Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 35)

— Умгу.. — Кіті взяла виделку й постукала нею по столу. — Як там пані Гірнек? — запитала вона. — А Якуб? Ти давно його бачила востаннє?

Мати натягла великі кухонні рукавиці й полізла до печі. Звідти пашіло розжареним повітрям, що міцно пахтіло м’ясом з приправою. Голос матері дивно відлунював у печі.

— В Ярміли ніби все гаразд, — відповіла вона. — Якуб працює на свого батька — ти ж знаєш. Я його не бачила. Він до гостей не виходить. Альфреде, подай-но мені підставочку, ця каструля така гаряча!.. Отак. І злий картоплю... Ти б завітала до Якуба, любонько. Він, бідолаха, так зрадіє тобі. Шкода, що ти так рідко заходиш до нього.

Кіті насупилася:

— Раніше ти говорила по-іншому, матусю...

— То ж було давно. Teпep ти стала спокійніша. До речі, бабуся померла, Ярміла казала мені...

— Невже? Коли?

— Десь минулого місяця. І не дивись так на мене — якби ти заходила частіше, то й новини б дізнавалася вчасно. Бери, накладай собі, Альфреде! А то прохолоне!

Картопля надто розварилася, зате м’ясо вийшло дуже смачне. Кіті жадібно їла і, на радість матері, поклала собі ще, перш ніж батьки впоралися з першою порцією. Далі мати заходилася розповідати про людей, яких Кіті чи не пам’ятала, чи взагалі ніколи не зустрічала, а донька тим часом сиділа мовчки, намацуючи в кишені штанів маленький, гладенький і важкий предмет, і думала про своє.

***

доведеться продавати будинок; 3) тільки такій самовпевненій нахабі, як вона, могло спасти на думку позиватися з чарівником; 4) про це їй торочили всі; 4а) про це їй торочили вони; 5) не треба було цього робити; 6) а вона, дурепа, не послухалась; 7) що ж їм тепер робити?!

Розмова завершилася так, як і слід було чекати: мати плакала, батько лаявся, а Кіті помчала до своєї кімнати й грюкнула дверима. Тільки там, сидячи на ліжку й вирячившись гарячими від невилитих сліз очима на протилежну стінку, вона пригадала старого пана Пенніфізера і його химерну пропозицію допомогти. Поки тривала її суперечка з батьками, ця пропозиція геть вилетіла з її голови — й тепер, за думками, повними смутку та відчаю, здавалася цілком неймовірною. Отож Кіті вирішила якнайшвидше забути про неї.

Через кілька годин мати принесла їй чашку чаю — на знак примирення — й виявила, що двері міцно замкнено зсередини ніжкою стільця. Двері були тонкі, й донька чудово почула її голос:

— Я забула дещо сказати тобі, Кетлін. Твого приятеля Якуба виписали з лікарні. Його привезли додому цього ранку.

— Невже? Чому ж ти не сказала відразу?

За дверима загримотів стілець. У щілині з’явилося розчер-воніле обличчя під гривою розпатланого волосся.

— Я повинна піти до нього!

— Думаю, що це не вийде. Лікарі кажуть...

Та Кіті вже мчала сходами вниз.

Коли вона увійшла, Якуб кволо усміхнувся:

— Кіті! Хутко ж ти...

Дівча, тремтячи, підійшло до ліжка й торкнуло його за руку:

— Як... як ти дізнався, що це я?

— А хто ж іще тупотить сходами, наче скажений слон? Тільки ти. У тебе все гаразд?

Кіті глянула на свої чисті рожеві долоні:

—Так, усе гаразд.

— Еге ж, я чув... — він спробував ще раз усміхнутись, та це йому не дуже вдалося. — Тобі пощастило... Я радий.

—Дякую. Як ти почуваєшся?

— Змореним. Хворим. Наче шкварка. Якщо ворухнешся, шкіра болить. І чухається. Та мені казали, що все це загоїться. І очам теж буде краще.

Кіті полегшало на душі:

— Ой, як чудово! А коли?..

— Коли-небудь. Я не знаю... — він зненацька став втомленим і роздратованим. — Забудьмо про це! Розкажи краще про себе. Я чув, що ти була в суді...

Кіті розповіла йому про все, крім зустрічі з паном Пенніфізером. Якуб сидів у ліжку випроставшись, і його смалене обличчя супилося. Коли вона закінчила, хлопець зітхнув:

— Яка ж ти все-таки дурепа, Кіті!

— Ну, дякую!..

Вона взяла з вазочки кілька виноградин і запхала їх собі до рота.

— Казала ж тобі моя матуся! Пам’ятаєш...

— Еге ж! І твоя, й моя! Вони такі розумні, а я така дурепа! — Кіті виплюнула кісточки в долоню й викинула їх у відро, що стояло біля ліжка.

— Повір мені, я дуже вдячний тобі за те, що ти намагалася зробити. І мені шкода, що тепер ти страждаєш через мене.

—Дурниці! Знайдемо ми ці гроші...

— Всі знають, що в суді справедливості не доб’єшся. Там важить не те, що ти зробив, а хто ти такий і з ким водишся.

— Гаразд! Годі вже про це!

Кіті була не в тому настрої, щоб вислуховувати повчання.

— Годі, то й годі, — Якуб усміхнувся трохи ширше, ніж дотепер. — Я навіть крізь пов’язки бачу, як ти спохмурніла!

Вони посиділи мовчки. Нарешті Якуб мовив:

— Тільки не думай, що Теллоу це так просто минеться.

Він почухав щоку.

— Припини чухатися!.. Що ти маєш на увазі?

— Не можу терпіти!.. Я маю на увазі, що справедливості можна добитись не тільки в суді.

— А як іще?

— Ой! Усе даремно: доведеться сісти на руки. Посунься ближче, щоб ніхто не підслухав... Отак. Теллоу — чарівник і думає, що все йому минеться. Він про мене швидко забуде — а може, вже забув. І не має жодної гадки про те, що я пов’язаний з Гірнеками.

— З фірмою твого тата?

— А з чиєю ж іще? Звичайно, з татовою! Теллоу це дорого коштуватиме. Він, як і інші чарівники, віддає нам оправляти свої магічні книжки. Мені про це розповів Карел — він перевірив за нашими рахунками. Теллоу надсилає нам замовлення раз на два роки. Йому до вподоби крокодилова шкіра бурякового кольору — до інших його злочинів ми можемо додати ще й несмак... Поки що ми маємо час зачекати. Рано чи пізно він надішле до нашої палітурні книжку.. Ой, не можу! Мушу хоч трохи почухатися!

— Не треба, Якубе! Краще з’їж виноградинку!

— Це не допоможе. Я прокидаюсь ночами й чухаюсь. Мама бинтує мені руки, щоб я не чухався... Ой, я зараз помру! Скажи мамі, нехай принесе мазь!

— Краще я піду..

— Зачекай-но! Про що це я? Так-так: наступного разу ми не тільки оправимо Теллоу книжку, а й змінимо дещо іще.

Кіті зморщила лоба:

— Що саме? Закляття?

Якуб понуро всміхнувся:

— Можна поміняти місцями сторінки, виправити слово чи кому, змінити схему.. Головне — знати, що ти робиш. Насправді це цілком можливо — дехто з татових знайомих чудово на цьому розуміється. Ми переробимо кілька найважливіших заклять, а тоді... побачимо.

— А він не помітить?

— Ні, він просто вимовить закляття, накреслить пентакль, чи що там треба, й тоді... Хтозна? З чарівниками, які неправильно читають закляття, трапляються прикрі речі. Татo завжди каже: магія — наука точна, — Якуб упав на подушки. — Нехай минуть літа, перш ніж Теллоу потрапить до пастки, — що з того? Мені будь-що нема куди поспішати. Я буду такою потворою принаймні ще років з п’ять... Можна й зачекати, — він зненацька відвернувся. — Гаразд, поклич маму. І не кажи їй того, що чула від мене.

***

Кіті знайшла пані Гірнек на кухні, де та розтирала в ступці химерне місиво — біле й масне, перемішане з темно-зеленими духмяними травами. Коли Кіті переказала їй Якубове прохання, вона втомлено кивнула.