Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 44)
—Ось перед вами сучасне місто, —промовив він нарешті. — Збудоване відповідно до найкращих і найновіших зразків. Погляньте на гордовиті споруди Вайтголлу. Серед них немає жодного, старшого за сто п’ятдесят років! Звичайно, в нас іще зосталися ветхі, досі не перебудовані квартали, — це неминуче, коли довкола стільки простолюду, — але серце Лондона, де ми живемо й працюємо, дивиться вперед! Лондон — це місто майбутнього! Місто, гідне великої імперії! Житло вашої наставниці, Мендрейку, — це чудова будівля. Яскравий приклад сучасного архітектурного напряму. Більше б нам саме таких! Пан Деверо планує наступного року знести бульдозером основну частину Ковент-Ґардену і спорудити замість цих дерев’яних халуп чудові квартали зі скла й бетону..
Крісло знов обернулося в бік кабінету. Урядовець показав на мали.
— А Прага зараз інша, Мендрейку. Хоч як поглянь, це — напрочуд похмуре місто, переповнене жалем за втраченою величчю. Воно схиблене на всьому відмерлому та зниклому: чарівниках, алхіміках, великій Чеській імперії. Будь-який лікар скаже вам: це нездорова точка зору. Якби Прага була людиною, ми б замкнули її в божевільні. Насмілюся сказати, Мендрейку: якби ми хотіли, то вилікували б Прагу від її марень, — одначе цього ми не прагнемо. Аж ніяк! Нехай вона краще залишається таємничою й загадковою, ніж стане рішучою й далекоглядною, як Лондон. Таким людям, як Арлекін, що наглядають за Прагою на прохання нашого уряду, мимоволі доводиться думати «по-чеськи». Інакше — яка з них користь? Арлекін — кращий шпигун за багатьох інших, Мендрейку. Звідси й така «мальовнича» обстанова. Раджу вам дотриматись її якнайточніше.
— Гаразд, сер. Я зроблю все, що тільки зможу.
23
Ледве втілившись, я зрозумів, що потрапив до Праги. Ветха розкіш золотого канделябра, який звисав зі стелі номера; цяцькована, але брудна ліпнина карнизів; запилюжений балдахін на чотирьох стовпах над вузеньким ліжком; меланхолійний дух у повітрі — все натякало саме на Прагу. Як, до речі, й понуро-сердите обличчя мого хазяїна. Договорюючи останні склади закляття, він озирався на всі боки, ніби боявся, що ці меблі зараз накинуться на нього й загризуть.
— Приємна була подорож? — поцікавився я.
Він додав ще кілька оберегів і вийшов з кола, знаком наказавши мені зробити так само.
— Не дуже. Коли я проходив митницю, на мені залишилися деякі сліди магії. Мене схопили за комір і потягли до холодної кімнати, де я мусив викручуватись, як тільки міг. Сказав, що моя винарня стоїть біля самісінького урядового кварталу, й закляття часом проникають туди крізь стіни. Врешті вони повірили й відпустили мене, — він насупився. — Нічого не розумію! Я ж перевдягся, перш ніж вийти з дому! Навмисне, щоб не залишити жодного сліду!
—А труси теж поміняв?
Він загнувся:
— Отакої! Про труси я й забув. Дуже поспішав...
— Отож-бо й воно. Ти не повіриш, скільки там усього накопичується.
— Ти тільки поглянь на цю кімнату! — провадив хлопчина. — І це, по-їхньому, найкращий готель! Присягаюся: цей номер не прибирали з минулого століття! Онде, дивися: павутиння на шторах! А якого кольору, по-твоєму, цей килим? Я щось не розберу! — він люто пхнув ліжко: в повітря знялася хмара пороху. — А це що за бридня зі стовпами? Краще б поставили тут чисту канапу, як удома!
— Нічого, не журися. Зате в тебе номер з усіма вигодами!
Я з театральним рипінням відчинив обшарпані двері: за ними виявилась ванна кімната з облупленими кахлями та однією-єдиною лампочкою. В кутку причаїлася бридка ванна на трьох ніжках — із тих, де зазвичай топлять невірних дружин або тримають ручних крокодилів, годуючи їх невідомо чиїм м’ясом[35]. Навпроти височів не менш жахливий ватерклозет: ланцюжок бачка звисав зі стелі, наче мотуз із шибениці[36]. Павутиння й цвіль змагалися за панування над дальніми кутками стелі; на стіні переплелися металеві рури, що з’єднували ванну з ватерклозетом — і напрочуд скидалися на вивернуті нутрощі.
— Я, на твоєму місці, туди не заглядав би, — сказав я, зачинивши двері. — Ванна як ванна. Звичайнісінька. А який тут краєвид з вікна?
Він зиркнув на мене спідлоба:
— Сам поглянь.
Я відсунув важкі червоні штори, й переді мною розкинувся чудовий пейзаж великого міського цвинтаря. Гарненькі надгробки рядами щезали в темряві, під вартою похмурих ясенів та модрин. Жовті ліхтарі, розвішані між деревами, заливали цвинтар скорботним світлом. Стежками блукали кілька згорблених самотніх осіб; вітер доносив їхні зітхання аж до самісіньких вікон готелю.
Я затулив вікно:
— Щось не дуже надихає...
— «Надихає»?! Це наймоторошніше місце з усіх, де я бував!
— А чого ти хотів? Ти ж британець. От тобі й дали найгірший номер з вікнами на цвинтар.
Хлопчина сидів за здоровенним столом, проглядаючи папери, які він дістав з невеличкого бурого конверта. Він розгублено відповів:
— Тоді мені мали б дати найкращий номер...
— Ти що, жартуєш? Після того, що Ґледстон накоїв у Празі? Вони нічого не забули — і не сподівайся!
Хлопець підняв голову:
— То була війна. І ми чесно перемогли. З якнайменшими втратами серед цивільного населення!
Я саме прибрав Птолемеєву подобу. І тепер стояв біля вікна, згорнувши руки на грудях, і так само дивився на хазяїна спідлоба.
— Ти так гадаєш? — вишкірився я. — Розкажи це мешканцям передмість! Там досі стоять пустища на місці вигорілих кварталів.
— А ти звідки знаєш?
— Та вже знаю! Був я тут чи ні? І бився, до речі, на боці чехів. А от
На мить мені здалося, що зараз у нього почнеться один з отих давніх нападів люті. Аж раптом у нього всередині немовби клацнув вимикач, і хлопець відразу став холодним і байдужим. Він знов утупився в папери, і його обличчя скам'яніло — так, ніби мої слова не мали для нього ніякого значення й лише наганяли нудьгу. Краще б уже він розгнівався, їй-богу!
— У Лондоні, — мовив він, ніби сам до себе, — всі цвинтарі розташовано за містом. Це набагато гігієнічніше. В нас є особливі поховальні машини, які вивозять за місто мертві тіла. Це — сучасні методи. А Прага живе минулим.
Я промовчав. Він не заслуговував на мою мудрість.
***
Десь із годину хлопець студіював свої папери біля низенької свічки, часом роблячи на полях якісь нотатки. Він не звертав уваги на мене, а я на нього, хіба що зрідка пускав кімнатою невеличкий вітерець, від якого вогник свічки неприємно тріпотів. Пів на одинадцяту він зателефонував униз і бездоганною чеською мовою наказав подати в номер порцію смаженої баранини й карафку вина. Тоді поклав ручку вбік і обернувся до мене, пригладжуючи волосся.
— Зрозумів! — вигукнув я з ліжка, на якому саме зручно вмостився. —Тепер я зрозумів, кого ти мені нагадуєш. Я мучився над цим цілий тиждень — відтоді, як ти мене викликав... Лавлейса! Ти так само без упину теребиш собі волосся, як він. Ні на хвилину не можеш заспокоїтися!
— Я хочу поговорити з тобою про празьких ґолемів, — сказав він.
— Це, мабуть, від пихи. Виливати на себе стільки олії...
— Ти бачив ґолемів у дії. Які чарівники використовують їх?
— Водночас це, як на мене, свідчить про нерішучість. Оця постійна потреба чепуритися...
— Їх створювали тільки чеські чарівники? Чи міг британець виготовити ґолема?
— Ґледстон, скажімо, ніколи не чепурився. Не теребив ні волосся, ні одягу. Завжди поводився якнайспокійніше.
Хлопець моргнув і нарешті виявив цікавість до моїх слів:
—Ти знав Ґледстона?
— «Знав» — це трохи занадто. Так собі, бачив здалека... Під час битви він зазвичай стояв, спираючись на свій посох, і милувався тим, як його війська чинять різанину — і тут, у Празі, і по всій Європі... Як я вже казав, він завжди поводився спокійно. Спостерігав за всім, а говорив мало. Зате, коли слід було діяти, кожен його порух був рішучий і виважений. Не те, що в нинішніх метушливих чарівників...
— Справді?
Я помітив, що хлопець неабияк зацікавився. Легко було здогадатися, кого він обрав собі за взірець.
— То ти захоплювався ним? — перепитав він. — По-своєму, по-демонічному?
— Ні. Авжеж, ні! Він був один з найгірших. Коли він помер, по всій окупованій Європі калатали дзвони. Не варто його наслідувати — повір мені, Натаніелю! До того ж, — я підбив запорошену подушку, — ти й не зможеш стати таким, як він.
Хлопець наїжачився:
— Чому?
— Бо ти не такий недолюдок. А ось і твоя вечеря!
Стукіт у двері сповістив появу служника в чорному вбранні й підстаркуватої покоївки, що принесла тацю з глибокими тарілками та карафкою холодного вина. Хлопець досить-таки чемно поговорив з ними, розпитав про довколишні вулиці й дав трохи грошей на чай. Поки вони перебували в номері, я залишався мишеням, що тихенько ховалося між подушками. Зберігав я цю подобу й далі, поки мій господар жадібно ковтав вечерю. Аж нарешті він кинув виделку на тацю, допив вино й підвівся.
— Гаразд, — мовив він. — На розмови нема часу. Вже чверть на дванадцяту. Нам пора.
***
Готель стояв на Кржеменцовій — коротенькій вулиці скраю празького Старого Міста, недалеко від річки. Ми вийшли і в ліхтарному світлі подалися на північ, поволі просуваючись у бік гетто.
Попри воєнне лихоліття, попри занепад міста — після вбивства цісаря й переходу влади до рук британців, — Прага все-таки зберігала колишню загадковість і велич. Навіть я, Бартімеус — однаково байдужий до всіх цих людських пекельних закутків, де мені випадало перебувати в ув’язненні, — навіть я визнаю, яка вона гарна: будинки пастельних кольорів, з високими крутими червонястими дахами, що густо купчаться навколо шпилів та дзвіниць незліченних церков, синагог і театрів; широка сіра річка, що в’ється містом, і численні перекинуті через неї мости — кожен у власному дусі, залежно від смаку бідолашного джина, що зводив його[37]; і, нарешті, цісарський замок, який похмуро височить на пагорбі.