Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 37)
Кіті зупинилася біля статуї вершника, щоб перепочити. Вона оглянула столики. Третя година... Де ж він? Ось! У затінку стовпа вона ледве помітила блискучу лисину з півмісяцем сивого волосся.
Коли Кіті підійшла до пана Пенніфізера, він саме сьорбав каву з молоком. Його ціпок лежав упоперек столика. Побачивши Кіті, він розцвів усмішкою й показав їй на стілець.
— Панно Джонс! Як ви вчасно прийшли! Сідайте, будь ласка. Чого ви хочете? Кави? Чаю? Булочку з корицею? Булочки тут просто чудові!
Кіті розгублено пригладила волосся:
— Чаю... І шоколаду. Мені потрібен шоколад.
Пан Пенніфізер ляснув пальцями. З’явився офіціант.
— Чайничок чаю і один еклер. Великий еклер. А що з вами трапилося, панно Джонс? Ви ніби трохи захекані. Ви бігли? Чи я помиляюся?
Його очі весело блиснули, а усмішка розцвіла ще дужче. Кіті сердито посунулася вперед.
— Тут немає нічого смішного! — просичала вона, позирнувши на сусідні столики. — На мене щойно напали! До речі, саме тоді, коли я поспішала до вас!—промовисто додала вона.
Однак веселого настрою в пана Пенніфізера нітрохи не поменшало.
—Та невже? Справді? Це серйозна річ! Ви повинні розповісти мені... О, нарешті! Ось і ваш чай. Так швидко! А який чудовий еклер! Попоїжте трохи, а тоді розкажіть мені все.
— У провулку на мене напали троє. Вони щось кинули — мабуть, якусь посудину, — і з’явився демон. Він накинувся на мене й хотів мене вбити, а я... Пане Пенніфізере, ви сприймаєте це всерйоз, чи мені краще просто піти?
Усмішка старого почала вже дратувати Кіті. Проте по останніх її словах він споважнів.
— Пробачте, панно Джонс. Це справді серйозна річ. Хай там як, але ви зуміли врятуватись. Як це вдалося вам?
— Не знаю. Я відбивалася... била руками цю тварюку, коли вона хотіла вчепитись мені в обличчя, — але більш нічого не робила. Вона просто лопнула, наче повітряна кулька. І оті троє теж пропали.
Кіті ковтнула чаю. Пан Пенніфізер мовчки, спокійно оглядав її. Обличчя його залишалося поважним, та очі аж променіли задоволенням.
— Це все отой чарівник, Теллоу! — провадила Кіті. — Я знаю, що це він! Хоче помститись мені за те, що я казала на суді. Цей демон пропав, але він пришле наступного. Я не знаю, що мені...
— З'їжте хоч шматочок еклера, — наполягав пан Пенніфізер. — Це перше, що вам варто зробити. А потім, коли ви заспокоїтесь, я дещо скажу вам.
Кіті за чотири ковтки впоралася з еклером, запила його як слід чаєм — і трохи заспокоїлася. А тоді озирнулася. З її місця було добре видно більшу частину відвідувачів кав’ярні. Тут сиділи туристи, заглиблені в свої яскраві мали й путівники: молодь, радше за все — студенти, та ще кілька родин на відпочинку. Здавалося, що новий напад тут їй не загрожував.
— Гаразд, пане Пенніфізере, — мовила вона. — Кажіть.
— Добре, — старий акуратно витер рота серветкою. — До цієї... е-е... пригоди я ще повернуся, та спочатку хочу сказати вам дещо інше. Вам, напевно, цікаво, чому я так перейнявся вашим клопотом. Насправді мене займає не так ваш клопіт, як ви самі... До речі, ось ваші шістсот фунтів, — він з усмішкою ляснув себе по нагрудній кишені. — Ви одержите їх наприкінці нашої розмови. Отже, я був тоді в залі суду й чув вашу розповідь про Чорну Молотарку. Ніхто, крім мене, вам не повірив: судця — з гордощів, публіка — з неуцтва. А я нашорошив вуха. «Навіщо їй брехати? — подумав я. — Ні до чого. Виходить, що це правда».
— Так, це правда, — наголосила Кіті.
— Але ж ніхто з тих, що стикалися з Чорною Молотаркою — навіть краєчком! — не залишався неушкодженим. Це також мені відомо.
— Звідки? — сердито запитала Кіті. — Хіба ви чарівник?
Старий скривився:
— Будь ласка, ображайте мене як завгодно: кажіть, що я лиса потвора, старий бовдур, просмерділий кислою капустою, — тільки не звіть мене чарівником! Це ранить мене просто в серце. Звісно ж, я не чарівник! Не тільки чарівники мають знання, панно Джонс. Ми теж уміємо читати, хоч і не загрузли в лукавстві, як вони. Ось ви, наприклад, читаєте книжки?
Кіті стенула плечима:
— Звичайно. У школі.
— Ні, ні, це не те, що варто читати. Всі шкільні книжки написані чарівниками — їм не можна вірити. Одначе я не те хотів сказати... Повірте мені: Чорна Молотарка залишає свій слід на всьому, чого торкається. А на вас вона не зоставила жодної плями. Це парадокс!
Кіті згадала Якубове обличчя, спотворене смугами, й відчула напад сорому:
— З цим я нічого вдіяти не можy..
— А той демон, який щойно напав на вас? Розкажіть про нього!
— Чорні крильця. Велика червона паща. Два тоненькі прямі ріжки...
— Товсте волохате черево? Без хвоста?
— Саме так.
Старий кивнув:
— Це мулер. Дрібний слабкий демон. Але ви будь-що мали знепритомніти від його смороду.
Кіті зморщила ніс:
— Еге ж, він смердів. Але не
— А цей просто лопнув!
— Люба панно Джонс! Пробачте мені мою радість. Мене тішить саме те, що ви зараз кажете. Це означає, що у вас особливий талант:
Він зручніше вмостився на стільці, покликав офіціанта й замовив ще чаю з тістечками, не звертаючи жодної уваги на приголомшене обличчя Кіті. Чекаючи замовлення, він сидів і усміхався їй через стіл, раз по раз хихочучи. Кіті тим часом силкувалася зберігати чемність. Адже гроші досі лежали в кишені старого...
— Пане Пенніфізере, — нарешті сказала вона. — Пробачте, але я щось не дуже розумію вас.
— Чого ж тут не розуміти? Дрібна магія — щодо дужчої ми поки не певні — на вас не діє. Тобто майже не діє.
Кіті хитнула головою:
— Бридня. Я ж знепритомніла від Чорної Молотарки!
— Я сказав тільки «майже». І на мене — так само. Мені, щоправда, довелося пережити напад трьох фоліотів водночас, а це досить-таки небуденна річ...
Для Кіті це нічогісінько не значило. Вона спантеличено поглянула на старого. Пан Пенніфізер нетерпляче махнув рукою:
— Я хочу сказати, що ми з вами — і дехто ще, бо ми не одні такі, — здатні протистояти деяким закляттям чарівників! Так, ми не чарівники, але ми не безпорадні перед ними, на відміну від більшості «простолюду» (це слово він промовив з виразною огидою) цієї бідолашної, Богом забутої країни!
Дівчаті йшла обертом голова. Кіті ніяк не могла повірити старому.
— Все це бридня, — повторила вона. — Я ніколи не чула про таку «стійкість». І мені хочеться тільки одного: не потрапити до в’язниці.
— Он як? — пан Пенніфізер недбало засунув руку до кишені. — Тоді ось вам гроші, і забирайтеся геть. Чудово! Тільки мені здається, що вам насправді хочеться більшого. Я бачу це з вашого обличчя. Вам хочеться іншого! Помотатися за вашого приятеля Якуба. Змінити устрій нашого життя. Жити в країні, де не розкошуватимуть такі, як Джуліус Теллоу! Не всі країни подібні до нашої, подекуди чарівників немає зовсім! Жодного! Подумайте про це наступного разу, коли підете до лікарні відвідати приятеля. Кажу вам, — уже тихше провадив він, — ви здатні багато що змінити. Якщо послухаєте мене...
Кіті розглядала гущу на дні свої чашки й пригадувала спотворене Якубове обличчя. Вона зітхнула:
— Я не знаю...
— Будьте впевнені в одному: я допоможу вам помотатися.
Вона подивилася на пана Пенніфізера. Той усміхався їй, та його очі блищали тим самим злим вогником, який Кіті бачила в них, коли старого штовхнули на набережній.
— Чарівники скривдили вас, — промовив він стримано. — Разом ми зможемо занести над ними меч відплати. Але тільки тоді, коли ви спершу допоможете мені. Ви — мені, а я — вам. У нас вийде чесна оборудка.
На мить перед Кіті знову постало усміхнене обличчя Теллоу в залі суду — самовпевнене, переконане в підтримці друзів... Дівча аж здригнулося від огиди.
— Спочатку скажіть, чим я можу допомогти вам.
Якийсь відвідувач за два столики від них гучно кахикнув, і на душу Кіті ніби впала важка завіса. Вона зрозуміла, яка небезпека підстерігає її. Вона сидить серед чужого люду — й відверто розмовляє про державну зраду!
— Ми збожеволіли! — люто прошепотіла вона. — Нас може підслухати хто завгодно! Покличуть нічну поліцію — й нас заберуть!
Почувши це, старий знову захихотів:
— Ніхто нас не підслухає. Не бійтеся, панно Джонс. Я все передбачив.
Проте Кіті його не чула. Її увагу привернула білява дівчина, що сиділа біля столика за лівим плечем пана Пенніфізера. Вона давно спорожнила свою склянку і тепер захоплено сиділа за книжкою, скромно потупивши очі й торсаючи пальцями ріжок сторінки. Кіті зненацька запідозрила, що все це — просто гра. Вона пригадувала, як білявка сідала за столик. Увесь цей час вона просиділа в тій самій позі, й Кіті не пам’ятала, щоб ця дівчина — її було чудово видно — хоч раз перегорнула сторінку.