Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 79)

«Простолюд, — подумав Натаніель. — Треба підійти ближче. Подивитись, хто захопив людей…»

«Може, містком?»

Ліворуч від нас були кручені залізні сходи, які піднімались до містка високо над головою. Звідти нам усе було чудово видно. Ми кинулись туди — й тихо побігли сходами. Опинившись над розложистими пальмовими кронами, впритул до вигину скляної стіни, ми вийшли на вузенький місток, що залізною ниточкою простягся до протилежного боку палацу. Натаніель низько пригнувся — і опустив посох горизонтально. Ми поволі, крадькома полинули над безоднею.

Невдовзі ми побачили, що коїться за деревами, в центрі палацу, просто під найвищими скляними банями. Там, на відкритому просторі, затиснутому між строкато розмальованою каруселлю й столиками кав’ярні, стояв натовп — сотня людей, що тулились одне до одного, мов пінгвіни під час зимової бурі. їх оточили зусібіч і пасли семеро чи восьмеро духів Ноуди. Серед їхніх оболонок було й тіло Руфуса Лайма і — я зрозумів це із збентежених Натаніелевих думок — тіло прем’єр-міністра Руперта Деверо. Судячи з їхніх владних порухів, духи цілком опанували свої нові оболонки. їхні аури поширювались далеко за межі тіл. Проте нашу увагу привернули не вони.

«Поглянь на Ноуду! — подумав Натаніель. — Що з ним сталося?»

Я не відповів. На дашку каруселі, метрів за двадцять збоку від нас і метрів за двадцять нижче, стояло колишнє тіло Квентіна Мейкпіса. Коли ми бачилися з ним востаннє, Ноуда мав певні проблеми з визначенням меж можливостей своєї нової оболонки. Тепер він — хоч і дещо запізно — все-таки навчився керувати нею. Ноги міцно стояли на дашку, руки були згорнуті на грудях, підборіддя випнуте — така собі подоба переможного генерала в самісінькому розпалі битви.

До того ж у нього були роги.

Троє чорних рогів, що стриміли під різними кутами з лоба. Один був довгий, ще два — просто пеньки. Однак це було ще не все. Сорочка на його спині розійшлась, і звідти стирчав гострий гребінь, а на лівій руці виросла сіро-зелена гуля. Обличчя в нього було бліде, скривлене, набрякле від внутрішнього тиску. Очі немовби палали полум’ям.

«Оце так несподіванка!» — подумав я.

«Його сутність виривається з тіла!» — Саме безмежна здатність Натаніеля констатувати очевидні речі робила його таким дивовижно людяним.

Поки ми дивилися, роги, гребінь і гуля втягнися назад у шкіру — ніби міцним зусиллям волі. Ноуда аж затремтів від напруження, та за мить вони повилазили знову, ще більші, ніж дотепер. Із роззявленого рота долинув гучний голос:

— A-а! Як мені погано! Мене знову пече, як раніше! Фекварле!.. Де Фекварл?!

«Він невдоволений, — зауважив Натаніель. — Напевно, його сила надто велика. Тіло, в яке він вселився, розпадається, й він утрачає свій захист».

«Що ж тут удієш, якщо він жер людей з тієї самої миті, як з’явився сюди? От його сутність і рознесло… — я оглянув простолюд, що юрмився внизу. — Здається, він і досі голодний».

«Нічого, з цим ми покінчимо! — уся Натаніелева образа перевтілилась у холодний, твердий гнів. Його душа немовби скам’яніла. — Як ти гадаєш, чи зможемо ми зняти його звідси?»

«Так. Тільки краще націляйся. У нас один-єдиний шанс. Бити треба напевно».

«Ну, й хто ж тепер констатує очевидне?»

Ми досі сиділи пригнувшись — і дивилися вниз крізь візерунчасте залізне поруччя обабіч містка. Тільки-но Натаніель приготувався встати, я про всяк випадок виставив Щит. Коли ми завдамо удару, інші духи, безперечно, зажадають помсти. Я оцінив можливі шляхи до відступу… Відскочити назад — чи на пальму, чи на дах суші-бару. Потім униз, на підлогу. Потім…

Гаразд. Годі вже загадувати наперед.

Натаніель підвівся. Ми націлили посох на Ноуду, вимовили закляття…

І, як я й сподівався, пролунав страшенний вибух.

Тільки не круг Ноуди, а круг нас. Мій Щит ледве вистояв. Нас відкинуло вбік уздовж містка, ми пробили скляну стіну палацу — і разом зі зливою друзок полетіли вниз, на ґанок, і далі, в пітьму садка з тропічними рослинами. Ми тяжко впали на землю. Щит лише почасти пом’якшив удар. Посох випав з наших рук, відлетів і впав на стежку.

Удар знову розділив нашу спільну свідомість; кілька секунд ми окремо існували в одній голові. Поки ми лежали й стогнали незалежно один від одного, з діри в скляній стіні випливло Гопкінсове тіло. Воно м’яко приземлилось на ґанок і спокійно, впевнено підійшло до нас.

— О, та це ж Мендрейк! — недбалим світським тоном промовив Фекварл. — Який ви впертий, юначе! Якби ви мали хоч дещицю розуму, то були б уже за сотню миль звідси. Що це вселилось у вас?

Якби він знав! Ми лежали на землі, відчайдушно намагаючись зібратись на силі. Наш зір помалу прояснився, а розум возз’єднався.

— Володар Ноуда, — провадив тим часом Фекварл, — зараз трохи роздратований і потребує лагідного поводження. І ви не поліпшите йому настрій, ужаливши його своєю цяцькою.

— Ужаливши?! — прохрипів Натаніель. — Та вона й сліду від нього не залишить!

— О, ви справді так думаєте? — Фекварлів голос був утомлений і насмішкуватий. — Ноуда могутніший, ніж ви гадаєте. Він жадає сили, він усотує її, наче губка. Погляньте, як він виріс! Вашим нападам він тільки зрадіє — це піде йому на користь. Ні, я дозволив би вам спробувати, але мене вже втомили ці непрохані вторгнення. Будь-що я зараз заберу цей посох собі, — він ліниво підняв руку. — Що ж, бувайте!

Натаніель уже роззявив рота, щоб заволати. Я його трохи випередив — із кращою метою:

— Привіт, Фекварле.

Рука здригнулась, так і не використавши свою вбивчу силу. Цятки блакитного світла здивовано спалахнули в Гопкінсових очах.

— Бартімеусе?!

— Так, це я. Той самий маленький джин.

— Але як… як…

Нарешті! Вперше за три тисячоліття я вразив своєю появою непорушну Фекварлову впевненість. Йому просто-таки відібрало мову:

— Як це може бути? Це жарт… химера… ілюзія?

— Ні. Це я. І я тут.

— Це неможливо!

— А хто ж іще може знати правду про смерть Чинґісхана? Про оте невеличке ґроно отруєного винограду, яке ми підсунули йому в шатро під самісіньким носом у його джинів?[105]

Фекварл моргнув, повагався:

— То, виходить… це все-таки ти…

— Так, давній мій друже, тепер моя черга влаштовувати сюрпризи. Я міг би ще згадати, що, поки ви з Ноудою тут бавитесь, більшу частину вашого війська вже перебито. Мною!

Говорячи це, я відчував, як совається Натаніель. Йому не хотілося безпорадно лежати на землі — природний інстинкт самозбереження змушував його піднятись на ноги. Я вгамував його однією-єдиною думкою: «Чекай».

— Зраднику! — Фекварл уже довго пробув у Гопкінсовому тілі — й тепер облизав губи цілком по-людськи. — Ця втрата не тривожить мене: в світі сила-силенна людей, а в Іншому Світі досить духів, щоб заселити їх усіх. Але ти… Вбивати власних родичів, захищати колишніх поневолювачів! Мені аж сутність вивертає від самої цієї думки! — він стиснув кулаки й майже заверещав від хвилювання: — Ми, Бартімеусе, не раз із тобою бились, але завжди — з волі випадку, через забаганки наших господарів. А тепер, коли ми самі нарешті стали господарями — і нам слід було б разом святкувати перемогу, ти коїш цю нечувану зраду! І це ти — сам Сакр аль-Джині! Чим ти можеш виправдатись?!

— Це я зрадник?! — спочатку я лише підтримував розмову, чекаючи на відновлення наших сил після падіння, але останні слова надто вже зачепили мене. Мій голос залунав, як стародавній бойовий клич, що колись відлунював у соснових лісах і змушував індіанські племена ховатись по своїх вігвамах. — Це ти навіки відцурався Іншого Світу! Хто тут зрадник, як не ти — ти, що покинув свій дім і під’юдив інших духів так само його покинути?! Заради чого — того, щоб заселитися до цих лантухів з кістками?! Що вам можуть дати ці злощасні, вбогі тіла?!

— Помсту! — прошепотів Фекварл. — Відтепер наш господар — це помста! Вона утримує нас у цьому світі. Вона дарує нам мету!

— «Мета» — поняття людське, — спокійно відповів я. — Раніше ми не потребували жодної мети. Це твоє тіло… воно тепер — не просто подоба, еге ж? Не просто перепона проти болю? Це те, на що ти швидко перетворюєшся!

Вогонь у Фекварлових очах гнівно спалахнув, тоді раптово потьмянів і згас.

— Можливо, Бартімеусе, можливо… — відповів він тихим, сумним голосом, мимохідь обсмикуючи пожмаканий піджак. — Між нами кажучи, я мушу зізнатися, що мені не дуже зручно в цьому тілі — і цього я не передбачив. Це не схоже на колишній гострий біль. Це радше тупий, набридливий лоскіт, внутрішня порожнеча, яку не можуть заповнити жодні вбивства. Принаймні поки що… — він невесело посміхнувся. — Та все ж таки я пробуватиму.

— Ця порожнеча, — зауважив я, — це те, що ти втратив. Зв’язок з Іншим Світом.

Фекварл вирячився на мене. Якусь хвилину він мовчав.

— Якщо це правда, — важко вимовив він, — то ти так само втратив його. Ти такий самий загарбник, як і я, Бартімеусе. Ти так само обманом заселився до тіла цього юного чарівника. Навіщо ж ти це зробив, якщо воно такне до вподоби тобі?

— Бо я маю вихід, — пояснив я. — Я своїх мостів не спалив.

Блискучі очі спантеличено примружились:

— Тобто як?..

— Чарівник заселив мене в своє тіло. Чарівник мене звідси й випустить.

— Але ж його мозок…

— Мозок цілий. Я ділю його з чарівником. Хоча це, щиро кажучи, й непросто. Не такий уже він і великий, цей мозок.

— Так, це правда, — підтвердив Натаніель. — Ми працюємо разом.