Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 18)
Пан Деверо помітив, як увійшла панна Вайтвел, і привітально підняв руку, а потім скромно кахикнув. Пан Пінн тут-таки припинив свої нескінченні бідкання.
— Дякую, Шолто, — мовив прем’єр-міністр. — Ми чудово зрозуміли вас. Ми щиро співчуваємо вашому нещастю. Можливо, саме зараз ми дізнаємось хоча б частину відповідей на ваші запитання. Сюди прибули Джесіка Вайтвел з молодим Мендрейком, якого ви, напевно, всі добре пам'ятаєте.
Пан Дюваль насмішкувато пирхнув:
— Авжеж, хто не знає великого Джона Мендрейка? Ми з великою цікавістю спостерігаємо за його кар’єрою, а насамперед — за його зусиллями в боротьбі з цим надокучливим Спротивом. Сподіваюсь, він нарешті приніс нам новини про певні свої успіхи...
Всі обернулися до Натаніеля. Він коротко, стримано вклонився, як того вимагав етикет.
— Добрий вечір, пані й панове. Е-е... Поки що жодних певних відомостей я не маю. Проводиться якнайстаранніше розслідування, і невдовзі...
— Так я і знав! — вигукнув начальник поліції, брязнувши воднораз усіма медалями на своїх грудях. — Чули, Шолто? «Жодних певних відомостей»! Це все марно!
Пан Пінн озирнув Натаніеля крізь монокль.
— І справді. Це вельми невтішні новини.
— Давно вже час відсторонити Міністерство внутрішніх справ від цього розслідування! — провадив Дюваль. — Ми, поліція, краще впораємось із цією справою. Цей Спротив пора стерти на порох!
— Атож, атож, — погодився пан Фрай і знов обернувся до лакея. — І ще полуничний рулет — на десерт...
— Саме так, — підхопила Гелен Малбінді. — Я й сама зазнала певних збитків. У мене нещодавно викрали цінну колекцію африканських чаклунських масок.
— Декого з моїх помічників також було пограбовано, — додав Карл Мортенсен. — А минулої ночі підпалили комору торговця, що постачає мені перські килими.
Пан Мейкпіс у своєму закутку легковажно всміхнувся.
— Щиро кажучи, здебільшого ці злочини досить-таки дрібні. Вони не завдають нам справжніх збитків, еге ж? Члени Спротиву — неабиякі дурні: всі ці вибухи лише викликають огиду в простолюду—люди їх просто бояться.
— Дрібні?! — вигукнув пан Дюваль. — Як ви можете таке казати, коли одну з найпрестижніших лондонських вулиць розорено вщент? Наші вороги рознесуть усім світом добру новину — Британська імперія така немічна, що не може запобігти нападам у себе вдома! Та ще й, нівроку, в День Ґледстона! Я вже бачу, як із цього радітимуть у нетрях Північної Америки!
—До речі, цей День Ґледстона—сміхотворна нісенітниця,— зауважив Мортенсен. — Марнування коштів, та й годі. Не розумію, чому ми так шануємо пам’ять цього старого бовдура.
Пан Мейкпіс захихотів:
— Навряд чи ви сказали б це йому просто в обличчя, Мортенсене!
— Панове, панове! — стрепенувся прем’єр-міністр. — Не сварімося! Карл певним чином має рацію. День Засновника — справа серйозна, що потребує якнайкращої організації. Ми робимо все, щоб запорошити людям очі порожніми розкошами. Витрачаємо з державної скарбниці мільйони на облаштування забав та безкоштовні харчі. Ми навіть не відрядили до Америки Четверту флотилію — задля зайвого невеличкого видовища. І все, що може зіпсувати цей ефект — і до того ж завдає збитків панові Пінну, — ми повинні негайно знищити. Зараз такі злочини має розслідувати Міністерство внутрішніх справ. Джесіко, чи не могли б ви доповісти нам?..
Панна Вайтвел показала на свого учня:
— Пан Мендрейк розслідує цю справу разом з паном Теллоу. Він ще не звітував мені про свої досягнення. Пропоную, щоб ми всі зараз вислухали його.
Прем’єр-міністр лагідно всміхнувся Натаніелеві:
— Розповідайте, Джоне.
Натаніель ковтнув слину. Наставниця хоче, щоб він викручувався сам... Що ж, гаразд.
— Говорити про те, що саме спричинило нинішні руйнування, ще зарано, — почав він. — Можливо...
Шолто Пінн спересердя впустив свій монокль.
— «Руйнування»?! — гаркнув він. — Це ж справжня катастрофа! Як ви смієте, юначе?!
Натаніель уперто провадив:
— Ще зарано, сер, стверджувати, що тут винен саме Спротив. Цілком можливо, що це не так. Ймовірно, це іноземні агенти чи якісь тутешні ренегати. В цій справі є кілька дивовижних моментів...
Пан Дюваль підняв шорстку руку:
— Сміх та й годі! Зрозуміло, що це чергова атака Спротиву! Всі сліди їхніх звичайних злочинів на місці...
— Ні, сер, — Натаніель змусив себе поглянути в очі начальникові поліції. Він не збирався більше відступати перед ним. — Усі атаки Спротиву — це здебільшого дрібні пригоди, пов'язані з магією найнижчого рівня: склянки з мулерами, кулі з елементалями й таке інше. Вони завжди мають політичну мету — вони спрямовані проти чарівників чи їхніх постачальників, — і в них чути авантюризм. Вони завжди сплановані за принципом «куснути і втекти». Випадок на Пікаділлі—докорінно інший. Він страшний за своїми наслідками й тривав години зо дві. Будівлі було зруйновано
— Проте жодного сліду бісів чи джинів не виявлено, — зауважила панна Вайтвел.
— Так, мадам. Ми старанно оглянули все місце злочину, шукаючи доказів, але нічого не знайшли. Не було виявлено жодних
— Треба просто дати більше повноважень Сірим Спинам, — зазначив пан Дюваль.
— За всієї моєї поваги, — заперечив Натаніель, — шістьох ваших вовків цієї ночі виявилося замало.
На мить запанувала мовчанка. Пан Дюваль оглянув хлопця своїми чорними очицями. Ніс у начальника поліції був короткий, але напрочуд широкий; синє від щетини підборіддя виступало вперед, мов ніж у бульдозера. Він не сказав нічого, та його погляд був вельми промовистий.
— Що ж, сказано принаймні відверто, — обізвався нарешті пан Деверо. — То що ж ви пропонуєте, Джоне?
Ось вона, нагода! Нею треба скористатися! Вони тільки й чекають його помилки...
— Як на мене, є всі причини вважати, що вчорашній випадок може повторитися, — мовив Натаніель. — Атаку було спрямовано проти Пікаділлі — одного з найпривабливіших для туристів районів Лондона. Можливо, ворог хоче зганьбити нас, посіяти страх серед іноземних гостей, похитнути нашу міжнародну репутацію. Будь-що слід випустити на столичні вулиці патрулі могутніх джинів. Я порозставляв би ці патрулі поблизу всіх популярних торговельних місць, а також біля музеїв та картинних галерей — усюди, де часто бувають туристи. Тоді, коли станеться щось подібне, ми зможемо відреагувати негайно.
Міністри несхвально запирхали. Посипалися заперечення. Ця пропозиція, мовляв, просто-таки смішна: вулиці й так патрулюються кулями-шпигунами, та й поліції в місті не бракує; для керування потужними джинами треба надто багато енергії... Мовчали тільки прем’єр-міністр та ще пан Мейкпіс, який сидів і відверто тішився, спостерігаючи за міністрами.
Нарешті пан Деверо закликав усіх до тиші.
— Мені здається, що нам бракує доказів. Чи справді цей злочин скоєно Спротивом? Може, так, а може, й ні. Чи варто запроваджувати додаткові патрулі? Хтозна? Будь-що, своє рішення я прийняв. У минулому, Мендрейку, ви довели, на що здатні. Доведіть це ще раз. Організуйте це спостереження самі й викрийте злочинця. І про Спротив теж не забувайте. Якщо Міністерство внутрішніх справ не впорається, — він промовисто поглянув на панну Вайтвел і Натаніеля, — нам доведеться передати цю справу іншим установам. А тим часом вирушайте до себе і добирайте своїх демонів якнайстаранніше. Що ж до всіх інших... сьогодні День Засновника, й ми повинні святкувати його. Ходімо обідати!
Панна Вайтвел мовчала, аж поки Ричмонд зник далеко позаду.
— Ви нажили собі ворога в особі Дюваля, — нарешті сказала вона. — Та й іншим ви, здається, також не до душі. Проте нині це найменший з ваших клопотів.
Вона дивилась у вікно автомобіля на темні дерева й поля, що потроху зникали в сутінках.
— Я вірю вам, Джоне, — провадила пані Вайтвел. — Ця ваша ідея може принести певні плоди. Поговоріть із Теллоу, розворушіть міністерство, порозсилайте демонів! — вона поправила довгою тонкою рукою зачіску. — Сама я, на жаль, не можу зосередитись на цій проблемі. Я надто заклопотана підготовкою до американських кампаній... Та якщо —
Що відбудеться в іншому випадку, вона не договорила. Все й так було зрозуміло. Натаніель відчував: треба щось відповісти.
—Так, мадам, — понуро сказав він. — Дякую.
Панна Вайтвел тихо кивнула. Вона поглянула на хлопця — і, попри все його захоплення й пошану до наставниці, попри те, що він два роки прожив у її домі, Натаніель несподівано відчув, що вона дивиться на нього цілком байдуже, ніби здалека. Так яструб, що ширяє в повітрі, дивиться на немічного кроля, міркуючи, варто чи не варто на нього кинутись. Хлопець гостро усвідомив, який він ще молодий і слабкий, який беззахисний перед її силою.