шкірі пробіг мороз. Абатство? Хто ж наважиться...

— Ви маєте на увазі могили, сер? — запитав Нік.

— Саме так. Пане Гопкінсе, поясніть їм, будь ласка...

Бібліотекар кахикнув:

— Дякую. В абатстві поховані численні великі маги минулого: Ґледстон, Прайс, Черчіль, Кіченер та інші. Вони спочивають у таємних склепах, глибоко під землею, а з ними лежать їхні скарби — речі такої сили, про яку нинішні кволі дурні можуть хіба що мріяти.

Як і завжди, коли говорив пан ГЬпкінс, Кіті майже не думала про нього — її займали тільки його слова й те, що з них випливало.

— Але ж вони закляли свої могили! — заперечила Енн. — На кожного, хто проникне туди, чекає страшна кара...

Пан Пенніфізер хрипко захихотів з глибини свого крісла.

— Нинішні володарі — жалюгідні подобизни колишніх — справді бояться цих могил, мов чуми. Вони всі до одного боягузи. В них трусяться жижки від самої думки про те, як помстяться предки, якщо потривожити їхній прах!

— Будь-яку пастку можна обминути, якщо старанно все спланувати, — запевнив пан Гопкінс. — Ми не поділяємо цього забобонного страху чарівників. Я пошукав в архівах і виявив склеп, де зберігаються такі скарби, що й уві сні не примаряться. Ось послухайте!

Бібліотекар дістав з кишені складеного папірця. Розгорнувши його серед мертвої тиші, він витяг з тієї ж кишені невеличкі окуляри й начепив їх на носа. І заходився читати:

— «Шість золотих зливків. Чотири статуетки, оздоблені діамантами. Два кинджали зі смарагдами на руків’ях. Оніксові чотки. Олов’яний келих...» А ось і дещо цікаве: «Зачарований гаманець із чорного єдвабу, з п’ятдесятьма золотими соверенами», — пан Гопкінс поглянув на товариство поверх окулярів. — Цей гаманець ніби нічим не прикметний, але майте на увазі: він ніколи не порожніє, хоч скільки золота з нього дістають. Як на мене, він може стати невичерпним джерелом коштів для нашого товариства.

— Ми зможемо купувати зброю! — пробурмотів Стенлі. — Чехи продаватимуть нам що завгодно, їм аби гроші...

— Аби гроші, а купити можна все! — підхопив пан Пенніфізер. — Далі, Клеме, далі! Це ще не все!

— Нумо, погляньмо... — пан ГЬпкінс знову зазирнув до папірця. — Гаманець... І ще кришталева куля, в якій — послухайте! — «можна побачити майбутнє й таємниці всіх похованих і закопаних речей».

— Ви тільки уявіть! — вигукнув пан Пенніфізер. — Уявіть, яку силу це надасть нам! Ми зможемо заздалегідь передбачати кожен крок чарівників! Зможемо відшукати втрачені дива минулого, забуті всіма коштовності...

— Нас ніхто не спинить! — прошепотіла Енн.

— Ми будемо багаті! — обізвався й собі Фред.

— Якщо все це правда, — тихенько зауважила Кіті.

— Там ще є торбинка, — провадив пан Гопкінс. — Торбинка, якою можна ловити демонів. Це стане нам у пригоді, якщо ми знайдемо належне закляття. А ще — кілька інших, менш вартісних речей, серед яких... так-так... плащ, дерев’яний посох та всілякі особисті дрібниці. Гаманець, кришталева куля й торбинка — найцінніші з цих скарбів.

Пан Пенніфізер подався вперед, шкірячись, наче гоблін.

— Ну, друзі мої? — поцікавився він. — Як ви гадаєте: чи варто за таке поборотися?

Кіті зрозуміла, що саме зараз час застерегти товаришів.

— Усе це чудово, сер, — сказала вона, — та чому всі ці скарби досі лежать незаймані? Де тут пастка?

Її слова, здається, протверезили друзів. Стенлі спохмурнів:

— Що сталося, Кіті? Може, це надто дрібненька справа для тебе? Чи не ти без упину вередуєш, що нам пора вдаватися до чогось нового?

Кіті відчула на собі погляд пана Пенніфізера. Вона здригнулась і стенула плечима.

— Кіті має рацію, — відповів пан Гопкінс. — Там справді є пастка. Склеп надійно захищено. Згідно з архівними відомостями, там до склепіння приєднано Закляття Чуми. Воно спрацює, якщо відчинити двері. Закляття Чуми тоді зірветься зі стелі і вразить усіх, хто опиниться поблизу... — він знову зазирнув до папірця, — «так, що їхня плоть відділиться від кісток».

— Гкрно, еге ж? — посміхнулася Кіті. Її пальці крутили в кишені срібну підвіску.

— Е-е... і як ви пропонуєте обійти цю пастку? — чемно запитала Енн у пана Пенніфізера.

— Деякі способи є, — відповів старий. — Зараз, на жаль, вони нам недоступні. Ми не маємо належних магічних знань. Та водночас пан Гопкінс знайомий з одним чоловіком, який зможе допомогти нам.

Усі подивилися на бібліотекаря, погляд якого зненацька став винуватим.

— Він чарівник... колишній, — пояснив пан Гопкінс. — Будь ласка! — голос його потонув в обуреному гаморі. — Послухайте мене!.. Він зневірився в нашому уряді... в нього на те є власні причини... і прагне скинути Деверо та його посіпак. Він має артефакти й знання, що допоможуть нам обійти Закляття Чуми. До того ж у нього, — пан Гопкінс зачекав, поки в коморі стане тихо, — є ключ від потрібного склепу.

— А хто він такий? — поцікавився Нік.

— Я можу сказати вам лиш те, що він — один з найпомітніших стовпів нашого суспільства, вчений і шанувальник мистецтва. Він знайомий з багатьма впливовими особами.

— А як його звуть? — спитала Кіті. — Поки що все це лише слова...

— На жаль, він дуже старанно приховує своє ім’я. Власне, нам усім варто чинити так само. Я йому про вас теж нічого не казав. Якщо ви погодитесь на його допомогу, він може найближчим часом зустрітися з вами... з одним з вас. І передасть потрібні нам відомості.

— А чи можна йому довіряти? — стривожився Нік. — Може, він просто хоче виказати нас?

Пан Гопкінс кахикнув:

— Навряд. Він уже не раз ставав нам у пригоді. Численні поради й натяки я передавав саме від нього. Він давно вже прагне сприяти нашій меті.

— Я переглянув у бібліотеці документи про це поховання, — додав пан Пенніфізер. — Вони видаються справжніми. Підробити таку річ надто важко. До того ж він уже кілька років знає про нас від Клема. Якби він хотів зашкодити Спротиву, то мав би таку змогу давно. Ні, я йому вірю, — старий, хитаючись, підхопився; голос його знову зробився хрипким. — Урешті-решт, це моє товариство! Будьте ласкаві робити те, що наказую вам я! Які ще є запитання?

— Запитання одне, — обізвався Фред, клацаючи ножем. — Коли ми розпочнемо?

— Якщо все буде гаразд, ми зробимо це наступної ночі. Залишається тільки...

Старий замовк і згорбився, аж захлинаючись кашлем. Його зігнута спина кидала на стіну химерні тіні. Енн підійшла і допомогла йому сісти. Минув певний час, перш ніж він заговорив.

— Даруйте, — сказав він нарешті. — Я нездужаю — ви самі це бачите. Сили мої щодня згасають. Правду кажучи, друзі, Вестмінстерське абатство — це найкраща нагода, яка досі мені випадала. Нагода вивести вас усіх... до чогось більшого. Це стане нашим новим початком!

«І вашим гідним кінцем, — подумала Кіті. — Останньою спробою домогтися чогось відчутного, перш ніж ви помрете. Я лише сподіваюся, що чуття й цього разу не зрадить вас».

Аж тут пан Пенніфізер раптово обернувся до дівчини, ніби прочитав її думки.

— Залишається тільки зустрітися з нашим таємничим добродійником, — закінчив він. — І узгодити умови. Якщо вже ви сьогодні такі завзяті, Кіті, то саме ви й підете завтра до нього.

Кіті мужньо зустріла погляд старого.

— Гаразд, — відповіла вона.

— Отож-бо, — старий оглянув усе товариство, одного за одним. — Правду кажучи, я трохи засмучений. Ніхто з вас навіть не поцікавився, чию могилу ми збираємось відвідати. Невже вам до цього байдуже? — він знову хрипко засміявся.

— Е-е... чию ж, сер? — запитав Стенлі.

— Могилу людини, відомої вам ще зі школи. Гадаю, що йому досі приділяють чималу увагу на уроках. Це — Засновник нашої держави, найвеличніший і найстрахітливіший з усіх наших проводирів, герой Праги, — очі пана Пенніфізера блиснули в затінку, — наш любий Вільям Ґледстон!