Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 38)
Наступної миті підозра перетворилася на впевненість. Ніби відчувши погляд Кіті, білявка підняла голову, позирнула їй в очі, ласкаво всміхнулась і знову занурилась у читання. Не було жодного сумніву: вона чула все!
— З вами все гаразд? — долинув звідкілясь із-за меж її страху голос пана Пенніфізера.
Кіті ледь не відібрало мову.
— У вас за спиною... — зашепотіла вона. — Дівчина... шпигунка, донощиця! Вона чула все!
Пан Пенніфізер навіть не озирнувся:
— Білявка? Читає книжку в жовтій паперовій обгортці? То, напевно, Ґледіс. Не бійтеся, вона — одна з нас.
— Одна з нас?..
Дівчина знову поглянула на Кіті й щиро підморгнула їй.
— Ліворуч від неї — Енн. Праворуч від мене — під оцим стовпом — Ева. Ліворуч від мене — Фредерик, а у вас за спиною — Ніколас і Тімоті. Стенлі з Мартіном не вистачило столика, вони сидять у пивничці навпроти.
Кіті знову запаморочилось у голові. З-за правого плеча пана Пенніфізера їй усміхалася чорнява жінка середнього віку. Праворуч від Кіті підняв голову від потріпаного «Мотоцикліста» рябий похмурий юнак. Жінки, що сиділа за стовпом, не було видно — Кіті розгледіла тільки чорний жакет, що висів на стільці. Ризикуючи скрутити собі в’язи, дівча озирнулось і помітило за сусідніми столиками ще два молодечі серйозні обличчя.
— Отже, як бачите, хвилюватись не варто, — провадив пан Пенніфізер. — Ви серед друзів. Ніхто, крім них, нас не чує, а демонів поблизу немає — нам про це відомо.
— Звідки?
— Для запитань час настане трохи згодом. А зараз я мушу попросити у вас пробачення. Боюся, що з Фридериком, Мартіном і Тімоті ви вже зустрічалися...
Кіті вкотре відчула, що нічого не розуміє. Схоже, що це стало її звичкою...
— Отам, у провулку, — пояснив пан Пенніфізер.
— У провулку? Зачекайте-но!..
— Це вони напустили на вас мулера... Стривайте! Не тікайте! Мені шкода, що ми так перелякали вас, але ж нам — самі розумієте — слід було переконатися! Переконатися, що ви так само стійкі, як ми. Склянка з мулером була в нас напохваті, а все інше — річ дуже проста...
Кіті нарешті заговорила на повен голос:
— Ви свиня! Чим ви кращі за Теллоу? Я ж могла загинути!
— Не могли. Я ж казав вам: найгірше, чого міг завдати вам мулер, — це ваша непритомність. Його сморід...
— А цього, по-вашому, мало?!
Кіті розлючено підхопилася.
— Якщо вже ви йдете, то не забудьте оце, — пан Пенніфізер витяг з кишені товстого білого конверта і з огидою жбурнув його на стіл до чашок. — Тут ви знайдете шістсот фунтів. Старими папірцями. Я додержую свого слова.
— Не треба мені ваших грошей!
Кіті ледве стримувалась. їй кортіло тут-таки щось розбити.
— Не робіть дурниць! — очі старого спалахнули. —Хочете згнити у в’язниці Маршалсі? Туди запроторюють банкрутів-боржників, ви ж знаєте. Цей конверт — виконання першої частини нашої угоди. Можете вважати його вибаченням за мулера. Та можливо —
Кіті схопила конверт, мало не порозкидавши чашки:
— Ви — божевільний! І ви, й ваші друзі! Гаразд, я візьму ці гроші. Врешті, я тільки заради них і прийшла сюди.
Вона відсунула свій стілець на місце.
— Хочете, я розповім вам, як це почалося в мене? — пан Пенніфізер подався вперед; його вузлуваті пальці міцно стиснули скатертину. Говорив він тихо, але з запалом, без упину змагаючись із кашлем. — Колись я був такий, як ви: що мені було до якихось там чарівників? Молодий, щасливо одружений — чого ще треба? Та якось моя кохана дружина — упокій, Господи, її душу! — впала в око одному чарівникові. Майже такому самому, як ваш пан Теллоу: жорстокому й пихатому дженджику. Він захотів відібрати в мене дружину. Спокушав її діамантами, східними шовками. Але моя бідолашка відмовила йому. Взяла його на кпини. Вчинок сміливий, та нерозумний. Нині я волів би — я думав про це тридцять років, — щоб вона погодилась і пішла до нього...
Жили ми в помешканні над моєю крамничкою, панно Джонс. Я щодня працював до пізнього вечора, розкладаючи крам і перебираючи рахунки, а дружина йшла нагору готувати вечерю. Одного разу, за своїм звичаєм, я засидівся за роботою. В каміні палав вогонь. Перо рипіло об папір... Аж тут надворі завили собаки. За хвилину полум’я затремтіло й згасло, тільки жар зашипів, ніби на нього плеснули водою. Я підхопився — мені вже стало страшно... Чого я злякався — я й сам тоді не знав. А далі почув зойк своєї дружини. Короткий зойк, він одразу вщух... Я ніколи ще не бігав так швидко. Вгору сходами, спотикаючись; відчинив двері, влетів до нашої маленької кухні...
Очі пана Пенніфізера вже не бачили Кіті. Вони дивилися кудись далеко, приглядалися до чогось іншого. Кіті мимоволі, не тямлячи себе, знову сіла на стілець.
— Тварюка, що зробила це, — промовив нарешті пан Пенніфізер, — щойно втекла. В повітрі ще тхнуло її духом. Коли я став на коліна біля своєї дружини, на стару підлогу з лінолеуму, — газ знову загорівся і м’ясо на плиті закипіло. Я почув гавкіт собак, бахкання кватирок від раптового пориву вітру... і все, тиша, — він згріб пальцями крихти від тістечка на тарілочці, зібрав їх у жменю і всипав до рота. — Вона чудово куховарила, панно Джонс. Минуло тридцять довгих років, а я пам’ятаю це й досі.
На іншому кінці кав'ярні офіціант пролив окріп на відвідувача. Галас, що долинув звідти, ніби урвав спогади пана Пенніфізера. Старий підморгнув і знову подивився на Кіті.
— Гаразд, панно Джонс. Що тут довго розповідати? Досить сказати, що того чарівника я відшукав. Кілька тижнів я стежив за ним, дізнавався, де й коли він буває, не піддавався ні скорботі, ні нетерплячці. І врешті нагода трапилась: я підстеріг його в безлюдному місці і вбив. Труп його додався до іншого сміття, що пливло Темзою. Та перш ніж померти, він викликав трьох демонів. Один за одним вони нападали на мене, та всі їхні атаки виявились невдалі. Отаким чином я — на свій превеликий подив, бо я твердо приготувався загинути під час своєї помсти, — виявив свою стійкість до магії. Я не вдаватиму, що розуміюсь на цьому, але це факт: я стійкий до магії, мої друзі — теж, і ви — так само. Нехай кожен з нас обирає — скористатись цим чи ні.
Старий замовк. Він дуже втомився, і його обличчя видавалося геть змореним.
Кіті трохи повагалася, перш ніж відповісти.
— Добре, — нарешті сказала вона, зглянувшись на Якуба, пана Пенніфізера та його небіжчицю-дружину. — Я залишуся тут. Розкажіть мені про все.
20
Кілька тижнів поспіль Кіті раз по раз зустрічалася з паном Пенніфізером та його друзями: то біля Сімох Циферблатів, то по інших кав’ярнях, розкиданих центром Лондона, то в помешканні самого пана Пенніфізера, над його крамничкою для митців, на людній вулиці біля південного берега Темзи. Щоразу вона більше дізнавалася про їхнє товариство та його цілі, й щоразу вона тісніше сходилася з цими людьми.
Судячи з усього, пан Пенніфізер зібрав своє товариство за допомогою чуток та газетних репортажів, виходячи таким чином на людей з незвичайними здібностями. Вряди-годи він відвідував судові засідання, шукаючи таких, як Кіті, а часом просто підслуховував у пивничках розмови про тих, хто щасливо пережив магічні напади. Його крамничка для митців не бідувала. Зазвичай пан Пенніфізер залишав її на помічників, а сам мандрував Лондоном у своїх таємних справах.
Однодумців він збирав досить-таки довго. Енн — жвава сорокарічна жінка — приєдналася до нього років з п’ятнадцять тому. Вони разом побували в багатьох бувальцях. Ґледіс — та сама білява дівчина з кав’ярні — мала трохи більше за двадцять років. Вона ще підлітком пережила побічну дію від поєдинку двох чарівників. Вони з Ніколасом — кремезним задумливим юнаком — працювали на пана Пенніфізера зі шкільних літ. Решта членів товариства були ще молодші — жоден з них не мав вісімнадцяти років. Кіті й Стенлі — обоє тринадцятирічні — були серед них найменшими. Проте старий самовладно керував усіма, водночас надихаючи й пригнічуючи їх. Воля в нього була сталева, дух — невтомний, однак кволе тіло часом давалося взнаки, й це викликало в пана Пенніфізера спалахи нестримного гніву. Спочатку, щоправда, це траплялося нечасто, й Кіті уважно слухала його пристрасні розповіді про велику боротьбу, в якій вони беруть участь.
Зазвичай, як наголошував пан Пенніфізер, протистояти чарівникам та їхній владі не може ніхто. Вони коять, що їм заманеться; кожен член товариства колись відчув це на власному досвіді. Вони керують усіма поважними інституціями: урядом, цивільними установами, підприємствами, пресою. Навіть вистави в театрах вони піддають цензурі, щоб не пропустити таємного вільнодумства. А поки чарівники тішаться вигодами життя, простолюд — переважна більшість людей! — забезпечує їм ці вигоди. Працює на заводах і фабриках, куховарить і подає їжу в ресторанах, служить у війську... тобто всюди, де йдеться про справжню роботу, її виконує саме простолюд. І чарівники його не чіпають — поки він виконує цю роботу тихо й покірно. Та щойно з’являться хоч якісь найменші ознаки обурення, чарівники жорстоко їх придушують. їхні шпигуни всюди; одне необачне слово — й тебе заарештують і запроторять до Тауера. Багато бунтарів зникли таким чином назавжди.
Влада чарівників не мала меж: вони володіли темними силами, які простолюд не міг навіть побачити, а тому ще дужче боявся їх. Однак товариству пана Пенніфізера — жменьці сміливців, зібраній докупи й підбурюваній його невичерпною ненавистю, — пощастило трохи більше. І пощастило багато в чому.