Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 32)

Голос Джесіки Вайтвел був холодний і спокійний.

— Нічого, Шубіте? Хіба тобі незрозуміло, що це неможливо? Здається мені, що дехто тут просто ледачкує.

— На мою скромну думку, мадам, це не так.

Чоловічок і справді здавався дуже скромним: стояв, підігнувши свої криві ніжки й потупивши голову, і жмакав кашкет у руках. Про його демонічну природу свідчило тільки те, що він стояв посередині пентакля, та ще його ліва нога — кошлата ведмежа лапа, що стирчала зі штанини: чи то з недогляду, чи навмисне він не замаскував її.

Натаніель убивче вирячився на джина й затарабанив пальцями об поруччя: це, на його думку, видавалось і запитальним, і рішучим. Сам Натаніель сидів у високому кріслі, оббитому зеленою шкірою, — одному з кількох, елегантно й продумано розставлених довкола пентакля. Хлопець свідомо прибрав ту саму позу, що й панна Вайтвел — випростана спина, схрещені ноги, руки на поруччі, — намагаючись відтворити її владний і невблаганний вигляд. Проте його бентежило неприємне відчуття, що це нітрохи не допомогло приховати його власний страх. Та водночас він щосили старався говорити якнайспокійніше.

— Вам слід обшукати кожну щілинку, — зауважив він. — Там залишився мій демон.

Чоловічок позирнув на нього яскраво-зеленими очима, та загалом удавав, ніби Натаніеля тут немає взагалі. Джесіка Вайтвел промовила:

— Напевно, Джоне, вашого демона знищено.

— Гадаю, що я відчув би його втрату, мадам, — чемно заперечив хлопець.

— Або ж він вирвався зі свого полону, — буркнув Генрі Дюваль зі свого чорного крісла навпроти Натаніеля. Начальник поліції заповнив собою все сидіння: зараз він, як і хлопчина, нетерпляче тарабанив об поруччя пальцями. Чорні очі його палали. — Таке частенько трапляється з надміру самовпевненими учнями.

Натаніель розумів, що на такі виклики краще не відповідати. Він промовчав.

Панна Вайтвел знову звернулася до свого слуги:

— Мій учень каже правду, Шубіте. Обшукайте руїни ще раз. Якнайскоріше.

— Слухаю вас, мадам.

Демон уклонився й зник.

На кілька хвилин у кімнаті запанувала мовчанка. Натаніелеве обличчя залишалося спокійним, та в душі його вирувала буря почуттів. Ішлося про його кар’єру — а може, навіть і про життя, — а Бартімеус кудись пропав. Хлопець поставив усе на свого слугу — і всі присутні, судячи з їхніх лиць, були певні, що він от-от програє. Парубчак озирнувся, побачивши голодну втіху в очах Дюваля, тверде невдоволення — в очах своєї наставниці й кволу надію — в очах пана Теллоу, що вмостився в глибині свого шкіряного крісла. Міністр внутрішніх справ цілу ніч клопотався тим, що намагався відмежуватись від цього задуму з патрулюванням і всіляко ганив Натаніеля. Правду кажучи, сам Натаніель його розумів. Спочатку — крамниця Пінна, потім — Національна галерея, а тепер ще гірше — Британський музей! Міністерству внутрішніх справ було непереливки, й пихатий начальник поліції готувався зробити власний хід. Тільки-но було встановлено розміри завданих музею збитків, як пан Дюваль домігся того, щоб бути присутнім при обшуку. І спостерігав за всім із погано прихованою радістю.

— Так! — пан Дюваль ляснув долонями по колінах. — Гадаю, Джесіко, я змарнував забагато часу. Як підсумок, ми маємо таке: зруйновано ціле крило Британського музею, загинуло близько сотні експонатів. Нападник пройшов усім першим поверхом, знищив або розбив кілька безцінних статуй, а Розетський камінь перетворив на порох. Винуватця злочину досі не знайдено, а надій розшукати його — ніяких. Спротив пурхає собі на волі, наче пташка. Зате пан Мендрейк загубив свого демона. В цілому — не дуже втішно. Мабуть, мені все-таки слід повідомити прем’єр-міністра...

— Залишіться на місці, Генрі! — в голосі панни Вайтвел було стільки отрути, що Натаніелеві аж мороз пробіг по шкірі. Навіть сам начальник поліції трохи злякався: повагався кілька секунд, а потім знов умостився глибше в кріслі. — Пошуки ще не скінчено! — провадила вона. — Зачекаймо кілька хвилин!

Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка кімнати вислизнув служник — людина зі срібною тацею, заставленою келихами з вином. Пан Дюваль узяв келих і заходився замислено збовтувати вино. Цього разу мовчанка запанувала надовго.

Врешті її наважився порушити Джуліус Теллоу, визирнувши з-під широких крисів свого капелюха:

— Шкода, що там не було мого демона. Неміадес — істота нівроку здібна, і вже якось примудрився б повідомити мене, перш ніж померти. А цей Бартімеус, вочевидь, був просто шмаркач.

Натаніель спідлоба позирнув на міністра, та не сказав нічого.

— Ваш демон... — несподівано поглянув на хлопця Дюваль. — Якого він був рівня?

—Джин четвертого рівня, сер.

— Це слизькі тварюки, — Дюваль знову бовтнув у келиху вино, яке блиснуло в світлі неонових ламп на стелі. — Хитрі й свавільні. Мало хто з людей вашого віку здатен упоратися з ними.

Натяк був чіткий, проте Натаніель і тепер залишив його без відповіді.

— Я роблю все, що можу, сер.

— Ці джини вимагають вельми складних заклять. Навіть найменша помилка може вбити чарівника... або надати демонові змогу коїти, що заманеться. Наслідки часом бувають руйнівні — аж до знищення цілих будівель... — чорні очі Дюваля насмішкувато блиснули.

— Зі мною такого не траплялося, — спокійно відповів Натаніель. І зчепив пальці, щоб руки не тремтіли.

Пан Теллоу пирхнув:

— Еге ж, хлопчисько замірився на те, що йому не по силах.

— Саме так, — кивнув Дюваль. — Це перша розумна річ, сказана вами, Теллоу. То, може, панна Вайтвел, яка й висунула цього хлопця, скаже нам щось із цього приводу?

Він зловтішно вишкірився.

Джесіка Вайтвел нагородила Теллоу поглядом, повним щирої ненависті.

— Справді, Джуліусе. Саме ви — найкращий фахівець із помилок у закляттях. Чи не тому ваша шкіра набула такого дивовижного кольору?

Пан Теллоу ще нижче насунув капелюха на своє жовте обличчя.

— То не моя провина, — буркнув він. — Просто в моїй книжці виявилась друкарська помилка.

Дюваль усміхнувся й підніс нарешті келиха до вуст.

— Ти диви! Міністр внутрішніх справ — і не помітив друкарської помилки у власній книжці! Ой, лишенько! На що ж нам тепер сподіватися? Хіба зачекати, чи не проллє моє відомство хоч якесь світло на цей таємничий Спротив — після того, як дістане додаткові повноваження... — одним ковтком він спорожнив келих. — Насамперед я пропонував би...

Аж тут, без жодного звуку, запаху чи іншого театрального прийому, в пентаклі знову з'явився демон. Той самий скромний чоловічок тепер мав дві ведмежі лапи замість одної. Обома руками він обережно тримав якусь тварину. То був кіт — мокрий, брудний і, здається, вже здохлий.

Демон хотів заговорити, аж тут пригадав, що йому належить бути слухняним, — і опустив руки, тримаючи й далі кота, тільки тепер уже за хвіст, униз головою. Другою рукою він скинув кашкета й запопадливо вклонився.

— Мадам, — почав він, — ми знайшли це в щілині між двома зламаними сволоками. Щілина була зовсім маленька. Спочатку ми її просто не помітили...

Панна Вайтвел гидливо скривилася:

— Ця істота... чи гідна вона нашої уваги?

Натаніелеві лінзи, як і лінзи його наставниці, нічим не могли зарадити: на всіх трьох видимих рівнях ця істота була звичайнісіньким котом. І все ж таки хлопець здогадувався, хто це такий, і цей «хтось» видавався цілковито мертвим. Натаніель прикусив губу.

Чоловічок так само скривився й махнув котом у повітрі.

— Це залежить від того, що ви вважаєте «гідним», мадам. Цей джин з не вельми шанованої касти, ваша правда. Потворний, нечупарний, ще й добряче смердить на шостому рівні. Ба більше...

— Як я розумію, — перервала його панна Вайтвел, — він ще живий.

— Так, мадам. Потрібен лише належний стимул, щоб привести його до тями.

— То подбай про це, а потім іди собі.

— Залюбки!

Чоловічок безцеремонно підкинув кота вгору, показав на нього й вигукнув закляття. З його пальця вилетіла зеленкувата блискавка, що пронизала котові голову і змусила його зависнути в повітрі. Кіт немічно здригався, шерсть його стала дибки. Чоловічок ляснув у долоні й запався в землю. Минула ще секунда — блискавка зникла. Кіт вилетів на середину пентакля і, всупереч усім законам природи, впав на спину. І якусь мить лежав нерухомо, розчепіривши всі чотири лапи.

Натаніель підхопився:

— Бартімеусе!

Кіт розплющив украй обурені очі.

— Чого ти репетуєш? — він озирнувся, заморгав. — Що з тобою таке?

— Зі мною — нічого. Це ти лежиш лапами догори!

— Он як! — кіт хутко крутнувсь і прибрав нормальну позу. Тоді оглянув кімнату, подивився на Дюваля, панну Вайтвел і Теллоу, що байдуже сиділи в своїх високих кріслах. І невимушено почухався задньою лапою. — Як я бачу, ти тут не сам!

Натаніель кивнув, схрестивши пальці в кишені свого чорного піджака — благаючи долю, щоб Бартімеус не бовкнув чогось недоречного. Скажімо, не звернувся до нього на справжнє ім’я...

— Висловлюйся обережніше! — застеріг він. — Ми серед великих!

Хлопець промовив це якнайпихатішим голосом.

Кіт мовчки позирнув на чарівників. Тоді подався вперед, по-змовницьки притуливши лапу до рота:

— Між нами кажучи, бачив я й більших...

— Вони теж. А ти зараз схожий на помпон з лапами.

Кіт уперше звернув увагу на свій вигляд. Він роздратовано засичав — і вмить перемінив подобу: тепер у пентаклі сиділа чорна пантера з гладеньким блискучим хутром, що акуратно обкрутила хвоста навколо лап.