Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 16)
— Як ви й наказували, ми оглянули руїни і всі поверхи будівель на всіх рівнях, у найменшому масштабі, — відповіла мавпа. — Жодних слідів магічної діяльності ми не виявили, крім трьох. По-перше, слабке світіння магічного кола, спорудженого службою безпеки навколо місця події. По-друге, рештки слідів трьох напівафритів, яких послали всередину будинків: їхні сутності, вочевидь, було знищено в закладі пана Пінна. І, по-третє, численні аури артефактів з «Піннового магічного знарядця»; більшість із них так і лежали розкидані на дорозі, проте низку дрібних, але цінних речей — поки ви не дивилися — привласнив ваш помічник, пан Ффаукс. Це все, що нам пощастило відшукати, — мавпа безжурно крутнула хвостом. — Чи потрібні вам зараз ще якісь відомості, господарю?
Чарівник махнув рукою:
— Ні, Неміадесе. Можеш іти собі.
Мавпа кивнула, задерла хвіст угору, вчепилася в нього всіма чотирма лапами, ніби то був канат, спритно подряпалась по ньому й щезла.
Міністр і його помічник трохи помовчали. Нарешті пан Теллоу мовив:
— Як ви бачите, Мендрейку, це справжня таємниця. Маги тут ні до чого: будь-який серйозний демон залишив би по собі сліди. Аури афритів, скажімо, зберігаються кілька днів. А тут немає жодного сліду! Жодного! Отож, поки не виявлено інших доказів, залишається припустити, що зрадники зі Спротиву знайшли спосіб атакувати без магії. Нам залишається тільки працювати, поки вони не завдали нового удару!
—Так, сер.
— Хм-м... Що ж, на сьогодні ви побачили досить. Повертайтеся додому й дослідіть цю проблему. Поміркуйте над нею, — пан Теллоу скоса поглянув на хлопця й значуще додав: — Зрештою, саме ви відповідальні за цю справу, бо вона пов’язана зі Спротивом.
Хлопець напружено вклонився:
—Так, сер.
Міністр знову махнув рукою:
— На сьогодні ви вільні. До речі, дорогою попросіть пана Ффаукса завітати на хвилинку до мене.
Вустами Натаніеля майнула легенька посмішка:
— Звичайно, сер. З охотою.
9
Того вечора Натаніель повертався додому в похмурому настрої. День випав якнайневдаліший. Начальство різних рівнів без упину бомбардувало його запитами, що свідчило про неабияке хвилювання міністрів. Які останні новини щодо подій на Пікаділлі? Чи заарештовано когось із підозрюваних? Чи варто запроваджувати з цього приводу комендантську годину надто з огляду на нинішнє національне свято? Коли, нарешті, поліції буде надано більше повноважень, щоб остаточно знищити зраду в нашому суспільстві?
Сидячи за роботою, Натаніель відчував глумливі погляди колег і чув Дженкінсове хихотіння в себе за спиною. Довіритись не можна було нікому: кожен тільки радітиме, якщо він зробить помилку. Самотній, без спільників, Натаніель не мав навіть слуги, на якого міг би сподіватися. Два фоліоти виявились цілком безпорадними. Він сьогодні відпустив їх геть, навіть не покаравши на прощання заслуженими Голками.
«Усе, що мені треба, — міркував він, виходячи з контори й навіть не озирнувшись на прощання, — це добрий слуга. Могутній. Покірний. На зразок Неміадеса, що в пана Теллоу, чи Шубіта, що в моєї наставниці».
Одначе це було легше сказати, ніж зробити.
***
Кожен чарівник мав собі за слугу принаймні одного, а то й кількох демонів. Природа цих рабів була певною ознакою становища їхнього хазяїна. Великі маги — скажімо, Джесіка Вайтвел, — віддавали накази могутнім джинам, що з’являлися за першим-ліпшим порухом пальця. Самому прем’єр-міністрові служив не менш як синьо-зелений африт, — хоча закляття, потрібне для його підкорення, прем’єр створив не сам, а з допомогою кількох помічників. На повсякденні потреби чарівники здебільшого викликали фоліотів чи бісів вищої або нижчої сили, які зазвичай супроводжували своїх господарів на другому рівні.
Натаніелеві давно кортіло мати власного слугу. Спочатку він викликав до себе біса, що з’явився в жовтій хмарі сірчаного диму. Біс служив йому щиро й віддано, та його гримаси й кривляння врешті так набридли Натаніелеві, що хлопець вигнав його геть.
Далі він спробував завести собі фоліота. Той був спокійніший, але водночас такий брехливий, що перетлумачував кожен Натаніелів наказ по-своєму. Хлопець мусив давати йому найпростіші завдання у вигляді заплутаних юридичних формул, щоб ця тварюка ні до чого не змогла причепитися. Коли ж Натаніель витратив п’ятнадцять хвилин на те, щоб наказати слузі наповнити ванну, йому увірвався терпець: хлопчина облив фоліота Вогняними Дрижаками й прогнав світ за очі.
Потім було ще кілька спроб. Шукаючи слугу, Натаніель сміливо викликав дедалі могутніших демонів. Сили та вміння йому не бракувало — не вистачало досвіду, щоб передбачати особисті риси демонів заздалегідь, ще до того, як стане запізно. В одній з оправлених білими палітурками книжок своєї наставниці він знайшов джина на ім’я Кастор, якого востаннє викликали за часів італійського Відродження. Джин з’явився на виклик, поводився чемно, працював сумлінно й до того ж, як радо відзначив Натаніель, був показніший за незграбних бісів, що служили його колегам. На жаль, Кастор мав одну-єдину ваду—був аж занадто гордовитий.
Одного разу в перському консульстві влаштували важливий офіційний прийом. То була чудова нагода для чарівників похвалитися своїми слугами, а отже, й своїми здібностями. Спочатку все йшло як слід: Кастор бовванів за Натаніелевим плечем у подобі гладенького, рожевощокого херувима, ба більше — убрався в кольори краватки свого хазяїна. Проте його манірний вигляд викликав огиду в решти бісів, і ті заходилися пошепки кепкувати з Кастора. Джин не витримав, майнув до найближчого тарелю, схопив з нього шампур з шашликом і, навіть не пообривавши з нього цибулю й помідори, кинув у свого кривдника. Зчинився неймовірний шарварок. У бійку втрутилися ще кілька бісів, і на другому рівні утворилася мала купа — невелика з рук, ніг, ножів, виделок та вирячених бісівських пик. Чарівники згаяли не одну хвилину, щоб покласти цьому край.
На щастя, Натаніель зумів негайно відпустити Кастора, тож з’ясувати, чий саме демон розпочав бійку, не вдалося, навіть після тривалого розслідування. Хлопець залюбки покарав би джина за цю витівку, та викликати Кастора знову було надто небезпечно. Довелося повернутися до менш гордовитих рабів.
Одначе жоден з тих, кого Натаніель викликав, не мав належного поєднання завзяття, сили й покори. Правду кажучи, хлопець — до свого подиву — не раз відчував, що майже шкодує за своїм найпершим слугою...
Проте до Бартімеуса він твердо вирішив більше не звертатися.
***
На Вайтголлі було повно збудженого простолюду, що прямував до Темзи — дивитися вечірній морський парад і салют. Натаніель кривився: цілісінький день, поки він нидів над столом, з вікон линула музика численних духових оркестрів і гамір святкового натовпу, що заважало йому зосередитися. Та що вдієш, цей безлад було схвалено офіційно: День Засновника простолюдові належало
Тепер довкола було видно розчервонілі масні обличчя, щасливі усмішки. Простолюд уже кілька годин призволявся до безкоштовних харчів та напоїв, які роздавали зі спеціальних лотків, розставлених по всій столиці, й тішився безкоштовними видовищами, влаштованими Міністерством розваг. Усі парки в центрі Лондона були повні чудес: канатоходці та пожирачі вогню з Пенджабу; ряди кліток то з рідкісними тваринами, то з полоненими заколотниками з Північної Америки; гори скарбів, зібраних по всій імперії; військові марші, гойдалки, каруселі...
Кілька офіцерів нічної поліції теж щосили намагалися веселитися разом з усіма. Натаніель побачив, як дехто з них тримає в руках рожеві кулі цукрової вати, а один — із силуваною усмішкою на обличчі — позує в обіймах підстаркуватої леді, поки її чоловік фотографує їх. Натовп поводився цілком безжурно, й це заспокоювало хлопця: події на Піка-діллі, здається, не дуже збурили простолюд.
Коли Натаніель переходив Вестмінстерський міст, сонце стояло ще високо й виблискувало у водах Темзи. Хлопчина примружився: крізь контактні лінзи він помітив, як разом з чайками над річкою кружляють демони, шукаючи серед натовпу можливих нападників. Прикусивши губу, Натаніель люто копнув зібгану обгортку від бутерброда. Саме такі дні Спротив зазвичай обирав для своїх капостей: максимум розголосу — якнайбільша ганьба для уряду.. Чи
Діставшись південного берега, Натаніель повернув ліворуч — геть від натовпу, до розкішного кварталу, куди не пускають простолюд. Там, біля причалів, ліниво, без нагляду, гойдалися яхти чарівників. Найбільшою та найвишуканішою з них була «Вогняна буря» панни Вайтвел.
На розі кварталу раптова сирена змусила хлопця здригнутись. Обернувшись, він побачив, що біля тротуару зупинився лімузин панни Вайтвел. За кермом сидів кремезний шофер. Із заднього вікна визирнуло кутасте обличчя наставниці. Вона поманила Натаніеля до себе:
— Нарешті! Я по вас послала біса, та ви вже пішли Сідайте. Їдьмо до Ричмонда.