Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 82)

«Ти готовий?»

«Решта, напевно, вже на місці. Впе… О-о-о!»

Літати я досі не пробував — це потребує сили-силенної енергії, — та це був особливий випадок, коли слід викладатись повністю. До того ж у Фекварла це, здається, виходило досить легко! Тому я без зайвих розмов стартував зі стежки — і полинув до вершечків пальм. Однієї неприємної миті я подумав, що хлопчисько от-от упустить посох, що зараз його занудить… Проте він і втримав посох, і здолав нудоту.

«Що з тобою таке?»

«Я… я ніколи ще не літав».

«Дурниці! От якби ти зробив мертву петлю на летючому килимі! Тут ти неодмінно позеленів би…[109] Гаразд — попереду ворог. Посох напоготові!..»

Ми виринули з пальмових крон, і в обличчя нам ударило світло електричних ламп. Довкола тяглась величезна скляна баня, а над нею розкинулось ще більше шатро ночі. А попереду — майданчик із юрбою полонених і вартовими-духами. Все було так само, як і раніше, — хіба що полонених трохи поменшало, хоч сказати напевно було важко. Загалом майже нічого не змінилось. І причина цього корчилась на дашку каруселі.

Бідолаха Ноуда страшенно мучився зі своєю оболонкою. Мейкпісове тіло просто не витримувало навантаження. Майже з кожної поверхні вперто стриміли вирости того чи іншого вигляду, роздираючи одяг на стрічки. Тут були і роги, й шпичаки, й гребені, й перетинки, й крила, й щупальця, й поліпи десятків кольорів. Інші вирости залишались під шкірою, спотворюючи тіло, вкриваючи його мережею хребтів і ущелин, тож упізнати в цій подобі людину було вже важко. До колишніх двох ніг додалися три нові — на різних стадіях розвитку. Одній руці, здається, дістався зайвий лікоть — вона крутилась туди-сюди якнайхимернішим чином. Обличчя набрякло, наче в риби-їжака. Зі щік стирчали дрібні колючки[110]. Очі зовсім зникли, перетворившись на вогняні щілини.

З рота, що вже розтягся від вуха до вуха, лунав жалібний рев:

— О, як боляче! Зусібіч залізо, воно щипає мене! Приведіть сюди Фекварла! Приведіть його сюди, до мене! Його поради були… о-о! — якнайнезадовільнішй Я хочу покарати його!

Дух у тілі Руперта Деверо запобігливо відповів знизу:

— Ми не знаємо, володарю Ноудо, де Фекварл. Здається, він кудись зник!

— Я ж віддав найсуворіший наказ: він повинен… а-а! — бути зі мною, поки я харчуюсь! О, як мені болить у череві! Це порожнеча, її треба чимось заповнити! Болібе, Ґаспаре! Приведіть мені ще кількох людей, щоб я трохи розважився!

Саме цієї миті ми з Натаніелем полинули вниз. В обличчя нам віяло вітром, пальто тріпотіло за нашою спиною. Потрійним ударом ми підстрелили трьох духів. Ми зробили це так швидко й точно, що люд, який тремтів унизу, й не помітив, як вони зникли.

Решта духів підняли голови. Лампи під стелею засліплювали їх — удари у відповідь вибухнули під скляним дахом, не завдавши нікому шкоди. Ми промчали над ними. Посох двічі спалахнув — і зникли ще два гібриди. Ми розвернулися — так рвучко, що Натаніель на мить аж ліг у повітрі, — й раптово поринули вниз, щоб уникнути закляття Патрання. Ще один постріл — цього разу ми схибили. Ґаспар — дух, якому випало лихо перебувати в тілі Руфуса Лайма, — сам знявся в повітря. Він летів нам назустріч, жбурляючись Вибухами. Ми зробили віраж, промайнули за купою дерев; коли ми злетіли над ними, їхні верхівки вкрились вогнем. Люди внизу раптово злякались — і кинулись урозтіч. Краєм ока ми помітили Кіті й чарівників, що вибігали з-за дерев.

Ноуда на дашку каруселі роздратовано стрибав з ноги на ногу:

— Що це за вторгнення? Хто напав на нас?

Ми промчали повз нього на небезпечній відстані.

— Це Бартімеус! — вигукнув я. — Пам’ятаєш мене?

Ми зненацька підлетіли вгору, до бані: назустріч нам полинуло тіло Руперта Деверо — його руки пашіли синім полум’ям. Утрутилась Натаніелева думка: «Це так ти його дражниш? «Памятаєш мене» — і все? Я й то краще впорався б!»

«Я не можу дражнити як слід, коли я… зосереджуюсь на іншому».

Ми були під самісінькою скляною стелею. Надворі, десь далеко-далеко, мерехтіли зірки. А потім я каменем рушив униз. Спазм Деверо розтрощив скляну панель стелі — друзки полетіли кудись у темряву. Натаніель вистрелив з посоха — Деверо вдарило по ногах, які відразу спалахнули. Він перевертом полетів униз, вимахуючи руками й ногами — і залишаючи за собою куряву: врешті він упав на «Таємниче шатро ворожки» і зник у спалаху райдужного світа.

«А де Лайм? — подумав Натаніель. — Я його не бачу!»

«Не знаю. Краще дивись на Ноуду. Зараз він — наша головна проблема».

Чи то Ноуду зачепив мій блискучий дотеп, чи він просто засмутився з того, що гинуть рештки його війська, — однак він несподівано вирішив утрутитись. На спині в нього прорізались великі зелені крила. Поволі, перевальцем, змагаючись зі своєю чудернацькою асиметрією, він підійшов до краю дашка, повагався, мов пташеня перед першим польотом, і ступив уперед. Могутні крила змахнули… запізно! Він уже лежав на землі.

«Бий! — подумав я. — Бий зараз!!!»

Ми полинули вниз так швидко, як тільки могли, — Натаніель аж клацнув зубами від такого стрімкого польоту. Коли ми опускались, він послабив закляття, що стримувало духів, ув’язнених у посоху, — і відкрив його так, як лише міг наважитись. їхня міць вирвалась із посоха — і вдарила в в розпростерте на землі тіло і розквітла вогняною квіткою.

«Бий! — повторював я. — Бий! Не залишай нічого напризволяще!»

«Знаю! Я роблю все, що можу!»

Ми сповільнювали падіння… і врешті зависли в повітрі. Під нами лютувало молочно-біле пекло: Ноуда й карусель залишились десь там, усередині. Дим курився на всі боки, скло в найближчих панелях лопнуло, повітря довкола нас горіло. Я виставив невеликий Щит, щоб хоч трохи захистити нас. Посох вібрував дедалі дужче — його тремтіння віддавалось у наших руках і розвалювало нам череп.

«Ну, як? — подумав хлопчисько. — Досить?»

«Напевно… Ні, додай ще. Трохи довше».

«Ще трохи, і я його не втримаю… А-а!»

Я помітив велетенську тінь, відчув подих вітру — й відкинув нас убік. Проте Вибух наздогнав нас, розбив мій Щит і зачепив наш бік. Натаніель скрикнув — і я скрикнув разом з ним: уперше я розділив з людиною її біль. Щось у цьому відчутті — можливо, покірна нерухомість плоті, те, як прийняла вона цю рану, — огорнуло мою сутність панікою. Розум хлопця ладен був поринути в безодню забуття. Його пальці ледве тримали посох — його енергія згасла. Я стиснув його дужче, розвернув, спрямував сніп білого полум’я під стелю, розрубавши тіло Руфуса Лайма, що мчало до нас. Половинки тіла окремо попадали на землю. Я запечатав посох, і ми незграбно приземлились серед пальм і горщиків з квітами.

Хлопець швидко непритомнів. Наші очі заплющувались. Я змусив їх розплющитись — і зробив так, щоб моя сутність розпливлася всім його тілом.

«Прокинься!»

Він поворухнувся:

— Мій бік…

«Не дивись туди. З нами все гаразд».

«А Ноуда?»

«Ну… з Ноудою гірше».

На майданчику, за поваленими урнами й столиками, земля потріскалась і обгоріла. Там, де нещодавно малеча кружляла на каруселі, тепер курилася димом воронка. Серед цьому диму ревіло й борсалось щось величезне й безформене. І воно прикликало мене:

— Бартімеусе! Наказую тобі: іди сюди! Я мушу покарати тебе за зухвальство».

На людину воно вже нітрохи не скидалось.

— Дивись, як росте моя сила, Бартімеусе! Росте, незважаючи на біль! Дивись, як я скидаю з себе цю жалюгідну оболонку з плоті!

«Бартімеусе… мій бік… я його не відчуваю».

«Усе гаразд. Не переймайся цим».

«Ти щось приховуєш… як ти думаєш — що це було?»

«Нічого. Я думаю, що нам пора вставати й забиратися звідси».

— Де ж ти, Бартімеусе? — гучно ревів голос. — Я додам тебе до себе. Це велика честь!

«У мене бік занімів… я не можу..»

«Відпочинь. Зараз я спробую злетіти».

«Ні, зачекай… А як же Ноуда?»

«Ноуда дорослий хлопчина… Він і сам злетить, якщо захоче. Ну-бо…»

«Нам не можна звідси йти, Бартімеусе! Якщо він не…»

«Він переживе. Ходімо».

«Ні!!!»

Я зібрався на силі, щоб злетіти, та хлопчина пручався, як міг: він напружив усі м’язи, його воля боролася з моєю. Ми відірвались від землі, потім упали назад у папороті — і врешті залишилися стояти, притулившись до дерева. Перевага була тільки одна: дерева ховали нас від численних очей Ноуди, який обернувся присадкуватою хмарою пітьми, що совалася скраю воронки.

«Натаніелю, ти бовдур! Залиш це мені».

«Це вже не має значення…»

«Що ти маєш на увазі?»

«А що, хіба не так? Я щойно прочитав твої думки…»

«Ось ти про що… Послухай, я ж не лікар. Забудь про це. Я можу й помилитись».

«Але ж ти не помилився? Скажи мені правду — хоч раз у житті…»

Зашурхотіло листя. Я повернув нашу голову, радіючи нагоді змінити тему.