Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 17)

— Прем’єр-міністр?..

— Хоче зустрітися з вами особисто. Мерщій!

Натаніель підбіг до автомобіля. Серце шалено калатало в грудях. Такі несподівані запросини не обіцяли нічого приємного.

Тільки-но він зачинив дверцята, як панна Вайтвел подала шоферові знак рушати. Автомобіль помчав набережною Темзи, й захоплений зненацька Натаніель упав на сидіння. І тут-таки, під уважним поглядом наставниці, вмостився як слід.

—Гадаю, вам зрозуміло, з якої причини нас викликають?— сухо поцікавилась вона.

—Так, мадам. Через оту подію на Пікаділлі?

—Авжеж. Пан Деверо хоче знати, яких ми вжили заходів. Зверніть увагу, Джоне: я сказала — «ми». Оскільки я — один із старших міністрів, відповідальних за внутрішні справи, ця подія загрожує певними прикрощами й мені. Мої вороги спробують скористатися нею у власних інтересах... Що я маю відповісти їм, коли мене спитають про цей злочин? Ви встигли кого-небудь заарештувати?

Натаніель кахикнув:

— Ні, мадам.

—Хто в ньому винен?

— Нам... достеменно ще невідомо, мадам.

— Та невже? Я сьогодні розмовляла з паном Теллоу. Він доволі однозначно звинуватив у цьому злочині Спротив.

— Он як... А він... е-е... пан Теллоу теж їде до Ричмонда?

— Ні, не їде. Я взяла вас, бо ви до вподоби панові Деверо. Це може стати нам у великій пригоді. Пан Теллоу не такий показний. Як на мене, він надто самовпевнений і недоумкуватий. Пхе! Він навіть не здатний вимовити як слід закляття — про це свідчить колір його шкіри... — наставниця пирхнула своїм блідим, тонким носом. — Ви — кмітливий хлопець, Джоне. Вам зрозуміло: якщо прем’єр-міністр розгнівається на мене, то я розгніваюсь на своїх підлеглих. Ось чому пан Теллоу тривожиться. Він знає, що вві сні людині може з’явитися дещо страшніше за кошмари. Поки що головний мій гнів упаде на нього, проте й вам не варто заспокоюватись. Хоч який ви молодий, вас теж можна багато в чому звинуватити. Ось і пан Теллоу вже хоче звалити всю відповідальність на вас.

Натаніель мовчав. Панна Вайтвел кілька хвилин спостерігала за ним, та врешті обернулася до Темзи, якою під музику сурм уже йшла в бік моря невелика флотилія малих військових суден. Тут були й судна для далеких плавань — із дерев’яними корпусами, обшитими бляхою, — й дрібні патрульні боти, призначені для рейсів уздовж європейського узбережжя. Всі вони йшли під повними вітрилами, піднявши прапори. Натовп на набережній радів, кольорові стрічки серпантину злітали високо в небо й дощем падали в річку.

***

На той час пан Руперт Деверо перебував на посаді прем’єр-міністра майже двадцять років. Магічними здібностями він не дуже відзначався, зате був видатним політиком і утримував владу завдяки тому, що майстерно нацьковував своїх колег один на одного. Кілька разів його намагалися скинути, та його спритна шпигунська мережа щоразу викривала змовників до того, як вони встигали щось зробити.

Пан Деверо від самого початку розумів: його влада здебільшого ґрунтується на тому, щоб зберігати відстань між собою й своїми підлеглими в Лондоні. Тому він переніс свій двір до Ричмонда — миль за десять від центру столиці. Старші міністри щотижня відвідували його для консультацій, надприродні посланці переносили туди-сюди доповіді й накази, тож прем’єр-міністр був обізнаний з усіма новинами. Водночас він міг цілком задовольняти свою схильність до розкошів — самотнє, затишне розташування його ричмондської резиденції неабияк цьому сприяло. Крім усяких інших звичок, пан Деверо мав пристрасть до театру. Вже кілька років він приятелював з найкращим драматургом сучасності — Квентіном Мейкпісом, напрочуд завзятим добродієм, що раз по раз відвідував Ричмонд і влаштовував для прем’єр-міністра приватні вистави.

Поволі пан Деверо старішав, підупадав на силі — й дедалі рідше виїздив з Ричмонда. А якщо й виїздив — чи прийняти парад військ, що вирушали на континент, чи побувати на театральній прем’єрі, — його незмінно оточував загін охоронців-чарівників дев’ятого ступеня і батальйон горл на другому рівні. Особливо ці заходи було посилено після заколоту Лавлейса, коли пан Деверо мало не загинув. Його страх ріс, мов бур’ян на купі гною, обплутуючи й заражаючи всіх підлеглих. Жоден з його міністрів не почувався безпечно: вони тривожились і за свою посаду, і за своє життя.

***

Вимощене рінню шосе проминуло кілька сіл, що розбагатіли завдяки ласці пана Деверо, й нарешті привело до самого Ричмонда — скупчення ошатних будинків, розкиданих широкою рівною лукою, між дубами й каштанами. За лукою було видно високий червоний цегляний мур з візерунчастою чавунною брамою, захищеною незліченними закляттями. За брамою починалася коротенька тисова алея, що вела у двір Ричмондського замку.

Лімузин завмер біля парадного ґанку. Четверо лакеїв у багряних лівреях вибігли на ґанок, щоб допомогти приїжджим. Попри те, що надворі був сонячний день, над дверима світились яскраві ліхтарі, і в високих вікнах першого поверху теж весело горіло світло. Десь удалині сумно й ніжно грав струнний квартет.

Однак панна Вайтвел не поспішала наказувати лакеям відчинити дверцята автомобіля.

— Там будуть усі міністри, — сказала вона. — Мені немає потреби повчати вас, як слід поводитися. Безперечно, пан Дюваль сьогодні особливо лютуватиме. Нинішня пригода для нього — чудова змога здобуту серйозну перевагу. Нам обом слід бути напоготові.

— Так, мадам.

— Не підведіть мене, Джоне!

Вона стукнула у віконце. Лакей кинувся до автомобіля й відчинив дверцята. Наставниця та її учень разом піднялися невисокими сходами з пісковику і вступили до замкового передпокою. Тут музика залунала гучніше, ліниво струменіючи серед важких портьєр і східних меблів: часом вона то набігала хвилею, то знову вщухала. Здавалося, що її чути зблизька, однак музикантів видно не було; щоправда, Натаніель і не сподівався їх побачити. Щоразу, як він бував у Ричмонді, тут грала ця музика. Вона ніби пливла за ним — хоч куди він ішов, — наголошуючи на красі замку та його околиць.

Лакей провів їх через ряд розкішних кімнат, аж поки вони пройшли під високою білою аркою і ступили до просторої, довгої, сонячної зали. Вочевидь, то була оранжерея. Обабіч там тяглися акуратні бурі клумби — то порожні, то засаджені химерно підстриженими трояндовими кущами. Тут і там невидимі садівники розпушували землю граблями.

Повітря в оранжереї було тепле й нерухоме; під самісінькою стелею мляво погойдувався один-єдиний вентилятор.

Унизу, на невеличких кушетках і канапах, розставлених півколом, сиділи сам прем’єр-міністр та його почет. Вони сьорбали каву з малесеньких візантійських чашечок і слухали скарги товстелезного чоловіка в білому вбранні. Натаніель стривожено поглянув на нього: то був Шолто Пінн, котрий за одну ніч залишився без своєї крамниці.

— Як на мене, це просто нечувано! — бідкався пан Пінн. — Кричуща кривда! Я зазнав таких збитків...

Найближча до дверей кушетка була порожня. Панна Вайтвел умостилась на ній, і Натаніель, трохи повагавшись, зробив те саме. Він хутко оглянув усіх, хто зібрався в кімнаті.

Насамперед — Пінна. Зазвичай Натаніель ставився до власника крамниці з підозрою та огидою, адже той колись приятелював зі зрадником Лавлейсом. Одначе тоді його провини так і не довели, а нині саме він був постраждалою стороною. Його бідкання лунали далі:

— Боюся, що я вже ніколи не повернуся до справ. Моя колекція унікальних реліквій загинула! Залишився хіба фаянсовий горщичок із якоюсь засохлою масою! Я ледве можу...

Руперт Деверо сидів на канапі з високим бильцем. Він був середнього зросту, колись красень, а тепер, через численні та різноманітні надмірності, трохи поповнішав, і його щоки пообвисали. Поки він слухав пана Пінна, його обличчя без упину кривилося то з нудьги, то з прикрощів.

Поблизу, згорнувши на грудях руки й поклавши на коліна свого сірого кашкета, сидів пан Генрі Дюваль — начальник поліції. Він носив уніформу «Сірих Спин» — елітного підрозділу нічної поліції, яким саме командував: сніжно-біла сорочка, сіра, кольору міського смогу, випрасувана куртка з яскраво-червоними гудзиками й сірі штани, заправлені в чорні високі чоботи. На плечах, мов лапи з кігтями, сяяли мосяжні еполети. В цій уніформі його висока постать видавалася ще більшою — й навіть зараз, коли пан Дюваль просто сидів і мовчав, він ніби заповнював собою цілу кімнату.

Крім нього, тут були ще три міністри. Скромний білявий чоловік середнього віку, що замислено вивчав свої нігті, — то був Карл Мортенсен, міністр оборони. Поруч, навмисне позіхаючи, сиділа Гелен Малбінді, міністр інформації, панна вельми потайної вдачі. Міністр закордонних справ Мармедюк Фрай, відомий своїм невгамовним апетитом, навіть і не вдавав, що слухає пана Пінна, й натомість наказував покірному лакеєві:

— Шість картопляних крокетів і нарізану вздовж стручкову квасолю...

— ...Я сорок п’ять років збирав свою колекцію! Кожен з вас неодноразово звертався до мене...

—... І ще омлетик з ікрою тріски. І з чорним перцем, тільки до міри...

На канапі поруч із паном Деверо, відділившись від прем’єр-міністра великим стосом перських подушок, сидів низенький рудий добродій. На ньому були смарагдово-зелений жилет, чорні вузькі штани з блискітками, і на його обличчі сяяла широченна усмішка. Здається, він щиро тішився, слухаючи цю бесіду. Натаніель позирнув на нього. То був Квентін Мейкпіс, автор понад двадцяти успішних п’єс, остання з яких—«Лебеді Аравії» — зібрала найбільше коштів по всій імперії. Його присутність тут була дещо недоречна, але навряд чи несподівана: всі знали, що Мейкпіс — найближча довірена особа прем’єра, тому інші міністри ставилися до нього з обережною люб’язністю.