Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 14)

Всі вузли були на місці й ворушилися щоразу, коли Сімпкін наближався до стін. Чудової Відкривши перший ящик, фоліот заходився виймати звідти пакувальну вовну й стружки. Перша річ, на яку він натрапив, була невеличка, загорнута в просмолену марлю. Звично розгорнувши її, він із сумнівом вирячився на штукенцію: то була лялечка з кістки, соломки та скойок. Узявши довге гусяче перо, Сімпкін надряпав на папірці: «Басейн Середземного моря, 4 тис. років тому. Річ цікава лише як курйоз. Вартість незначна». Тоді поклав лялечку на прилавок і взявся порпатись далі.

Час збігав. Сімпкін уже оглядав передостанній ящик—той самий, з сандаловою деревиною. Він обережно шукав серед неї сховану мумію, коли зненацька почув дивний гуркіт. Що це? Автомобіль? Ні... гуркіт лунав і вщухав надто вже раптово. Може, це далекий грім?

Гуркіт ставав дедалі гучнішим. Це стривожило фоліота. Сімпкін поклав перо й прислухався, схиливши набік свою круглу довбешку. Щось ніби тріскотить... і чути глухі удари. Звідки ж вони лунають? Зрозуміло, що з-за меж крамниці. Але звідки саме?..

Сімпкін підхопився, обережно підійшов до найближчого вікна й ненадовго відсунув віконницю. За блакитними охоронними вузлами було видно темну, порожню вулицю Пікаділлі. В будинках навпроти світло майже не горіло, та й машин було мало. Нічого такого, що могло б видавати ці звуки, Сімпкін не побачив.

Він прислухався знову.. Звуки гучнішали. Здавалося, ніби вони лунають знизу, з глибини будинку. Сімпкін опустив віконницю, схвильовано махаючи хвостом. Відійшов до прилавка і дістав звідти довгий вузлуватий кийок. Озброївшись таким чином, він підійшов до дверей комори і зазирнув туди.

Там ніби все було гаразд: стоси ящиків і картонних коробок, полиці з артефактами, приготованими до продажу. Вгорі тихенько гули лампи денного світла. Спантеличений і насуплений фоліот повернувся до крамниці. Шум став ще гучнішим — вочевидь, щось десь ламали. Може, попередити хазяїна? Ні, це нерозумно. Пан Пінн не любить, коли його турбують без потреби. Краще його не тривожити.

Брязнуло розбите скло. Сімпкін уперше звернув увагу на праву стіну Піннової крамниці, за якою містилася інша крамниця — делікатесів та вин. Дивна річ! Фоліот підійшов ближче, щоб роздивитися до ладу.. Й цієї миті сталися відразу три речі.

По-перше, половина стіни завалилася всередину.

По-друге, туди ступило щось велетенське.

І по-третє, все світло в крамниці згасло.

Сімпкін нічогісінько не бачив — ні на першому рівні, ні на решті чотирьох, доступних для нього. Крамницю огорнула хвиля крижаної темряви, а в глибині цієї хвилі щось ворушилося. Він почув кроки, а потім — страшенний гуркіт з того боку, де в пана Пінна зберігалася старовинна порцеляна. Ще крок — і долинув звук роздертої матерії: то могли бути лише вбрання, старанно порозвішувані Сімпкіном цього самісінького ранку.

Обурення взяло гору над страхом. Гнівно застогнавши, фоліот махнув кийком. І випадково зачепив ним прилавок.

Кроки вщухли. Сімпкін відчув, як щось дивиться просто на нього. Він заціпенів. Довкола клубочилася темрява.

Він озирнувся туди-сюди. Здається, найближче вікно — за кілька метрів звідси. Якщо він тихенько відступить назад, то дістанеться до вікна раніше, ніж...

Щось ступало до нього через кімнату — важко й невблаганно.

Сімпкін позадкував.

Аж тут знову щось затріскотіло. Сімпкін скривився. Лишенько, це ж улюблена шафка пана Пінна! Початку XIX століття, з червоного дерева, з ебеновими ручками, оздоблена лазуритом, — оце то горе!

Сімпкін змусив себе заспокоїтись і забути про шафку. До вікна залишилося зо два метри. Найголовніше — не зупинятись... він уже майже на місці. Таємничі кроки наближалися — від них аж стугоніла підлога.

Брязнув і заскреготав пошкоджений метал. Ні, це вже занадто! Він казна-скільки розбирав і сортував ці срібні нашийні обереги!..

Розгніваний Сімпкін знову зупинився. Кроки залунали ще ближче... Фоліот поспіхом промайнув до вікна й намацав пальцями віконницю. Відчув, як за ними тремтять охоронні вузли. Тепер зосталося тільки вибратись надвір...

Але ж пан Пінн звелів йому сидіти в крамниці й стерегти її! Ціною власного життя! Щоправда, то не був справжній наказ, відданий з пентакля... Хазяїн уже багато років не заганяв його до пентакля. Тож фоліотові можна й не слухатися! Та що пан Пінн тоді скаже, коли Сімпкін отак покине свою варту? Про це не хотілося навіть думати.

Ще один гучний крок позаду. Війнуло землею, черв'яками і глиною.

Якби Сімпкін послухався свого чуття й кинувся навтікача, підібгавши хвоста, він ще встиг би врятуватися. Проломити віконницю, розірвати охоронні тенета, вилетіти на вулицю! Одначе літа добровільної покори панові Пінну позбавили його рішучості. Він давно забув, як це — діяти з власної волі. Тож тепер Сімпкін міг лише стояти, тремтіти й хрипко верещати. А довколишнє повітря повнилося могильним холодом і ще чимось невидимим...

Фоліот притулився до стіни.

Над головою в нього знову брязнуло скло. Сімпкін відчув, як на підлогу падають друзки.

Склянки з фінікійськими пахощами! Безцінні склянки пана Пінна!

Він розгнівано скрикнув і в останню мить згадав про свій кийок. Щосили замахнувшись, він ударив по темній хмарі, яка вже нависла над ним, щоб забрати його з собою...

8

Коли настав світанок Дня Засновника, слідчі з міністерства внутрішніх справ уже заклопотано працювали на Пікаділлі. Попри урядові постанови, що наказували всім громадянам перебувати на святі в яскравому одязі, всі службовці були вбрані в суворі темно-сірі костюми. Повзаючи руїнами крамниць, вони здалека скидалися на мурашок, що порпаються в розореному мурашнику. Всюди було видно чоловіків та жінок, що лазили підлогою, випростувались, підбирали пінцетами уламки, ховаючи їх у прозорі пакунки, чи оглядали крихітні цятки по стінах. Вони нотували щось у записниках, щось малювали на аркушах пергаменту. Та найдивовижніше — принаймні так видавалося людям, що зібралися за межами забороненої зони, обвішаної жовтими прапорцями, — вряди-годи вони віддавали накази, чи подавали знаки, просто в повітря. Ці накази викликали то несподіваний порив вітру, то легенький шурхіт, що свідчив про стрімкий і впевнений рух. Ці відчуття неприємно бентежили людей — ті раптово згадували про свої справи й забиралися геть.

Натаніель стояв на купі каміння, що залишилася від «Піннового магічного знаряддя», й дивився на те, як підходить і йде собі простолюд. Правду кажучи, він розумів людську цікавість.

Пікаділлі було перевернуто з ніг на голову. Хтось порозорював усі крамниці — від Піннової аж до Ґрібової — й повикидав крам на бруківку через розбиті вітрини й проламані двері. Зіпсовані й потоптані харчі, книжки, вбрання, артефакти сумно лежали поміж купами скла, каміння й трісок. Усередині будинків видовище було ще сумнішим. Кожен тутешній заклад існував кілька століть, мав давню славу — і жоден з них не підлягав відновленню. Полиці й прилавки, шафки й столи було розбито, найцінніші товари розтерто на порох і змішано з брудом.

Видовище було смутне й водночас химерне. Здавалося, ніби щось пройшло крізь стіни, які відділяли одну крамницю від іншої, більш-менш в одному напрямку. Стоячи з одного кінця зруйнованого кварталу, можна було побачити наскрізь усі п'ять розорених крамниць і навіть робітників, що копирсалися в уламках з іншого кінця кварталу. До того ж постраждали тільки перші поверхи будинків; усе, що було вище, залишилося незайманим.

Натаніель замислено стукав себе ручкою по зубах. Щось дивне... І не схоже на жоден з нападів Спротиву, які йому довелося бачити. По-перше, руйнування набагато серйозніші. По-друге, їхня точна причина невідома.

З порожньої рами найближчого вікна визирнула молода жінка:

— Агов, Мендрейку!

— Що, Феннел?

— Теллоу хоче поговорити з вами. Він тут, усередині.

Хлопчина трохи насупився, проте обернувся і, ступаючи якнайобачніше, щоб не дуже забруднити цегляним порохом свої чудові шкіряні черевики, зійшов з купи сміття всередину розореної будівлі. Низенький кремезний чоловічок у темному костюмі й капелюсі з широкими крисами стояв там, де раніше був центр торговельного залу. Натаніель наблизився до нього:

— Ви кликали мене, пане Теллоу?

Міністр нетерпляче махнув рукою:

— Як по-вашому, що тут сталося?

— І гадки не маю, сер, — щиро зізнався Натаніель. — Дуже цікаво.

— До біса тут ваша цікавість! — гаркнув міністр. — Я не за цікавість вам плачу! Мені потрібна відповідь! Що, по-вашому, це може означати?

— Поки не можу сказати, сер.

— А що з того мені? Така відповідь не варта й щербатого шеляга! Людям потрібні пояснення, Мендрейку. Ви повинні надати їх мені!

— Так, сер. Якщо я, з вашої ласки, продовжу пошуки, то зможу...

— Скажіть мені одне! — вигукнув Теллоу. — Хто це все накоїв?!

Натаніель зітхнув. У міністровому голосі виразно лунав відчай. Хтось тиснув на Теллоу згори: така нахабна атака, ще й на День Засновника, напевно була не до смаку його начальникам.

— Демон, сер, — відповів хлопчина. — Такі руйнування може вчинити тільки африт. Або марид.

Пан Теллоу втомлено витер жовтаве обличчя рукою.

— Ні, таких істот тут не було. Наші хлопці відрядили до кварталу кулі-шпигуни, коли цей лиходій перебував ще тут. Перед тим, як зникнути, кулі доповіли, що жодних слідів демонів не знайдено.