Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 19)

— У нас мало часу, — додала наставниця. — Сподіваюсь, ви маєте напохваті кмітливого демона.

10

Як і щоразу, я намагався пручатись.

Я використав усю свою енергію для того, щоб протистояти виклику, одначе закляття виявилось надто міцне: кожне його слово було ніби гарпуном, що пронизував, з’єднував і витягав мою сутність. Якісь три секунди тяжіння Іншого Світу допомагало мені противитись, та врешті — несподівано — його підтримка зникла, і я відірвався від нього, наче дитина від материнських грудей.

За якусь мить моя сутність зібралася докупи, розтяглася до нескінченних розмірів і вирвалась у світ, у знайому, ненависну в’язницю пентакля.

Там, відповідно до прадавніх законів, я негайно втілився.

Вибір у мене був багатий. На кого мені перетворитися? Виклик був надзвичайно потужний — невідомий чарівник нівроку досвідчений, тож його не налякаєш ревучим ураганом чи кістяком з очними ямками, затягнутими павутинням. Отож я обрав делікатну, витончену подобу, аби вразити його своєю неповторною хитромудрістю.

Ідея була справді оригінальна, хоч мені й не личило б вихвалятися. В повітрі зависла величезна бульбашка, що вигравала всіма кольорами веселки. Повітря заповнив тонкий аромат тропічного лісу й невловимий, ледве відчутний звук арф та скрипок. Усередині бульбашки сиділа чарівна дівчина в круглих окулярах на тоненькому носику[11] Дівчина спокійно озирнулась...

I аж завила з обурення:

— Ти!

— Зачекай, Бартімеусе...

— Ти!!!

Примарна музика обірвалася мерзенним рипінням. Замість ніжних ароматів потягло тухлятиною. Личко дівчини-красуні почервоніло, очі вибалушились, наче пара варених яєць, скельця окулярів потріскалися. Рожеві вуста вишкірилися гострими жовтими іклами, що скреготіли з люті. У веселковій бульбашці застрибали язики полум’я, й сама бульбашка загрозливо надулася, готова лопнути. Вона закрутилася так швидко, що повітря аж загуло.

— Послухай-но хвилинку..

— Ми ж домовились! Ми обидва склали присягу!

— Ну, правду кажучи, це було не зовсім так...

— Он як?! Ти вже забув? Так швидко? Там, в Іншому Світі, я не дуже стежив за часом, але ти нітрохи не змінився. Той самий хлопчисько!

Парубчак виструнчився:

— Я тепер відповідальний член уряду..

— Ти навіть не почав голитися! Скільки ж минуло років — два чи три?

—Два роки й вісім місяців...

—Teпep тобі, виходить, чотирнадцять. І ти вже викликав мене знову!

— Так, але... зачекай! Я тоді не складав присяги. Просто відпустив тебе, та й годі! І не казав...

— ... що більше не викликатимеш мене? Але ж це чітко малося на увазі! Я мав забути твоє ім’я, а ти — моє! Ми ж домовились! А тепер...

Обличчя красуні всередині бульбашки стрімко верталося назад сходинами еволюції: чоло запало й поросло шерстю, над кривим носом спалахнули червоні очиці. Окуляри тут були ні до чого, тому волохата лапа схопила їх і засунула до пащі, де гострі зуби стерли їх на порох.

Хлопчисько підняв руку:

— Ти краще не гарячкуй. Спочатку вислухай мене.

— Вислухати тебе?! Чого це я тебе слухатиму, коли в мене ще з минулого разу вся сутність болить? Щиро кажучи, я гадав, що мені знадобиться набагато більше, ніж два роки...

— Два роки і вісім місяців!

— ...ніж два зачухані людські роки, щоб оговтатись від зустрічі з тобою! Ні, я, звичайно, знав, що рано чи пізно якийсь бовдур у відьомському ковпаку знову мене викличе, та не сподівався, що цей бовдур буде той самий!

Хлопчисько набундючився:

— В мене немає відьомського ковпака!

— Все одно ти бовдур! Я знаю твоє справжнє ім’я, а ти витяг мене в цей світ супроти моєї волі! Що ж, гаразд: я розплескаю твоє ім’я по всіх усюдах, аж поки зможу забратися звідси!

— Ні! Ти ж присягався...

— Моя присяга втратила силу! Вивітрилась! Розчинилась! Обернулась на порох! Потрапила не за адресою! Ти не думав, хлопче, що не тільки тобі може спасти на думку вчинити так само?!

Дівоче личко пропало. З бульбашки, ніби силкуючись вибратись на волю, на хлопчиська шкірився лютий звір.

— Помовч хоч одну хвилину! Я роблю тобі послугу!

— Послугу? Та невже? Оце дорога, мабуть, послуга! Ану, послухаймо!

— Тоді трохи помовч і дай мені сказати...

— Гаразд! Чудово! Я вже мовчу!

— От і добре.

— Я німий, як могила. До речі, це буде твоя могила!

— Ну, тоді...

— Цікаво, чи зумієш ти придумати хоч якесь виправдання, яке варто було б почути! Мені щось не дуже віриться...

— Та замовкни вже, будь ласка!!!

Чарівник несподівано підняв руку, і я відчув тиск на зовнішній бік бульбашки. На деякий час мені й справді довелося замовкнути.

Хлопець відсапнув, пригладив волосся й поправив манжети, хоч потреби в цьому не було.

— Отже, — почав він. — Я справді став на два роки старший, як ти правильно зауважив. І на два роки досвідченіший. Я мушу тебе попередити: якщо ти не поводитимешся як слід, я не каратиму тебе Спрямованим Закляттям. Ні. Ти ніколи не відчував Вивертання Шкіри? А Роздирання Сутності? Звичайно, відчував. З такими, як ти, інакше не впоратись[12]. Отож-бо й воно. Краще не дратуй мене.

— Це ми вже знаємо, — відповів я. — Тільки пам’ятай: ти знаєш моє ім’я, а я — твоє. Спробуєш покарати мене — я відповім тобі тим самим. Тож ніхто з нас не виграє, обом буде непереливки.

Хлопець зітхнув і кивнув:

—Так, правда. Нам обом, напевно, слід заспокоїтись.

Він згорнув руки на грудях і кілька секунд похмуро зирив на мою бульбашку[13].

Я й собі похмуро спостерігав за ним. Обличчя його було таким же змореним й блідим — принаймні та його чаcтина, яку я бачив, бо якнайменше половину його затуляла справжня грива. Гарантую, що зачіска цього хлопчини не знала ножиць відтоді, як я зустрічався з ним востаннє: довжелезні пасма спадали йому на плечі чорним засмальцьованим водоспадом.

Що ж до всього іншого, то хлопець, безперечно, трохи подужчав, але не так виріс, як витягся, наче бур’ян, і до того ж вельми незграбно. Ніби якийсь велетень схопив його за голову й ноги, рвонув як слід, а потім покинув: груди вузькі, наче веретено, руки й ноги довгі й ніби ростуть не туди, куди треба, а пальці більше пасували б мавпі.

Його вбрання лише підсилювало цю незграбність: піджак — такий тісний, немовби його намалювали просто на тілі, кумедне довге чорне пальто, черевики з гострими, мов кинджали, носаками, а з кишені стримить носовичок з мереживом, завбільшки з невеличкий намет. Відразу було помітно: хлопчиськові здається, ніби він неабиякий красень.

Тут було з чого покепкувати, проте я вирішив зачекати з цим. Я швиденько оглянув кімнату — то була, напевно, якась особлива кімната для виклику духів в урядовій будівлі. Підлогу було вистелено штучною деревиною — гладенькою, без жодної гілочки, галузки чи щілини, саме такою, як треба для малювання пентаклів. У кутку стояла скляна шафа з крейдою, лінійками, циркулями, свічками й папером. У сусідній шафі громадилися баночки й пляшечки з кількома десятками різновидів пахощів. Більше в кімнаті не було нічогісінько. В одній із білих стін квадратне віконце визирало в темне нічне небо. Освітлювало кімнату понуре ґроно голих лампочок, що звисали зі стелі. Одні-єдині залізні двері було взято зсередини на засув.

Хлопчисько нарешті закінчив свої роздуми, знову поправив манжети й насупився. Обличчя його трохи скривилося — чи зі спроби здаватися поважнішим, чи з болю в шлунку: цього я напевно вам не скажу.

— Бартімеусе, — врочисто почав він, — вислухай мене уважно. Слово честі, я щиро шкодую, що мусив знову тебе викликати, проте вибору в мене немає. Обставини змінились, і поновлення знайомства піде на користь нам обом.

Він помовчав, сподіваючись, ніби я скажу щось до діла. Дзуськи! Бульбашка залишилась каламутною й нерухомою.

— В цілому, — провадив він, — усе просто. Уряд, членом якого я нині є[14], має намір цієї ж зими висадити військо в американських колоніях. Війна, вочевидь, дорого коштуватиме обом сторонам, але, оскільки колонії вперто не коряться волі Лондона, запобігти кровопролиттю не вдасться. Заколотники чудово організовані, в них є свої чарівники, навіть досить могутні. Щоб подолати їх, ми відрядимо туди великий загін магів-воїнів — у супроводі джинів та менших демонів.

Отут уже я обізвався. Посередині бульбашки відкрився рот:

— Програєте ви цю війну! Ти в Америці бував? А я там жив двісті років, щоправда, з перервами. Там така глушина, що кінця-краю не видно. Заколотники відступлять, затягнуть вас до нескінченної партизанської війни — і врешті-решт виснажать.

— Ні, ми не програємо. Але виграти буде непросто, твоя правда. Там загине чимало і людей, і джинів.

— Людей — це вже напевно.

— Джинів теж зазвичай гине не менше. Хіба не так? Ти свого часу побував у багатьох битвах. Ти знаєш, як це буває. Отож я й справді роблю тобі послугу. Старший архіваріус перегорнув літописи й склав реєстри всіх демонів, що можуть придатися до американської кампанії. Твоє ім’я там теж є.