Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 39)
Усі друзі пана Пенніфізера певною мірою поділяли його стійкість до магії, проте якою була ця міра, сказати ніхто не міг. Завдяки минулому самого старого можна було стверджувати, що він здатен витримати досить потужну атаку. Більшість інших, як-от Кіті, досі зазнавали тільки не дуже серйозних нападів.
Дехто з них — Енн, Ева, Мартін і рябий Фред — мали інший талант. Вони з дитинства помічали дрібних демонів, що снували туди-сюди лондонськими вулицями. Деякі з цих тварюк літали, деякі походжали серед натовпу. Більше їх ніхто не помічав, і врешті з’ясувалося, що люди чи зовсім не бачать демонів, чи бачать тільки їхні прибрані подоби. Як розповідав Мартін (робітник заводу фарб, найпристрасніший борець після самого пана Пенніфізера), численні вуличні коти й голуби — це насправді не те, чим вони здаються. Ева — п’ятнадцятирічна кучерява школярка — пригадувала, як бачила обтиканого колючками, мов їжак, демона. Він зайшов до крамниці зеленяра й купив там в’язку часнику. А Евина мати, що була там разом з донькою, помітила тільки звичайну згорблену бабусю.
Ця здібність проникати крізь ілюзії була, зрозуміло, вельми корисною для пана Пенніфізера. Іншою здібністю, яку він високо цінував, володів Стенлі — задерикуватий хлопчисько, який (незважаючи на однаковий з Кіті вік) давно вже покинув школу й продавав на вулицях газети. Стенлі не бачив демонів, зате помічав слабке, непевне світло довкола будь-якої речі з магічною силою. Коли він був ще малий, ці магічні аури так йому подобалися, що він призвичаївся красти такі штучки в їхніх власників. На той час, коли його зустрів (у суді) пан Пенніфізер, Стенлі вже був досвідченим злодюжкою. Енн і Ґледіс також мали цю здібність, однак у них вона була слабша, ніж у Стенлі, який відчував ауру крізь одяг і навіть крізь тонкі дерев’яні перегородки. В результаті, хлопчина став однією з провідних постатей у товаристві пана Пенніфізера.
А тихий, спокійний Тімоті не так
— Ніби дзвоник дзеленчить, — відповідав він, коли друзі вимагали в нього пояснень. — Чи такий звук, який буває, коли постукаєш об порожню склянку..
Зосередившись, Тімоті, якщо довкола не було гучних сторонніх звуків, міг визначити й джерело цього шуму — чи то демон, чи якийсь артефакт.
Як стверджував пан Пенніфізер, завдяки поєднанню всіх цих здібностей їхнє товариство утворювало не дуже міцну, але дієву силу, здатну успішно протистояти владі чарівників. Зрозуміло, що відкрито виступати вони не могли, зате діяти таємно, підриваючи ворожу міць, — скільки завгодно. Вони могли викрадати магічні речі, уникати прихованої небезпеки і — найголовніше — нападати на чарівників та їхніх посіпак.
Спочатку це все заворожувало Кіті. Вона бачила, як Стенлі під час тренування впевнено відрізнив магічний ніж з-поміж шістьох звичайних, кожен з яких було запаковано до окремої картонної коробки. Вона ходила назирцем за Тімоті, що блукав туди-сюди крамницею пана Пенніфізера, розшукуючи чарівне намисто, сховане в банці з пензлями.
Крадіжка магічних артефактів була основою стратегії їхнього товариства. Кіті раз по раз бачила, як її друзі приносять до крамниці пакуночки чи торбинки й передають їх Енн — найпершій помічниці пана Пенніфізера, — щоб та надійно заховала їх. Саме в цих пакуночках і торбинках й містилися крадені речі.
— Кіті, — сказав якось увечері пан Пенніфізер, — я тридцять років вивчаю наших огидних володарів і, здається, визначив їхню найбільшу ваду. Вони надміру жадібні до всього — грошей, влади, становища, чого завгодно, — й без упину за це чубляться. Та ніщо не збуджує в них дужчої пристрасті, ніж усілякі магічні цяцьки.
—Тобто чарівні персні та браслети?
— І не тільки коштовності, — обізвалася Енн. Вони з Евою, Кіті й паном Пенніфізером саме сиділи в коморі, біля стосу рулонів ватману. — Це може бути геть усе: посохи, вази, лампи, шматки дерева. Ота склянка з мулером, якою ми тоді пожбурили в тебе, — теж магічний артефакт. Правда, начальнику?
— Правда. Тому ми й викрали її. Тому ми й крадемо — за першої-ліпшої змоги — подібні речі.
— Ця склянка, здається, була з Челсі, — провадила Енн. — З того будинку, до якого Ева й Стенлі пролізли стічною рурою, поки в господарів тривала вечірка.
Кіті аж роззявила рота з подиву:
— Але ж це страшенно небезпечно! Будинки чарівників захищено... всілякими закляттями!
Пан Пенніфізер кивнув:
—Так, захищено. Але сила цих заклять залежить від сили самих чарівників. У того чарівника з Челсі були самі лише магічні мотузки, напнуті посеред кімнати. Природно, що Стенлі легко переступив через них... Ми тоді роздобули чимало цінних речей.
—А навіщо вони вам? — запитала Кіті. — Звичайно, крім того, щоб жбурляти їх у мене...
Пан Пенніфізер усміхнувся:
— Артефакти — головне джерело сили будь-якого чарівника. Дрібні урядовці — як-от, скажімо, той власник склянки з мулером, помічник міністра сільського господарства, — спроможні володіти лише слабкими артефактами, тоді як наймогутніші з магів прагнуть загарбати собі речі страшної сили. Вони хапаються за артефакти, бо самі вони — ледарі й невдахи. Легше знищити ворога за допомогою чарівного персня, ніж викликати для цього демона з безодні.
— Та й безпечніше, — підхопила Ева.
— Отож-бо. Ви самі бачите, Кіті: що більше ми роздобудемо артефактів, то краще. Це помітно послабить чарівників.
— І ми зможемо скористатись ними самі! — відразу додала Кіті.
Пан Пенніфізер помовчав.
— Тут є різні думки. Скажімо, Ева, — він трохи вишкірив зуби, — вважає, що наслідувати чарівників небезпечно з точки зору моралі. Вона каже, що артефакти слід просто знищувати. Проте я — а це, врешті, моя крамниця, тож останнє слово залишається за мною, — гадаю, що проти таких ворогів ми повинні застосовувати будь-яку можливу зброю. Зокрема і їхню власну магію.
Ева засовалася в кріслі.
— Як на мене, Кіті, — сказала вона, — чим ми тоді кращі за самих чарівників? Навіщо піддаватись лихій спокусі?
— Тьху! — старий зневажливо пирхнув. — А як іще ми підірвемо їхню міць? Для того, щоб це зробити, нам потрібні прямі атаки на уряд. Рано чи пізно народ повстане й підтримає нас.
— І коли ж?—поцікавилась Ева. — Поки що жодних...
— Ми не вивчаємо магію, як чарівники, — перервав її пан Пенніфізер. — Тож нашій моральності ніщо не загрожує. Проте завдяки достатнім знанням — наприклад, відомостям з украдених нами книжок, — ми спроможні орудувати найпростішою зброєю. Ваша склянка з мулером, Кіті, потребувала лише простенького закляття латиною. Цього вистачить для невеликих... е-е... демонстрацій нашого невдоволення. А потужніші артефакти ми можемо хоча б зберігати в безпеці, далі від рук чарівників.
— А я гадаю, що це хибний шлях, — тихо заперечила Ева. — Кілька поодиноких вибухів нічого не змінять.
Пан Пенніфізер так грюкнув ціпком об прилавок, що Ева з Кіті аж підскочили.
— То ви волієте сидіти й байдикувати?! — вигукнув він. — Будь ласка! Повертайтеся до своєї овечої отари! Живіть, не піднімаючи голови! Марнуйте далі своє життя!
— Я не це хотіла сказати. Я просто не бачу..
— Годі! Крамниця зачиняється! Вже пізно. Вас, напевно, чекають удома, панно Джонс.
для виправлення судових помилок. Вони з подивом спостерігали, як Кіті поволі зраджує свої давні звички: тривали літні канікули, а вона дедалі більше часу проводила в Саутворку, зі своїми новими друзями. Батька, до речі, це неабияк тішило.
— Отак буде краще, — сказав він. — А з отим Гірнековим хлопчиськом не водися. Тільки й знатимеш із ним, що клопіт.
Проте Кіті відвідувала Якуба й надалі, тільки тепер ці візити були здебільшого короткі й сумні. Сили до хлопця верталися поволі; його мати постійно сиділи біля синового ліжка й відсилала Кіті геть, тільки-но помічала в Якуба хоч найменші ознаки втоми. Отож розповісти йому про пана Пенніфізера дівчаті ніяк не щастило; до того ж і сам хлопчина тільки й переймався, що своїм спотвореним, зраненим обличчям. Він перетворився на справжнього відлюдька. Кіті здавалося, що він трохи заздрить її здоров'ю. Отож вона дедалі рідше бувала в Гірнеків, а за кілька місяців і зовсім перестала заходити.
Фред або Ева писали на стінах антиурядові гасла чи шукали артефакти по домах і автомобілях чарівників. Вона стояла тоді в якомусь затінку, крутячи пальцями срібну підвіску в кишені, готова свиснути за найменшої ознаки небезпеки. Згодом вона почала вирушати з Ґледіс і Стенлі — вистежувати чарівників за аурами речей, які ті носили з собою. Кіті запам’ятовувала їхні адреси для майбутніх нападів.
Вряди-годи їй випадало бачити, як Фред або Мартін ішли проти ночі з крамниці у справах уже іншого роду. Вони тоді вдягалися в чорне, мастили обличчя сажею, а під пахвою тримали невеличкі важкі торбинки. Куди й навіщо вони йдуть — ніхто не казав, та наступного ранку в газетах незмінно з’являлись повідомлення про зухвалі напади на державну власність. Кіті залишалося тільки робити висновки.
Поволі Кіті, завдяки своїй рішучості й кмітливості, почала відігравати в товаристві помітнішу роль. Пан Пенніфізер зазвичай виряджав своїх друзів «у справах» невеличкими групами, де кожен мав свій власний обов’язок. Через кілька місяців він призначив Кіті головою однієї такої групи, до якої входили Фред, Стенлі та Ева. Фредова вперта жорстокість і Евина нестримна щирість частенько заважали їм працювати вкупі, одначе Кіті вдалося так міцно дисциплінувати їх, що вони раз по раз поверталися з вилазок із цінною здобиччю. їм, зокрема, пощастило роздобути дві великі блакитні кулі — пан Пенніфізер сказав, що це кулі з елемента-лями, дуже рідкісні й потужні речі.