Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 34)
— Та невже, мадам? Де ж саме?
— В колекції особи, пам’ятати про яку в нас усіх є причини. В колекції Саймона Лавлейса.
Натаніель здригнувся, йому по шкірі пробіг мороз. Це ім’я досі бентежило хлопця. Однак Теллоу лише стенув плечима:
— Лавлейс давно помер...
— Так, я знаю.
Панна Вайтвел стурбовано спохмурніла. Вмостившись у кріслі глибше, вона повернулася в бік іншого пентакля, схожого на той, де сиділа пантера. В кімнаті було кілька пентаклів, кожен з яких трішки відрізнявся від решти. Чарівниця ляснула пальцями, і в пентаклі відразу з’явився джин — тепер уже в повній ведмежій подобі.
— Шубіте, — наказала панна Вайтвел, — вирушай до скарбниці артефактів під будівлею Служби безпеки. Знайди там колекцію Лавлейса і продивись її повністю. В колекції, між іншим, повинне бути глиняне різьблене око. Негайно принеси його мені.
Ведмідь присів навпочіпки, підскочив і пропав.
Джуліус Теллоу єхидно посміхнувся Натаніелеві:
— Ось який слуга потрібен вам, Мендрейку! Не викручується, не балакає зайвого. Виконує накази без жодних запитань. А цю язикату гадюку я б на вашому місці відразу прогнав.
Пантера крутнула хвостом:
— У всякого свій клопіт, друже! Так, я занадто язикатий. А ти — кульбабка в піджаку.
— Зрадник Лавлейс мав дуже цікаву колекцію, — міркувала панна Вайтвел, не звертаючи уваги на обурені зойки Теллоу. — Око ґолема — лише одна з прикметних речей, які ми звідти вилучили. Цікаво буде оглянути її зараз...
Хруснули кошлаті суглоби — і в центрі пентакля знову мовчки з’явився ведмідь. У його лапах не було нічого, крім сумирно зібганого кашкета.
— Еге ж, саме такий слуга тобі й потрібен, — зауважила пантера. — Мовчазний, слухняний і геть-чисто недолугий. Він забув, напевно, навіть своє завдання.
Панна Вайтвел сердито труснула головою:
— Шубіте, ти бачив Лавлейсову колекцію?
— Бачив, мадам.
—А чи було там глиняне око?
— Ні, мадам.
— А серед предметів в інвентарному списку?
— Так, мадам. Номер тридцять чотири: «Глиняне око, дев’ять сантиметрів завдовжки, прикрашене кабалістичними знаками. Призначення: око стеження за ґолемом. Походження: Прага».
— Можеш іти, — панна Вайтвел обернулася до інших чарівників. — Отже, око справді було там. А тепер зникло.
Натаніелеві щоки спалахнули:
— Це не простий збіг, мадам! Хтось викрав око й скористався ним.
— Хіба в Лавлейсовій колекції був пергамент із заклят-тям? — рішуче заперечив Теллоу. — Звичайно ж, ні! Звідки йому там узятися?
— Оце нам і треба з’ясувати, — відповіла Джесіка Вайтвел, потерши свої тонкі білі руки. — Ситуація змінилася, панове. Після нічної катастрофи Дюваль вимагатиме від прем’єр-міністра розширити його повноваження — за рахунок моїх. Я мушу негайно вирушати до Ричмонда, щоб бути готовою виступити проти нього. Авам, Теллоу, я тим часом доручаю продовжувати патрулювання. Поза сумнівом, ґолем — якщо це справді ґолем — з’явиться знову. Тепер я довіряю це тільки вам.
Пан Теллоу самовдоволено кивнув. Натаніель кахикнув:
— Тобто ви... ви не хочете, щоб я далі брав у цьому участь, мадам?
— Ні, Джоне. Ви й так стоїте на краю провалля. Я поклала на вас велику відповідальність — і що ж? Національна галерея і Британський музей розгромлені! Та водночас, завдяки вашому демонові, ми маємо уявлення про природу нашого ворога. Тепер нам треба з’ясувати, хто ним керує. Іноземна розвідка? Місцевий зрадник? Викрадення ока ґолема наводить на думку, що хтось зумів відтворити закляття, яке пробуджує чудовисько. З цього, мабуть, вам і слід розпочати. Відшукайте втрачене закляття, й до того ж якнайскоріше.
— Гаразд, мадам. Слухаю вас.
Натаніелеві очі затьмарив сумнів. Хлопець і гадки не мав, як виконати це завдання, з якого боку взагалі підійти до нього.
— Ми завдамо ґолемові удару через його хазяїна, — провадила панна Вайтвел. — Розшукавши джерело відомостей, ми знатимемо ворога в обличчя. І тоді будемо готові до рішучих дій, — голос наставниці був хрипким.
— Так, мадам.
— А цей ваш джин, здається, може стати нам у пригоді... — чарівниця пильно поглянула на пантеру, що обернулася до них спиною, заклопотано вмиваючись і старанно пускаючи повз вуха всю їхню розмову.
Натаніель трохи скривився:
— Сподіваюсь, ви не проти...
— Він вижив у боротьбі з ґолемом, а це більше, ніж досі вдавалося будь-кому. Візьміть його з собою.
Натаніель із хвилину помовчав.
— Пробачте, мадам... Я не дуже зрозумів вас. Куди ви мене посилаєте?
Джесіка Вайтвел підвелася, збираючись іти:
— А ви як гадаєте? На історичну батьківщину всіх ґолемів. До єдиного місця, де могли зберегтися перекази про них. Я хочу, щоб ви поїхали до Праги.
18
Кіті нечасто звертала увагу на щось, крім справ своєї організації. Та наступного дня після того, як злива нарешті вщухла, дівчина вирішила поїхати в гості до батьків.
Цього вечора, на терміновій нараді, Спротив мав дізнатися про найбільшу справу, до якої вони будь-коли вдавалися, щодо якої плекали такі великі надії. Подробиць іще ніхто не знав, та в крамничці вже панував настрій майже болісного передчуття. Кіті ходила сама не своя від переживань і невідомості. Їй не сиділося на місці. Тому вона пішла з роботи якнайраніше, купила в квіткаря невеличкий букетик і втислася до переповненого автобуса, що прямував до Белгема.
їхня вуличка була так само тиха, як і завжди, а будиночок — так само ошатний і чистенький. Кіті гучно постукала, водночас намацуючи в торбинці ключі й ледве тримаючи букетик між плечем і підборіддям. Ключів вона так і не встигла відшукати: за склом майнула тінь, і мати відчинила двері, боязкувато визирнувши надвір. Її очі радо спалахнули.
— Кетлін! Як чудово! Заходь, люба донечко!
— Привіт, матусю. Це тобі.
Привітання змінилися незграбними цілунками та обіймами, що чергувалися, упереміш з розгляданням квітів. Кіті тим часом намагалася протиснутись до передпокою, та це ніяк їй не вдавалось. Нарешті двері якось зачинили, й Кіті пройшла до знайомої кухні, де на плиті кипіла картопля, а батько сидів біля стола і глянцював черевики. Він підхопився — зі щіткою й черевиком у руках, — підставив доньці щоку для цілунку й показав на вільний стілець.
— У нас сьогодні м’ясо з картоплею! — оголосила мати. — За п’ять хвилин буде обід.
— Смакота! Привіт, татусю.
— Ну.. — батько трохи поміркував, тоді поклав щітку на стіл, поставив поряд черевика й широко всміхнувся до Кіті. — Як тобі живеться серед пензлів та фарб?
— Непогано. Нуднувато, та я вже потроху звикла.
— А пан Пенніфізер?
— Старий уже. Нездужає, ледве ходить.
— Отакої! А ваша торгівля? Чарівники до вас заходять? Вони ж багато малюють!
— Чарівники? Не дуже.
— Еге ж, татусю. Ми зараз саме чарівниками й займаємось. А як твоя робота?
— Нівроку, доню. До Великодня добре поторгував.
— Так відтоді ж кілька місяців минуло, татусю!
— Еге ж, потихеньку перебиваюся. Може, наллєш нам чаю, Іріс?
— Тільки по обіді! — мати похапцем ставила на стіл ще одну тарілку для Кіті, ніби донька була бозна-якою поважною гостею. — До речі, Кіті! Може, повернешся жити до нас? Недалеко від твоєї роботи, та й дешевше обійдеться!
— За помешкання з мене беруть небагато, матусю.
—А харчі? Ти на них, мабуть, купу грошей викидаєш, а ми б готували й на тебе! Це ж такі витрати!