Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 31)

Хмара поповзла геть — оглядати підозрілу групу статуй у дальшому кінці залу. Мінотавр нечутно, наче тінь, ковзнув з фараонових колін і коротенькими стрибками подався в протилежний бік галереї, де він уже помітив біля стіни величезний, вирізьблений з пісковику торс якогось іншого фараона[33].

Торс був височенний — метри з чотири заввишки. Я протиснувся в затінок позаду нього, вхопивши дорогою маленьку поховальну урну з сусідньої вітрини. Сховавшись як слід, я витяг волохату руку і пожбурив урну на підлогу метри за три від себе. Урна розбилася, як і належить, гучно хряпнувши.

Темна хмара відразу обернулась і жваво попливла в мій бік, ніби тільки того й чекала. Нетерплячі кроки відлунювали в залі. Щупальця темряви тяглися на всі боки, зачіпаючи статуї, повз які пропливала хмара. Врешті вона впритул наблизилася до розбитої урни і зупинилася над нею, нерішуче коливаючись.

Тепер хмара стояла саме в потрібному місці. Мінотавр уже встиг видряпатись до середини кам'яного торсу, впертися спиною в стіну й щосили штовхнути статую своїми ратицями. Торс із легеньким рипінням хитнувся[34]. Чорна хмара вмить почула цей звук і рушила до мене.

Проте вона трохи запізнилася. Я штовхнув ще раз, і статуя знову хитнулася, тепер уже невідворотно. Вона важко впала вниз, прямісінько на чорну хмару.

Удар був такий потужний, що хмара розсипалася на тисячу клаптів, які полетіли на всі боки.

Я вчасно відскочив і спритно приземлився на підлогу. І поспіхом озирнувся, щоб побачити, що з того вийшло.

Торс не долетів до підлоги. Він розколовся навпіл, і його верхня частина висіла в повітрі — десь за метр до підлоги, ніби під нею перебувало щось велике.

Я обережно підкрався ближче. Зі свого закутка мені було не видно, що за тварюку там придавило статуєю. І все ж таки мені, вочевидь, пощастило взяти верх. Зараз за кілька секунд заберуся звідси, повідомлю хлопця — і я на волі!

Я нахилився, щоб роздивитися, що лежить під статуєю.

Аж тут із-під неї зі швидкістю думки вилетіла велетенська рука і схопила мене за волохату ногу. Рука була синьо-зелена, чотирипала, тверда й холодна, ніби могильна плита. В ній видніли прожилки, наче в мармурі, але в цих прожилках пульсувало життя. Рука немовби кліщами стиснула мою сутність. Мінотавр заревів з болю. Слід було змінити подобу, вирватись із цього кулачиська, та мені паморочилось у голові, тож я не міг зосередитись. Моторошний холод розлився довкола, огорнув мене ніби ковдрою. Я відчував, як полум’я згасає в мені, як із мене витікає сила — наче кров з рани...

Мінотавр хитнувсь і впав на підлогу, наче лялька. Довкола мене панувала крижана самота смерті.

Аж ось несподівано кам’яний зап’ясток ворухнувся, пальці розімкнулися; мінотавр злетів у повітря дугою — і ляпнувся об найближчу стіну. На мить я знепритомнів — і гепнув на підлогу.

Якусь хвилину я лежав там приголомшений, не розуміючи, що тут коїться. Щось заскреготало, ніби кам’яний торс зрушився з місця, — та я нічого не став робити. Я відчув, як здригнулася підлога, ніби статуя нарешті впала, — і знову нічого не став робити. Я почув спершу один, тоді другий гучний удар — це велетень зіп’явся на свої брили-ноги, — і знову-таки нічого не зробив. Проте увесь цей час моторошний холод від дотику величезної руки потроху розвіювався — і полум’я в мені почало розгорятись. І нарешті, коли кам’яні ноги рішуче попрямували до мене — і я відчув, як щось пильно поглянуло на мене крижаним оком, — я мав уже достатньо сили, щоб діяти.

Я розплющив очі й побачив, як на мене насувається тінь.

Відчайдушним зусиллям волі мінотавр знов обернувся котом. Кіт підскочив, ухилившись від велетенської ноги, що саме проламувала паркет. Він приземлився трохи збоку, наїжачившись, мов шевська щітка, і з нявчанням підскочив знову. Стрибаючи, кіт озирнувся й побачив супротивника в усій його красі.

Навколо нього знову, мов краплі ртуті, збиралися клапті темряви, утворюючи непроникну завісу. Проте поза цією завісою зоставалося достатньо простору, щоб я встиг розгледіти в місячному світлі силует, який обертався саме туди, куди я відскочив.

З першого погляду здавалося, ніби ожила одна зі статуй у залі: величезна постать із більш-менш людськими обрисами, метри зо три заввишки. Дві руки, дві ноги, міцний тулуб, маленька гладенька голівка на плечах.

Усе це існувало тільки на першому рівні. На всіх інших — панував глибокий, непроглядний морок.

Кіт приземлився на лускату голову статуї Себека — бога-крокодила — й на мить заціпенів з погрозливим шипінням. У постаті ворога все було якимось чужим. Я відчував, як підупадаю на силі просто через те, що дивлюсь на неї.

Постать несподівано жваво ступила до мене. На секунду її обличчя — якщо це можна назвати обличчям — освітилося місячним сяйвом з вікна — і будь-яка подібність до давніх статуй зникла. Всі статуї було вирізьблено надзвичайно старанно — єгиптяни завжди цим славились, як і своїми віруваннями та суспільним ладом. А в цій істоті відразу впадало в око — окрім розмірів, звичайно,—те, якою грубою й неприродною вона видавалася. Поверхня шкіри була нерівна, бугриста, потріскана, ніби її ліпили поспіхом. Ні вух, ні волосся постать не мала. На місці очей зяяли дві круглі дірки — такі, ніби їх виколупали тупим кінцем величезного олівця. Носа так само не було, а рот скидався на величезну щілину — вперто й жадібно роззявлену, ніби в акули. А посередині лоба стримів овальний виступ, який я достеменно бачив раніше — до того ж не дуже давно.

Виступ був невеличкий, з тієї самої синьо-зеленої речовини, що й уся постать, але водночас надзвичайно майстерно зроблений — такою самою мірою, як недбало було виліплено обличчя й тіло. То було розплющене око без вій і повік, але зі старанно намальованою райдужною оболонкою й зіницею. Посередині цієї зіниці — перш ніж завіса темряви сховала її з моїх очей — я помітив блискітку темного розуму, що стежив за мною.

Темрява підступила. Кіт позадкував. Я почув, як у мене за спиною розкололася статуя Себека. Я зіскочив на підлогу й помчав до найближчих дверей. Пора було тікати. Я з’ясував усе, що треба. Не слід було дурити самого себе: більше я тут нічого не міг вдіяти.

Над моєю головою щось свиснуло, вдарилось об двері й застрягло в них. Я вискочив до сусіднього залу. Важкі кроки гуркотіли позаду.

Я опинився в маленькому темному залі, завішаному полотнищами й килимами з усіх усюд. Високе вікно в кінці кімнати обіцяло мені шлях до порятунку. Кіт кинувся туди, настовбурчивши вуса, притуливши вуха до голови й заскреготівши кігтями об підлогу. Він стрибнув... і в останню мить вилаявся не по-котячому. Він помітив за вікном вогненні білі нитки потужного закляття. Чарівники вже тут! Вони запечатали нас у музеї!

Кіт обернувся, шукаючи Іншого виходу. Не знайшов.

Кляті чарівники!

Кипуча хмара темряви заповнила прохід на дверях.

Кіт причаївся на підлозі й погрозливо вигнув спину. За спиною тарабанив у шибку дощ.

На мить і кіт, і хмара заціпеніли. Тоді з хмари вилетіло щось маленьке й біле — крокодиляча голова статуї Себека, вирвана з плечей. Кіт відскочив. Голова статуї пробила вікно й затріщала, вдарившись об нитки закляття. У розбите вікно линув гарячий дощ, який закипів від зіткнення з вогненними нитками. Водночас повіяло протягом — килими й полотна затріпотіли на стінах.

Лунали кроки. Темрява наближалася, росла, заповнюючи собою цілий зал.

Кіт скулився в кутку, намагаючись зробитись якомога меншим. Зараз це око помітить мене...

Знову війнуло протягом. Знову затріпотіли килими. Мені сяйнула думка. Може, не найкраща, але перебирати часу не було.

Кіт підскочив до найближчого килима — ветхого й давнього, мабуть, із Америки: на ньому було зображено людей з квадратними обличчями на тлі кукурудзяного поля. Помах котячої лапи — й килим злетів зі стіни. Його негайно підхопило вітром і понесло через зал, де він налетів на щось у глибині чорної хмари.

Кіт тим часом уже здирав зі стіни наступний килим. Далі — третій. За кілька секунд на середину залу вилетіло десь із дванадцять килимів, що витанцьовували під вітром і дощем, наче бліді примари.

Перший килим тварюка, що ховалася в хмарі, відразу роздерла, аж тут на неї налетів другий. Зусібіч істоти, збиваючи її з пантелику й затуляючи око, кружляли в повітрі полотнища. Я відчував, як вимахують велетенські руки, як тупцяють кімнатою брили-ноги...

А я тим часом намагався прокрастися до якогось іншого місця.

Це було простіше сказати, ніж зробити, бо чорна хмара заповнила майже увесь зал, а мені аж ніяк не хотілося зіткнутись зі смертоносним тілом, що ховалося всередині. Отож я крався обережно, вздовж стіни.

Я був уже на півдороги до дверей, коли тварюка з відчаю втратила будь-яке почуття напряму. Пролунав гучний тупіт,

міцний удар об ліву стіну... Зі стелі попадав тиньк, кімнату заповнили уламки й порох — на додачу до вихору з вітру, дощу та клаптів килимів.

Від другого удару завалилася стіна, а разом з нею й стеля.

Кіт на мить завмер, вирячивши очі... й тут-таки скрутився клубком.

Уже наступної миті десятки тонн каменю, цегли, цементу й сталі посипались просто на мене, заваливши цілий зал.

17

Чоловічок винувато всміхнувся.

— Ми розібрали більшу частину завалів, мадам, — сказав він, — але поки що нічого не знайшли.