Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 80)
Якщо перші мої слова здивували Фекварла, то тепер він був просто-таки приголомшений. Така можливість навіть не спадала йому на думку.
— Людина зберігає свій розум? — пробурмотів він. — Хто ж із вас тоді господар? Хто ким керує?
— Ніхто, — відповів я.
— Ми рівноправні, — підтвердив Натаніель.
Фекварл хитнув головою, ніби в захваті.
— Дивовижно, — зауважив він. — Просто нечувана химера. Хоч і не єдина: ти, Бартімеусе, колись частенько розводився про того вилупка з Александрії… Він би це схвалив, еге ж? — Він легенько вишкірився. — Скажи-но мені: а тебе не ганьбить такий
— Аж ніяк, — відповів я. — Він не ближчий за
— Та невже? І чого ж ти так вирішив?
Фекварл махнув рукою, але я випередив його.
Довга розмова надала мені змогу оговтатись після падіння; сила повною мірою повернулась до нас. Натаніелеві пальці вже й так простягтися до нього. Сіро-зелений Спазм ударив просто в Фекварлів Щит. Жодної шкоди йому, звичайно, це не завдало, зате розвернуло вбік—і його Вибух пішов у землю далеко від нас. Я тим часом розім’яв наші кінцівки — і ми, розкидаючи землю, підхопилися, злетіли в повітря й приземлились біля самісінького посоха. Натаніель підхопив його, й ми розвернулися — стрімко, наче отруйна змія.
Фекварл стояв недалеко від нас на стежці, піднявши руку. Світло з Кришталевого палацу осявало його наполовину, змішуючись із тінню. Хоч які стрімкі ми були, та він виявився спритнішим. Я часом думаю: чи не міг він ударити нас у спину, коли ми нахилились до посоха, — перш ніж ми взяли його в руки. Можливо, наш Спазм оглушив, приголомшив його, — важко сказати… Якусь секунду ми зирили один на одного.
— Твоє відкриття справді чудове, — мовив Фекварл. — Але для мене воно вже запізнє.
Він немовби ворухнув своїм гладким тілом — як саме, я не пам’ятаю. Я не зреагував ніяк, але вмить відчув реакцію хлопчини. Сліпучо-білий промінь спалахнув — і зник, геть-чисто стерши Фекварла з землі.
Ми залишилися самі на стежці біля палацу.
«Ану, ворушися, — подумав хлопчина. — Сюди йдуть люди, а в нас іще багато роботи».
36
Кіті пощастило, що більша частина чарівників, що опинилися разом з нею, належала до нижчих рангів: це означало, що багато хто з них сам умів водити автомобіль. На підземній стоянці під Вестмінстер-Голом стояло чимало лімузинів, а ключі від них висіли в шоферській кімнаті відпочинку. На той час, коли на порожню вулицю виїхали, газуючи, шість автомобілів, Кіті й чарівники встигли зібрати всю зброю, яку знайшли, викликати численних бісів — і тепер чекали біля виходу. Без усяких церемоній вони посідали по четверо до кожного лімузина — і в супроводі демонів, що летіли за ними, чередою рушили в бік Трафальґарської площі.
Їхали вони, однак, недовго. Десь на півдорозі їм перегородили шлях уламки зруйнованого пам’ятника. Процесія не без клопоту повернула назад, до площі Вестмінстер, і подалася праворуч, у бік Сент-Джеймс-парку.
Вайтгол стояв порожній, проте вулиці на південь від парку аж ніяк не порожнювали. Десь попереду лунали вибухи, спалахували вогні й чулося вовче виття. Коли вони під’їхали ближче, з бічних вулиць полинули сотні людей — ніби десь прорвало греблю; натовп заповнив дорогу й помчав назустріч лімузинам.
Кіті їхала в першому автомобілі, поряд із шофером. Її зненацька огорнув страх.
— Виходьте! — гукнула вона. — Тут небезпечно!
Шофер теж побачив небезпеку, зупинив мотор і почав смикати дверцята. Всі повискакували з автомобілів і кинулись ховатися. Через кілька секунд лімузини поглинув натовп — люди з шаленими очима, з обличчями, спотвореними страхом і відчаєм. Багато хто промчав мимо, проте дехто, побачивши в блискучих чорних машинах символи влади чарівників, накинулись на них, горлаючи й копаючи їх ногами. Вітрове скло розлетілось на друзки від чиєїсь цеглини; натовп заревів.
Панна Пайпер підтримувала Кіті, яка аж тремтіла від того, що їм довелось так швидко тікати.
— Простолюд… — шепотіла панна Пайпер. — Вони просто божевільні…
— Вони перелякані, розлючені! — Кіті намагалася зібратись на силі. — Погляньте на їхні рани! Вони вирвалися з парку… Ну що, всі на місці? — вона оглянула безладну череду чарівників, і їй сяйнула ще одна думка. — У кого з собою біси, сховайте їх під куртки! — прошепотіла вона. — Якщо хтось із простолюду, стійкий до магії, помітить їх — вас розтерзають на шматки! Готово? Тоді вперед! Не марнуймо часу!
Вони негайно рушили далі пішки, тулячись до стін, бо серединою вулиці досі лив щільний людський потік. Перші кілька бічних вулиць виявились геть запруджені натовпом — пройти там було неможливо. Однак помалу вони все-таки просувались у той бік, звідки було чути звуки битви.
У темряві спалахнуло світло. На стіну будівлі впала велетенська людська тінь. Круг неї клубочилось зелене полум’я. Потім світло згасло. Внизу, на вулиці, зібралась купка вовків. Кіті та її супутники почули високий голос, що віддавав накази; вдалині промайнула чорнява жіноча постать.
— Це Фаррар, — зауважив один чарівник. — Зібрала все-таки вовків… Але що… що це була за тінь?
— Один з демонів… — Кіті втомлено притулилась до стіни й зазирнула у вузький провулок. — Погляньте, тут вільна дорога. Вона виведе нас до парку.
— А може, нам краще…
— Ні. Тутешній бій не такий важливий. До того ж мені здається, що вельмишановна панна Фаррар не дуже й хоче, щоб ми допомагали їй…
Кривулястий провулок після кількох поворотів вивів їх до тихенької вулички, що йшла вздовж меж парку. Вони перейшли вуличку, піднялись на невисокий пагорб—і з нього оглянули чорний простір парку. Тут і там догоряли вогні — між деревами, в павільйонах, у пагоді біля озера — проте руху майже не було помітно. За порадою Кіті вперед, у розвідку, послали трьох бісів. Вони повернулись за кілька секунд.
— Тут була страшна битва, — повідомив перший біс, заламуючи жаб’ячі лапи. — Земля в багатьох місцях обгоріла. Магічні випари висять над землею, як туман. Але зараз усюди тихо — крім одного місця.
— Загинуло багато людей, — додав другий, моргаючи балухатими очима на стеблинках. — Трупи лежать купами, наче опале листя. Є поранені — вони волають про порятунок. Дехто просто тиняється поруч. Але більшість людей утекла. Натовпів ніде немає — крім одного місця.
— Могутні духи теж зникли, — мовив третій, махаючи прозорими крильцями. — їхня пролита сутність висить у повітрі разом з відлунням їхніх криків. Кілька тих, що вижили, порозбігались містом. Але в парку не залишилось нікого — крім одного місця.
— Що ж то за місце? — запитала Кіті, легенько притупнувши ногою.
Всі троє бісів без жодного слова обернулись — і показали на вогні величезного Кришталевого палацу.
Кіті кивнула:
— Чому ж ви не сказали відразу? Гаразд, ходімо туди.
* * *
Десять тяжких хвилин вони мовчки прямували обвугленою землею. Кіті йшла повільно, ступаючи кожен крок усупереч протестам її змореного тіла. За години, що минули після повернення з Іншого Світу, сили помалу верталися до неї. І все ж таки Кіті хотілося перепочити. Вона розуміла, що її витривалість досягла своєї межі.
Доповідь бісів була коротка, та її зміст — очевидний. Це збігалося з тим, що вони бачили в кристалі. Натаніель з Бартімеусом побували тут: саме вони очистили парк і надали численним людям змогу врятуватись. Можливо, — ця надія зростала в душі Кіті з кожним кроком, — можливо, невдовзі вони скінчать свою справу — і вона побачить їхнє переможне повернення, між натовпом вдячного простолюду… І справді — тепер, з посохом, це лише питання часу..
І все ж таки, — поки є ще хоч крихта сумніву, — вона не має права залишатись осторонь. Вона не може покинути їх. Амулет Самарканда на її шиї тихенько підстрибував з кожним непевним кроком.
Минуло п’ять хвилин. Очі в Кіті злипались. Аж раптом вони моргнули й розплющились.
— Що це було?
— Магічний вибух, — прошепотіла панна Пайпер. — Біля східних воріт.
Вони рушили далі.
Ще через чотири хвилини, коли палац уже височів над ними, вони опинились у садку з тропічними рослинами. Саме цієї миті земля під ногами здригнулась, і на стежці біля самісінького палацу спалахнуло сліпучо-біле світло. Загін заціпенів у чеканні. Спалах не повторювався. Всіх аж колотило від нервового напруження.
Очі Кіті пронизували пітьму. Поруч із осяйним палацом ніч здавалася ще темнішою. Дівчина не була певна, ні… Так — там, на стежці, хтось стояв. Ще трохи — ця постать пересунулась, і її стало чітко видно на тлі вікна.
Кіті завагалась лише на мить. А потім кинулась із кличем уперед.
Почувши її голос, Натаніель завмер. Він навіть не одразу зрозумів, хто його кличе, — у вухах досі дзвеніло від сотень Вибухів і невпинного іудіння посоха, — однак цей єдиний голос зробив те, чого не змогли зробити всі демони в парку: його серце тьохнуло.
Під час битви він пересувався з демонічною швидкістю й спритністю, без особливих зусиль уникаючи смерті й керуючи — за допомогою посоха — більшою руйнівною силою, ніж у багатьох джинів. Більшість чарівників усіх часів і народів могли хіба що мріяти про таке — і сам Натаніель, звичайно, не раз про це мріяв у своїх порожніх фантазіях. Це було почуття цілковитої переваги, насолоди могуттям, не затьмареним небезпекою. Він танцював під темним нічним небом, нищачи ворогів. Та водночас, попри всю свою спритність і хитрість, попри увесь адреналін, що струменів у його крові, в душі Натаніель залишався дивовижно байдужим. Він почувався відчуженим, самотнім, нічиїм. Його ненависть до демонів, яких він убивав, була невиразна, майже нудна, однак таким самим було й співчуття тим людям, яких він рятував. Жінка на Трафальґарській площі показала йому, чого від них варто очікувати. Вони боятимуться й бридитимуться його — і по заслузі. Адже він чарівник. Через нього й таких, як він, Лондон зараз охоплений вогнем.