Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 15)
— Пробачте, пане Теллоу, але це неправда. Люди на таке не здатні.
Міністр вилаявся:
— Це тільки по-вашому, Мендрейку! Та скажіть мені щиро: чи багато ви зуміли довідатися про дії Спротиву? Ось вам відповідь: небагато!
Сердитий голос міністра не віщував нічого хорошого.
—А чому ви гадаєте, сер, що то був саме Спротив?
Натаніель зберігав цілковитий спокій. Він бачив, до чого йдеться: Теллоу збирався зіпхнути більшу частину провини на плечі свого помічника.
— Ця атака аж ніяк не схожа на попередні, — провадив він. — Масштаб цілком інший.
— Поки ми не знайдемо інших доказів, Мендрейку, підозра падає насамперед на них! Вони — єдині, хто займається оцим безглуздим шкідництвом!
— Так. Але ж вони використовують тільки мулерів, елементалів та іншу дрібноту. Вони — до того ж без демонічної магії — не змогли б розорити цілий квартал.
— Може, тепер у них інші методи, Мендрейку. А тепер перекажіть мені ще раз події минулої ночі.
— Будь ласка, сер. Охоче.
Знову марнувати час! Подумки сердячись, Натаніель на мить зазирнув до свого записника.
— Отже, сер: близько півночі свідки, що мешкають на протилежному боці Пікаділлі, викликали нічну поліцію, повідомивши, що з «Ґрібових розкошів», розташованих на розі, чути тривожні звуки. Поліція прибула, побачила величезну діру в бічній стіні крамниці, а також бруківку, залиту найкращим шампанським пана Ґріба й закидану його найкращим кав’яром... Скільки добра змарновано, сер! На той час моторошний гуркіт лунав уже з Дешелового «Царства шовків», через два будинки від Ґріба. Полісмени зазирнули у вітрину, але в крамниці було темно, тож вони не помітили, що саме видає ці звуки. Варто зазначити, сер, — додав Натаніель, відірвавши очі від записника, — що сьогодні електрика в усіх цих будинках працює чудово.
Махнувши знову рукою, Теллоу копнув носаком черевика рештки лялечки з кісток та скойок, що лежали на підлозі серед іншого сміття.
— Що ж це означає?
—Те, що джерело цих руйнувань — будь-яке! — мало здатність затьмарювати світло. Просто ще один химерний момент, сер... Офіцер нічної поліції відрядив туди шістьох своїх людей. Чудово натренованих, рішучих. Вони увійшли до крамниці Дешела крізь вітрину, один за одним. Вирушили туди, звідки було чути туркіт. Зненацька все вщухло... Потім усередині крамниці шість разів спалахнуло блакитне полум’я. Шість разів поспіль. Без жодного шуму. І знову стало темно. Офіцер чекав, та його люди так і не повернулися. Трохи згодом він знову почув гуркіт, тепер уже з Піннової крамниці. На той час — двадцять п’ять хвилин на другу — вже прибули чарівники із Служби безпеки, які замкнули квартал магічним колом. Потім, як ви вже згадували, сер, туди були послані кулі-шпигуни. Вони відразу зникли... Невдовзі — десь за чверть до другої — щось прорвало магічне коло ззаду від будинку. Що саме, ми не знаємо, бо вартові демони також зникли.
Хлопчина сховав записник.
— Це все, що нам відомо, сер. Загинуло шість полісменів, пропало вісім демонів із Служби безпеки... так, ще й помічник пана Пінна, — він поглянув у дальній куток, де жевріла купка жару. — А економічні збитки, звичайно ж, набагато більші.
Чи багато пан Теллоу довідався з цієї розповіді—невідомо: він лише сердито буркнув і відвернувся. Тим часом крізь купи сміття пробирався чарівник у чорному вбранні, зі змореним, блідим обличчям. У руках чарівника була золота клітка, в якій сидів біс. Часом біс розлючено торсав дротини клітки, вчепившись у них пазурами.
Пан Теллоу звернувся до чарівника:
— Ффауксе, чи є вісті від панни Вайтвел?
— Так, сер. Вона вимагає результатів — що швидше, то краще. Це її власні слова.
— Зрозуміло. А що з бісом? Чи виявив він у крамниці якусь заразу чи отруту?
— Ні, сер. Біс спритний, мов тхір, і злющий-презлющий. Жодної небезпеки немає.
— Гаразд. Дякую, Ффауксе.
Проходячи повз Натаніеля, Ффаукс прошепотів:
— З цією справою ви ще намучитесь, Мендрейку! Я чув, що прем’єр від неї не в захваті.
Посміхнувшись, він пішов собі. Брязкіт клітки з бісом ущух.
Натаніель незворушно заправив собі за вухо пасмо волосся і рушив услід за Теллоу, що саме пробирався через засмічений торговельний зал.
— Мендрейку, зараз ми з вами оглянемо трупи полісменів... Ви вже снідали?
— Ні, сер.
— То й краще. Нам треба до сусідньої крамниці — до «Делікатесів Кута», — він зітхнув. — Колись я купував там чудовий кав’яр...
Вони підійшли до міцної стіни, що відділяла одну крамницю від іншої. В стіні видніла величезна діра. Біля цієї діри міністр зупинився.
—Ану, Мендрейку, — наказав він. — Скористайтеся своєю славнозвісною кмітливістю й скажіть мені, які висновки ми можемо зробити з цього отвору.
Натаніеля завжди тішили такі випробування. Він поправив манжети й замислено набундючив губи.
— Він дає нам певне уявлення про форму та розміри істоти, — почав він. — Стеля в кімнаті заввишки чотири метри, а отвір — лише три, тож істота, яка побувала тут, навряд чи вища за три метри. Ширина отвору — півтора метра; тож, зіставивши висоту й ширину, я сказав би, що ця істота за своєю формою подібна до людини, тільки, звичайно, набагато більша. Цікавіше те, яким саме чином було зроблено цей отвір.
Хлопець помовчав і потер підборіддя, сподіваючись, що це надає йому розумнішого вигляду.
— Поки що все очевидно. Далі.
Натаніель, одначе, не думав, що пан Теллоу вже встиг підрахувати це сам.
— Отож, сер, якби лиходій користувався Вибухом чи іншим подібним закляттям, то цегла на його шляху зникла б чи розлетілася на порох. Натомість усі цеглини цілі — вони, зрозуміло, побилися й потріскалися скраю, проте їх більша частина і досі зцементована в одне ціле. Я сказав би, що ця істота просто проломила стіну. Пройшла крізь неї, ніби цієї стіни й не було.
Він чекав на відповідь, та міністр лише кивнув, скривившися з нудьги.
— Отже?..
— Отже, сер... — хлопчина заскреготів зубами. Він розумів, що начальник змушує його думати замість себе, й це просто-таки бісило Натаніеля. — Отже, сер, навряд чи то був африт або марид. Вони скористалися б Вибухом. Радшее за все, це незвичайний демон.
Годі! Більше Теллоу не витягне з нього ні слова.
Міністра, однак, ця відповідь поки що задовольнила.
— Саме так я й думав, Мендрейку. Саме так я й думав. Однак тут ще стільки загадок... Ось, до речі, одна з них.
Він ступив через діру в стіні до наступної крамниці. Ображений хлопець подався за ним. Ні, Джуліус Теллоу — просто бовдур. Бундючиться, але сам схожий не невмілого плавця, що заплив на глибочінь: борсається, аби лиш утриматись на поверхні. Хай там що, тонути разом з ним Натаніель не збирався.
У «Делікатесах Кута» в повітрі чимось різко смерділо. Натаніель намацав у кишені свого великого яскравого носовичка, затулив ним обличчя і обережно увійшов до напівтемної кімнати. Барила з оливками й маринованими анчоусами були поперекидані, їхній вміст порозтікався підлогою, їхній запах змішався з чимось густішим і гострішим. Ніби попіл... Натаніелеві аж защипало в очах. Він закашляв через носовичок.
— Ось вони, найкращі Дювалеві люди! — в голосі пана Теллоу чулося кешування.
Підлогою крамниці були розкидані шість гостроверхих купок із чорного попелу й кісток. У найближчій купці чітко проглядалися два гострі собачі ікла й кінець довгої тонкої кістки — вочевидь, стегна полісмена. А решта тіла, виходить, цілком перетворилася на попіл... Хлопчина закусив губу.
— Ви мусите звикнути до таких речей, якщо хочете служити в Міністерстві внутрішніх справ, — лагідно зауважив чарівник. — Вам погано, Джоне? Вийдіть надвір.
Хлопець блиснув очима:
— Ні, дякую. Все гаразд. Це вельми...
— Вельми цікаво, еге ж? Обернулись на чистісінький попіл — чи майже обернулись. Тільки й зосталося, що пара кісток та зубів. Проте кожна з цих купок може розповісти нам свою історію. Скажімо, ота, що біля дверей. Вона довша за решту — цей полісмен, напевно, біг. Хотів урятуватися втечею. І все-таки йому забракло проворності.
Натаніель мовчав. Байдужість міністра здавалась йому огиднішою за ці рештки — врешті, досить-таки акуратні.
— Отже, Мендрейку, — поцікавився Теллоу, — що ви про це думаєте?
Хлопчина глибоко, понуро зітхнув і поспіхом перебрав свою старанно спаковану пам’ять.
— Це не Вибух, — почав він. — І не Ядуха. І не Чума. Після них залишається більше бруду. Можливо, це Пекельне Закляття...
— Ви так гадаєте, Мендрейку? Чому?
— Я тільки сказав, сер:
— Он як. Що ж тепер робити?
Хлопець поглянув на міністра:
— Правду кажучи, сер, і гадки не маю. А
Невідомо, чи знайшов би відповідь пан Теллоу. Хлопчині не дуже в це вірилося. На щастя, міністра врятував примарний дзвоник, що пролунав просто з повітря. Це означало, що до чарівника прибув слуга. Пан Теллоу вимовив закляття, й демон повністю втілився. Невідомо з якої причини він прибрав подобу невеличкої зеленої мавпи, що сиділа, підібгавши ноги, на осяйній хмарині. Пан Теллоу оглянув його:
—Доповідай!