18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 20)

18

Кампанія? Реєстри демонів? Щось не віриться! Вголос я, однак, не заперечував, сподіваючись витягти з хлопця якнайбільше відомостей. Бульбашка пересмикнулася, ніби стенувши плечима.

— Ну й гаразд, — відповіла вона. — Америку я люблю. Вона в будь-якому разі краща за цей лондонський свинарник, який ти називаєш батьківщиною. Жодного триклятущого натовпу—тільки небо, трави та білі гори на обрії...

Щоб підкреслити, як мені до вподоби Америка, я прибрав подобу усміхненого щасливого бізона.

Хлопчина всміхнувся у відповідь — тією самою знайомою тонкогубою усмішкою, яку я щиро зненавидів ще два роки тому.

— Он як! Ти, мабуть, давненько не бував в Америці?

Бізон скоса позирнув на нього:

— А що таке?

— Нічого. Тільки там нині теж повно міст, особливо на східному узбережжі. Часом навіть не менших за Лондон. Отут і є клопіт. Далі на захід справді тягнеться глухомань — ота, про яку ти згадував, — але вона не цікавить нас. Тобі доведеться битися в містах.

Бізон з удаваною байдужістю розглядав свою ратицю:

— А що до того мені?

— Справді? То, може, краще працюватимеш на мене? Я можу зробити так, щоб тебе викреслили з реєстрів. А мені ти служитимеш недовго — якихось кілька тижнів. Вартова служба, та й годі.

— Стояти на варті? — обурився я. — Виклич краще біса.

— А в американців, до речі, є й африти.

Це було вже занадто.

— Послухай-но, — мовив я, — краще я сам потурбуюся про себе. Битву при Ель-Аріші та облогу Праги я пережив без твого піклування. Скажи краще правду: в тебе великий клопіт, тому ти й наважився викликати мене знову. Дещо про це мені відомо... еге ж, Нате?

На мить мені здалося, що хлопчина от-от вибухне гнівом, та він вчасно опанував себе. Лише втомлено зітхнув.

— Гаразд, — зізнався він. — Я згоден. Я справді викликав тебе не тільки заради послуги.

Бізон вирячив очі:

— Оце так дивина!

— У мене тут проблеми, — вів далі хлопець. — Я мушу терміново добитися результатів. Інакше... — він міцно стиснув зуби, — мене, можливо, просто знищать. їй-богу, я охоче викликав би покірнішого де... джина. Мені просто нема часу розшукувати такого.

— Оце вже більше скидається на правду, — відповів я. — А вся ця історія з Америкою — побрехенька, еге ж? Ти просто хотів заздалегідь заручитись моєю вдячністю. І тобі не пощастило — я не повірив. Я знаю твоє справжнє ім’я і маю намір скористатися ним. Якщо в тебе є хоч краплина розуму, ти мене відпустиш — і негайно. Наша розмова скінчена.

Бізон промовисто задер голову й пихато закрутився в бульбашці.

Хлопчина аж підскочив:

— Бартімеусе, зачекай!..

— Ні! Благай скільки хочеш, цей бізон тебе не слухатиме.

— Я й не збирався благати тебе!

Нарешті цей шмаркач вибухнув справжнім гнівом. Лишенько, як він набундючився!

— Слухай мене! — гаркнув він. — Якщо ти мені не допоможеш, я загину! Тобі, щоправда, до цього байдуже...

Бізон здивовано озирнувся через плече:

— Ого, який ти могутній! Читаєш мої думки!

—То, може, тобі не байдуже до іншого? Війна в Америці — це не вигадка. Так, ніяких реєстрів поки що не існує. Та якщо ти не допоможеш мені, я перед смертю потурбуюсь про те, щоб твоє ім’я рекомендували до призову. А там повторюй собі моє справжнє ім’я скільки хочеш — мені вже буде все одно. Тож вибір у тебе один, — він згорнув на грудях руки. — Чи трохи постояти на варті, чи вирушити на війну. Вирішуй сам.

— Справді? — перепитав я.

Хлопець важко дихав, волосся знову затулило йому половину обличчя.

— Так. Якщо зрадиш мене — нарікай на себе.

Бізон обернувся й пильно вирячився на хлопця. Правду кажучи, трохи постояти на варті набагато легше, ніж вирушати на війну: бій — річ непередбачувана. Хоч як дратував мене цей юнак, він завжди видавався мені трохи приємнішим за інших моїх хазяїв. Чи залишився він таким донині — сказати поки не можна. Часу збігло небагато, може, він ще не зовсім зіпсувався... Я розстебнув передню стінку бульбашки й висунувся з неї, впершись у підборіддя ратицею.

— Здається, ти знову виграв, — тихо промовив я. — Вибору в мене, схоже, немає.

Хлопець стенув плечима:

— Еге ж, немає.

— Якщо вже так, — провадив я, — то принаймні розкажи мені про свій клопіт. Як я бачу, ти робиш непогану кар’єру... Яка в тебе посада?

— Я працюю в Міністерстві внутрішніх справ.

— Внутрішніх справ? Там, де працював Андервуд? — бізон підняв брови. — Виходить, дехто все-таки вирушив слідами колишнього наставника...

Хлопчина прикусив язика:

— Неправда. Це його ніяк не стосується.

— Може, дехто ще почувається трохи винним у його смерті...[15]

Хлопець почервонів:

— Що за бридня! Мені порадила вступити туди моя нова наставниця...

— Еге ж, еге ж! Вельмишановна панна Вайтвел. Дивовижна особа![16] — я уважно оглядав його, дедалі більше захоплюючись новим завданням. — А вбрання тобі теж вона підбирає? Що це за циркове трико? Крізь нього можна прочитати ярлика на твоїх трусиках! А оці твої манжети...

— Ця сорочка дуже дорога! — визвірився хлопець. — Міланський шовк! А широкі манжети нині в моді...

— Вантузи з мереживом, та й годі! Як це тебе протягом досі не звіяло! Я б на твоєму місці обрізав їх і пошив собі другий костюм. Незгірший за цей. Або гарненький чіпок на голову..

Помітно було, що ці кпини з його вбрання зачіпають хлопця більше, ніж згадки про Андервуда. Еге ж, за два роки його вдача таки змінилася... Він спробував затамувати свій гнів, щохвилини поправляючи манжети й пригладжуючи волосся.

— Поглянь на себе! — провадив я. — Скільки нових маленьких звичок! Ти, мабуть, наслідуєш своїх любих чарівників...

Він поспіхом опустив руку:

— Аж ніяк!

— Ти, мабуть, і в носі колупаєш точнісінько, як панна Вайтвел. Ти так стараєшся бути схожим на неї!

Неприємно, звичайно, повертатися в світ людей, та мене все-таки тішило, як цей хлопчисько аж пересмикувався з люті. Я навіть дозволив йому кілька разів шалено підскочити у своєму пентаклі.

— Ти ж не забув, — весело закінчив я, — що на додачу до виклику я завжди пропоную приємну бесіду? Так би мовити, «в навантаження»?

Хлопець зі стогоном затулив обличчя:

— Може, мені краще померти?

Мені трохи полегшало. Будь-що основні засади наших відносин залишились незмінні.

— Гаразд, — погодився я. — Розкажи мені про цю вартову службу. Кажеш, там усе просто?

— Так, — підбадьорився хлопець.

— Проте від неї залежать і твоя робота, й навіть життя?

— Саме так.

—Але нічого небезпечного чи складного в ній немає?

— Ні. Ну.. — він помовчав.