Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 78)
Спілкувались ми за допомогою коротких уривчастих думок, як-от: «Біжи!», «Стрибай!», «Куди?», «Ліворуч!», «Угору!», «Вниз!» тощо[101]. Ми ще не дійшли до гарчання й мукання, але були до цього близькі. Все це, звичайно, віддавало брутальністю — тут не було місця ні самозаглибленню, ні чуттєвому аналізу, — зате це дуже сприяло тому, щоб залишитися живими, а також пасувало до певної пригніченості й відчуженості, що переповнювали Натаніелеву душу. Спочатку, поки з нами була Кіті, це не так упадало в око (тоді його голову переповнювали всілякі ніжності, а потім — напівоформлені, палкі й високі прагнення). Але після тієї пригоди на Трафальґарській площі, коли жінка відвернулась від нього зі страхом і огидою, він одразу засмутився й замкнувся в собі. Його ніжні почуття були ще надто свіжі — й не терпіли, коли їх відкидали. Тепер їх позаганяли вглиб звичні риси вдачі — гордість, відчуження й сталева рішучість. Натаніель досі переймався своєю справою, але тепер займався нею з легкою відразою до самого себе. Може, це й не дуже здорове почуття, та воно якнайкраще допомагало йому битись.
А зараз нам слід було саме битись.
Наер’ян, що тинялась площею, виявилась найнезграбні-шою з духів; інші полинули далі, приваблені гомоном натовпу й запахом людських тіл. Проминувши арку Черчилля, вони опинились на темних просторах Сент-Джеймс-парку. Якби там не юрмилося стільки простолюду, військо Ноуди негайно розсипалося б по столиці, нам було б набагато важче їх відстежувати. Та проти ночі в парку зібралося ще більше демонстрантів, підбадьорених бездіяльністю уряду, тож тепер цей натовп був надзвичайно спокусливою принадою для жадібних духів.
Коли ми прибули туди, веселощі саме вирували. Духи блукали парком, ганяючись на свій розсуд за чередами збожеволілих людей. Дехто вдавався до магічних атак, дехто волів пересуватись просто заради втіхи, розминаючи непіддатливі кінцівки й виписуючи кола, щоб відрізати метушливу здобич. Багато далеких дерев палали барвистими вогнями, в повітрі висіли спалахи, кручені струмені диму, пронизливі крики й загальний гамір. І все це — на тлі величезного Кришталевого палацу, що осявав своїм світлом довколишнє шаленство: в смугах світла з палацу гасали люди, стрибали духи, падали тіла, тривали запаморочливі лови.
Ми на хвилину зупинились під аркою, біля входу до парку, щоб оцінити ситуацію.
«Хаос, — подумав Натаніель. — Це
«Ти ще не бачив справжніх боїв, — заперечив я. — Скажімо, того, що було під Аль-Аришем. Там пісок просяк кров’ю на цілу милю довкола». І я подумки показав йому, як це було.
«Чудово. Красно дякую… Бачиш Ноуду?»
«Ні. Скільки там демонів?»
«Більше ніж досить[102]. Ходімо!»
Він тупнув закаблуком, і чоботи помчали вперед. Ми опинилися в самісінькому пеклі.
* * *
Стратегія вимагала, щоб духи не помітили нас
«Нам потрібна допомога, — подумав Натаніель. — Заради людей. Вони бігають колами».
«Ну, це вже нас не… О, я бачу їх! Ходімо!»
Крок, стрибок — і ми приземлились на дах літнього театру, обернулись круг центрального стовпа й вистрелили чотири рази. Три гібриди загинули; четвертий, стривожений їхньою смертю, відсахнувся, помітив нас — і випустив Спазм. Літній театр розлетівся на тріски, та ми спритно перекинулися, з’їхали вниз по полотняному тенту—і, перш ніж наші чоботи торкнулися землі, перетворили сутність нападника на сніп кволих іскор.
Я відчув докір сумління. Натаніель завагався: «Це… це ж була Гелен Малбінді! Так, я впізнав її! Вона…»
«Вона давно мертва. Та вбив її вбивцю. Ну-бо, воруши ногами! Бачиш — отам, біля озера?.. Там діти! Мерщій!»
Краще не зупинятись. Краще про це не думати. Головне — битися![103]
* * *
Минуло десять хвилин. Ми стояли під дубом у центрі парку. Поряд на землі курилися рештки ще двох джинів.
«Ти нічого не помічаєш у наших духах? — подумав я. — Нічого надто прикметного?»
«Очі? Вони часом світяться у них».
«Так, очі… але я мав на увазі аури. Вони немовби виросли».
«І що ж це означає?»
«Не знаю… їм ніби тісно в людських тілах».
«Ти думаєш…»
«Духи, яких викликав сюди Фекварл, дуже могутні. Може, вони стали ще дужчі від того, що підживились. І якщо…»
«Стривай! Там, біля озера…»
І ми помчали.
* * *
Ми гасали парком туди-сюди, між павільйонами й дитячими майданчиками, альтанками й стежками — всюди, де тільки помічали скрадливі, хитрі порухи. Часом джини підстерігали нас і давали здачі, проте частіше ми підбиралися до них непоміченими. Сила посоха була нездоланна, а семимильні чоботи переносили нас швидше, ніж вороги встигали помітити нас. Натаніель був спокійний і рішучий; він з кожною хвилиною все майстерніше орудував посохом. Що ж до мене, то тут, напевно, річ була в адреналіні, який нуртував у нашій спільній крові, — а може, й ні, — проте мені це почало помалу приносити задоволення: в мені почала прокидатися давня жадоба крові, шалена радість бою, знайома мені з перших єгипетських воєн, коли ассирійські утуку марширували через пустелі — й хмари стерв’ятників заповнювали все небо. Це була любов до швидкості й спритності, до того, щоб кидати виклик смерті й перемагати її, любов до здійснення нових подвигів, про які розповідатимуть і співатимуть біля таборових вогнищ, аж поки зайде сонце. Це була любов до завзяття й сили.
Це теж була частина руйнівного впливу Землі. Птолемеєві таке не сподобалося б.
Однак це все ж таки краще, ніж бути пірамідкою слизу.
Я дещо помітив — і подумки підштовхнув Натаніеля. Він зупинився серед поля, щоб краще придивитись. Ми трохи постояли й поміркували. Посох ми тримали горизонтально, недбало стискаючи його в руці. Він світився й тріскотів; його кінець курився білим димком. Земля під нашими ногами почорніла й обгоріла. Довкола громадились трупи, черевики, куртки, листівки; далі видніли дерева у вогні й темне провалля ночі.
Вдалині, за парком, відсвічували вогні велетенського Кришталевого палацу. Всередині його, кидаючи тіні на травник, ворушились далекі постаті. Розгледіти їх як слід із такої відстані ми не могли.
«Ноуда? Фекварл?»
«Можливо…»
«Обережно!»
Хтось наближався до нас зліва. Ми підняли посох, однак не поспішали з атакою. З темряви з’явилася людина — чоловік із майже невидимою аурою. Він був босий, у розірваній сорочці. Залишаючи криваві сліди, він прошкутильгав повз нас. У наш бік він навіть не поглянув.
«Який жах», — подумав Натаніель.
«Та годі тобі! Цього бідолаху теж можна зрозуміти. За ним щойно ганялися сорок демонів».
«Я не про нього. Я про
«О-о… Так, так».
«Ти думаєш, їх було лише сорок?»
«Цього я не казав. Мудрий воїн…»
«А скількох ми вбили?»
«Не знаю. Я не рахував. Але зараз їх тут уже не так багато».
Центральна частина парку майже спорожніла. Ніби хтось проколов невидимий міх чи огорожу — і потік переляканого люду раптово полинув туди й помалу зник.
Натаніель шморгнув носом і втерся рукавом. «Тоді, виходить, Кришталевий палац… Тут ми, вважай, упорались».
* * *
Крок, ще крок… Ми мчали над моріжками, над підстриженим живоплотом, клумбами, ставками, фонтанчиками. Натаніель сповільнив рух чобіт, і ми озирнулись.
Кришталевий палац, мов кит, що викинувся на берег, громадився в центрі парку — завдовжки в двісті метрів, завширшки в сто. Він майже повністю був споруджений із скляних шибок, закріплених у сітці залізних балок. Зовнішні стіни були заокруглені й плавно йшли вгору; то тут, то там над ними стриміли невеличкі бані, шпилі й башточки. Насправді то була просто величезна теплиця — тільки замість підгнилих помідорів і лантуха гною там були пальми, штучний струмок, містки, переходи, сувенірні крамнички, кіоски з харчами — безліч усіляких міллю побитих розваг[104]. Тисячі електричних ламп, підвішених на балках, освітлювали палац і вдень, і вночі. Зазвичай то було улюблене місце простолюду, що не знав, як згаяти вільний час.
Досі я нечасто наближався до палацу: мою сутність аж чавило від його залізного кістяка. Однак тепер мене надійно захищало Натаніелеве тіло, тож залізо не тривожило мене. Ми зійшли на східний ґанок. Тут тропічні папороті й пальми міцно тулилися зсередини до скла; за ними майже нічого не було видно.
З будівлі линув приглушений гомін. Ми, не зупиняючись, підійшли до дерев’яних дверей, штовхнули їх — і двері відчинились. Тримаючи посох напоготові, ми ступили всередину.
Нам відразу стало млосно: зовні була прохолодна ніч, а під скляним дахом повітря добре прогрілося. Водночас повіяло магією — димом від сірчастих вибухів. З правого боку, з-за пальм і суші-бару в японському стилі, лунали жалібний стогін і плач.