Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 45)

Хлопець ішов мовчки. Не дивно — досі він майже ніколи в житті не залишав Лондона. Мені здалося, що він озирається довкола в німому захопленні.

— Що за моторошне місто! — сказав він нарешті. — Отут би стала в пригоді програма Деверо з очищення нетрів!

Я поглянув на нього:

— То Золота Прага не чарує тебе?

— Еге ж... тут таке безладдя!

Він сказав правду: що глибше заходиш до Старого Міста, то вужчі й заплутаніші стають вулички, з’єднані між собою цілою системою завулків і прохідних дворів, над якими так нависають карнизи, що сонячне світло майже не сягає бруківки. Туристам цей мурашник, напевно, подобається; мені ж, як колишньому тутешньому жителеві, ці завулки завжди видавалися втіленням плутаної марноти всіх людських прагнень. Що ж до Натаніеля, молодого британського чарівника, який звик до широких одноманітних магістралей Вайтголлу, то йому це місто справді здавалося напрочуд безладним і дурним.

— Тут жили великі маги! — нагадав я йому.

— То було давно, — сумно заперечив він. — А це — зараз.

Ми пройшли Кам’яний міст, із його давньою башточкою на східному березі. Довкола ветхої башточки кружляли кажани, а в горішніх вікнах мерехтіли вогники свічок. Навіть тепер, пізньої пори, на мості було гамірно: кілька старомодних автомобілів з високими, вузькими капотами й незграбними відкидними верхами; безліч вершників — чоловіків і жінок; люди з волами або візками, повними овочів чи барилець із пивом... На чоловіках були здебільшого м’які чорні капелюхи французького кшталту — вочевидь, відтоді, як я був тут востаннє, празька мода помітно змінилася.

Хлопець зневажливо скривився:

— До речі, я дещо пригадав... Краще покінчити з цим фарсом якнайшвидше.

У нього з собою був шкіряний рюкзачок. Хлопчина порився у ньому — й дістав великого м’якого капелюха. Пошукавши ще трохи, витяг зібгану й криву пір’їну. А тоді підняв цю пір’їну так, щоб її було видно в ліхтарному світлі.

— Як по-твоєму, якого кольору це перо? — запитав він.

Я поміркував:

— Не знаю. Мабуть, червоне.

— Якого відтінку? Мені потрібен точний опис.

— Е-е... цеглясто-червоне? Вогнисто-червоне? Червоне, як помідор? Як сонячний опік? Його можна назвати як завгодно...

— То не криваво-червоне? — він вилаявся. — Мені забракло часу — нічого кращого я не знайшов! Доведеться якось обходитись.

Устромивши перо в капелюх, він надяг увесь цей витвір собі на голову.

— А це тобі навіщо? — поцікавився я. — Чи не залицятись, часом, до гарненьких пражанок? Не раджу — ти в ньому схожий на дурня.

— Це заради справи, будь певен. Та й задум це не мій. Ходімо, скоро вже північ.

Від річки ми повернули вглиб Старого Міста — туди, де гетто зберігало найпотаємніші секрети Праги[38]. Будинки ставали дедалі нижчі й занедбаніші і тулились один до одного так тісно, що деякі з них стояли тільки завдяки сусідській підпорі. Наш із хлопцем настрій дорогою змінювався в протилежних напрямах. Моя сутність повнилася силою — і від магії, що струменіла з давнього каміння, і від спогадів про колишні подвиги. Натаніель, навпаки, похмурнішав і бурчав собі під ніс, мов сварливий дідуган.

— Може, все-таки поясниш мені, куди ми йдемо? — запитав я.

Він позирнув на годинник:

— За десять дванадцята... Коли вдарять куранти, мені треба бути на старому цвинтарі. Ще один цвинтар! Тільки подумай! Скільки тут цих цвинтарів?.. Я повинен там зустрітися з нашим шпигуном. Він упізнає мене за цим капелюхом, а я його — за «особливою свічкою», — він підняв руку. — Ні, не питай: я сам нічого не знаю. Цей чоловік може вивести нас на тих, хто вміє оживляти ґолемів.

— Ти думаєш, у Лондоні хазяйнує чарівник-чех? — запитав я. — Це аж ніяк не факт.

Хлопчина кивнув — чи принаймні ворухнув головою під своїм величезним капелюхом:

— Звичайно. Глиняне око з Лавлейсової колекції поцупив хтось із своїх. У нашому колі орудує зрадник... Але відомості про те, як користуватись цим оком, запевно надійшли з Праги. У Лондоні такого ще ніхто не робив. Можливо, цей шпигун допоможе нам... — він зітхнув. — Хоча навряд. Людина, що зве себе Арлекіном, вочевидь, давно вже не при здоровому глузді.

— Не більше, ніж усі ви, з вашими дурними фальшивими іменами, пане Мендрейку. А що робити мені, поки ти розмовлятимеш із цим добродієм?

— Сховатися й пильнувати. Ми на ворожій території, тож я не маю довіри ні до Арлекіна, ні до будь-кого іншого. Ось, здається, й цвинтар... Краще переміни подобу.

Ми вийшли на бруковану площу, зусібіч оточену будинками з маленькими чорними віконцями. Перед нами були сходи, що вели до прочинених залізних воріт у скривленій огорожі. За ворітьми, мов гнилі зуби, височіли нерівні надгробки старого празького цвинтаря.

Цвинтар був не більший, ніж п’ятдесят на п’ятдесят метрів, — чи не найменший у місті. Проте користувались ним багато століть, ховаючи й ховаючи нових небіжчиків, і це надавало йому особливого духу. На цій латочці землі було поховано стільки людей, що могили робили багатоповерховими, ставлячи одну труну зверх іншої — аж поки врешті поверхня цвинтаря піднялася на два метри. Надгробки стирчали один біля одного: великі нависали над малими, а малі наполовину западалися в землю. Одне слово, цей цвинтар — із його відвертим безладдям — був ніби навмисне створений для того, щоб розлютити охайного Натаніеля[39].

— Ну ж бо! — промовив він. — Я чекаю!

— Та невже? А мені й не видно під оцим твоїм капелюхом...

— Обернися на отруйну гадюку, чи на чумного пацюка, чи на іншу бридку нічну тварюку — як собі хочеш. А мені пора. Якщо знадобиться, будь готовий захистити мене.

— З превеликою охотою!

Цього разу я обрав собі подобу вухатого кажана зі шкірястими крилами й чубатою головою. Я виявив, що ця подоба дуже зручна — тиха, стрімка, ще й напрочуд пасує до нічного цвинтаря. Я покружляв над купою старих надгробків. З обережності я перевірив усі з семи рівнів — там було чисто, хоч Прага так просякла магією, що кожен рівень аж тремтів від слідів колишніх справ. Жодних пасток чи сенсорів я не помітив, хоч на сусідніх будинках подекуди траплялися обереги — вочевидь, там досі мешкали чарівники[40].

Поблизу не було нікого: цієї пізньої години порожні цвинтарні стежки занурилися в темряву. Лише на ґратчастій огорожі висіли іржаві ліхтарі, від яких линуло кволе світло. Я знайшов похилений надгробок і елегантно повис на ньому, загорнувшись у крила. Звідти мені було добре видно головні ворота.

Туди саме заходив Натаніель. Рінь на стежці тихенько хрускотіла під його черевиками. Саме тоді, коли хлопчина опинився за ворітьми, на празьких вежах ударили куранти, знаменуючи прихід таємної опівнічної пори[41]. Хлопець скрушно зітхнув і почав навпомацки пробиратись однією зі стежок. Поблизу зареготала сова — чи віщуючи скору смерть, чи сміючись із капелюха мого хазяїна. Криваво-червоне перо хилиталось у нього на голові, виблискуючи в непевному світлі.

Натаніель простував уперед. Кажан не ворушився. Час спливав поволі, як і завжди, коли висиш на цвинтарному надгробку. Тільки раз на вулиці за огорожею з’явилося щось живе: з нічного мороку випливла химерна чотиринога, дворука й двоголова істота. Мій хазяїн помітив її й про всяк випадок зупинився. Істота пройшла під ліхтарем — і виявилась парою закоханих: вони йшли, взявшись за руки, тісно притулившись один до одного й схиливши докупи голови. Зі смаком цмокнувшись, вони захихотіли й подалися кудись в інший бік. Мій хазяїн поглянув їм навздогін з дивним виразом обличчя: він, напевно, намагався вдавати зневагу.

Після цього його просування цвинтарем — і так не дуже швидке — остаточно сповільнилось. Він ледве повз стежкою, хвицаючи ногами невидимі камінці і байдуже кутаючись у своє чорне пальто. Думки його, вочевидь, були далекі від роботи. Я вирішив підбадьорити хлопця, під летів ближче і вмостився на одному з сусідніх надгробків.

— Не сумуй! — мовив я. — Не вішай носа! А то ще сполохаєш цього свого Арлекіна. Уяви, ніби ти прийшов на романтичне побачення з юною гарненькою чарівницею!

Запевно сказати не можу — навкруги було темно, — та мені здалося, ніби хлопчина почервонів. Цікаво... Можливо, згодом мені варто буде над цим попрацювати.

— Даремно! — прошепотів він. — Уже пів на першу. Якби він збирався прийти, то ми його вже побачили б... Я думаю... Ти чуєш мене?

— Ні.

Пильні кажанячі вуха вловили тихенький шурхіт — досить далеко від цвинтаря. Я пурхнув вище і втупивсь у темряву.

— Це, мабуть, він. Тримай перо вище, Ромео!

Я полетів назустріч незнайомцеві, зробивши в повітрі велику дугу, щоб не зіткнутися з ним.

Хлопчина тим часом випростався. Зсунувши набакир капелюха й недбало зчепивши руки за спиною, він узявся походжати серед могил, ніби занурившись у глибокі роздуми і вдаючи, що не помічає далекого шаркотіння й химерного білого світла між надгробками.

24

Краєм ока Натаніель бачив, як кажан полетів у бік старого тиса, що дивовижним чином за стільки століть уцілів на цвинтарі. З однієї, чи не найсухішої, його гілки було чудово видно стежку. Кажан учепився за цю гілку й застиг.

Натаніель глибоко зітхнув, поправив капелюха і рушив уперед так безжурно, як міг. Його очі аж прикипіли до того, що наближалося з глибини цвинтаря. Попри всю недовіру, з якою він ставився до всієї цієї театральної обстанови, це покинуте й самотнє місце вразило навіть його. Він мимоволі відчував, як гостро тьохкає в грудях серце.