Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 77)
Усі, крім неї, дослухалися до Кіті з охотою — й навіть із вдячністю. Можливо, вони були ще й досі приголомшені, а може, щось у цій посивілій дівчині з утомленим, поораним зморшками обличчям викликало в них щиру повагу, — сказати важко. Та поки Кіті розповідала про останні події, всі слухали її якнайуважніше.
— А де решта чарівників? — жалібно спитав один із старших полонених. — Нас у театрі була сотня, не менше. Вони ж не могли всі…
— Не знаю, — відповіла Кіті. — Можливо, є й інші кімнати з полоненими: демони або забули про них, або просто не встигли покінчити з ними. Треба перевірити. Але багато хто з вас загинув…
— А пан Деверо? — прошепотіла якась жінка.
— А Джесіка Вайтвел, а…
Кіті знову підняла руку:
— На жаль, не знаю. Проте гадаю, що багато хто з головних чарівників або вбитий, або одержимий демоном.
— Принаймні одна з них жива! — люто вигукнула чорнявка. — Поки не знайдуть решту, я — єдина з членів Ради, хто залишився живий. Тому я тепер головна! Ми повинні розійтися по пентаклях і викликати своїх рабів. Я негайно зв’яжусь із нічною поліцією. Демонів-утікачів розшукають і знешкодять!
— Тут є ще два питання, — спокійно додала Кіті. — Ні, три. Спочатку треба потурбуватись про цього чоловіка. Чи може хто-небудь роздобути автомобіль?
— Я можу, — молодик у ластовинні схилився над нерухомим тілом. — Тут менше ніж утрьох не впоратись. Пане Джонсон, пане Воул, допоможіть мені донести його до лімузина!
Допомога надійшла. Троє чарівників винесли непритомного добродія на руках.
Чорнявка, що була вже біля дверей, ляснула в долоні:
— Усі по пентаклях! Не марнуймо ні хвилини!
Ніхто й не поворухнувся.
— Мені здається, ця леді хотіла додати щось іще, — сказав літній чоловік, кивнувши в бік Кіті. — Мабуть, нам варто було б її вислухати, панно Фаррар. Хоча б заради чемності…
Панна Фаррар скривила губи:
— Але ж вона лише…
— Я хотіла сказати ще дві речі, — почала Кіті. Тепер вона почувалася вкрай утомленою. В голові паморочилось, хотілося сісти… «Ні, тримайся! Доведи справу до кінця!» — Головний демон, Ноуда, дуже небезпечний. Наближатися до нього без якнайпотужнішої зброї — це самогубство. І це ми вже робимо. — Вона оглянула принишклих чарівників. — Ще один член Ради, що вижив, — тут Кіті не втрималась, щоб не позирнути на панну Фаррар, — вирушив на боротьбу з ним. Він озброєний посохом Ґледстона.
Її навіть не дуже здивували приглушені вигуки. Панну Фаррар, здається, ця звістка зачепила найбільше.
— Але ж пан Деверо заборонив це! — вигукнула вона. — Хто ж наважився…
Кіті всміхнулась:
— Це Нат… Джон Мендрейк. Побажаймо йому успіху.
— І останнє, що я хочу сказати, — незворушно правила Кіті. — За цих обставин найголовніше для нас — тобто краще сказати
— Раніше це нас не тривожило, — пробурмотів молодик за її спиною. Проте загальна думка була не на його боці.
— Зараз нам потрібен кристал, — мовила панна Пайпер. — Щоб спостерігати за демонами.
— Або магічна чаша… Де вони тут їх ховають?
— Десь, мабуть, є хоч одна… Ходімо, пошукаймо.
— Краще ходімо до пентаклів! Можна викликати біса — й послати його подивитись…
— Потрібні автомобілі! Хто вміє водити автомобіль?
— Я не вмію! Мене возить чоловік!
— Я теж…
Від дверей долинув хрипкий, силуваний кашель. Обличчя в панни Фаррар було зморене, волосся — розкуйовджене, вуста стяглись ниткою. Зігнуті побілілі руки спирались об одвірки. Плечі трохи згорбились — це робило її схожою на перевернутого кажана. А погляд аж випромінював отруту.
— Усі ви, — почала вона, — лише дрібні службовці. Навіть не службовці — самі секретарі й помічники. Знання магії у вас убогі й обмежені — а розуму, здається, ще менше, ніж знань. Простолюд і сам подбає про себе. Дехто з них має стійкість до магії — зо два-три Вибухи вони переживуть. Будь-що простолюду в нас багато — якщо втратимо кількох, це нітрохи не зашкодить. А от що нам зашкодить — це порожні балачки, коли наша столиця в небезпеці! Невже ми залишимо увесь захист Мендрейкові? Хіба він, по-вашому, такий могутній чарівник? Я йду по своїх вовків. І нехай кожен, хто має хоч дещицю гордощів, іде зі мною!
Відштовхнувшись від одвірка й не озираючись, вона вийшла в коридор. Запала тривожна тиша. Потім троє молодиків, схиливши голови й насупивши брови, проштовхались повз Кіті й вирушили за Фаррар. Ще дехто повагався, проте залишився на місці.
Молода жінка з мишастим волоссям стенула плечима — і обернулась до Кіті.
— Ми підемо за вами, панно… пробачте, як вас звуть?
«Клара Белл? Лізі Темпл?»
— Кіті Джонс, — відповіла вона. І кволим голосом додала: — Принесіть мені, будь ласка, води.
* * *
Поки Кіті відпочивала, попиваючи холодну мінеральну воду з запасів Ради, молодші чарівники взялися до роботи. Дехто вирушив на пошуки до сусідніх кімнат: повернулись вони бліді, перелякані, з розповідями про трупи, звалені жужмом у цих кімнатах, про спотворені й стерті пентаклі, про таку руїну, яка нікому й не снилась. Зазвичай таке влаштовували ворогам у далеких землях. Отож тепер, коли чарівники зіткнулися з цим самі, їм було вкрай прикро. Інші пробиралися до виходу й визирали надвір. Там палали будівлі, всюди лежали мертві тіла, а найтривожніше, що не було видно нікого живого. Зазвичай навіть серед ночі Вайтголом проїздили автобуси й таксі, до будівель заходили — й виходили звідти — нічні службовці, вряди-годи з’являлись поліційні та військові патрулі. Державна машина, що втратила управління через Мейкпісову зраду й несподівану появу Ноуди, на той час цілком зупинилась.
Знищення пентаклів стало серйозною перешкодою, однак невдовзі з’ясувалось, що демони були хоч і злі, проте аж ніяк не сумлінні: чимало кіл вони проминули, й ті залишились цілі. Кількох дрібних бісів послали в розвідку, а тим часом у кімнаті поряд із Залою Статуй знайшли величезний магічний кристал, яким раніше користувалася Рада. Кристал принесли до кімнати, де сиділа Кіті. Довкола зібралися принишклі, похмурі чарівники. Наймогутніший з них — заступник міністра рибного господарства — швидко викликав джина, ув’язненого в кристалі, й віддав гучну команду: показати, де зараз демони-втікачі.
Куля взялася туманом, потемніла… Всі підсунулися ближче.
В кристалі спалахнули вогні. Червоні, помаранчеві… Застрибали язики полум’я…
Зображення стало чіткішим: вогонь, що палає поблизу й віддалік, ліхтарі серед темних дерев… Удалині — щось велетенське, горбате, сліпучо-яскраве…
— Кришталевий палац! — упізнав хтось. — Це Сент-Джеймс-парк!
— Там простолюд влаштовував демонстрації…
— Дивіться!
Попереду з’явилися сотні фігурок, що метушилися між деревами й кидалися на всі боки, наче зграйки рибок у морі.
— Чому вони не тікають?
— Їх оточили…
То там, то тут спалахували викиди магії, що збивали докупи охоплений панікою натовп. Скраю було видно якісь неприродні постаті — зовні немовби людські, що виробляли якісь химерні вихиляси й підскоки. Вони тіснили людей зусібіч. Одну з цих постатей, яка пересувалася довгими стрибками, було чітко видно під ліхтарем. Вона помітила купку людей, що бігли до неї, зігнулась, приготувалась до нападу..
Блиснув промінь білого світла — й пролунав моторошний вибух. Чудернацька постать зникла — на її місці закурилася димом воронка. Під ліхтарем промайнула інша постать, що ступала величезними, але рівними кроками. В руці вона тримала довгий посох.
Кіті акуратно поставила пляшку з мінеральною водою на стіл.
— Викликайте всіх демонів, яких можете, — наказала вона. — Якщо ми хочемо стати цим людям у пригоді, нам треба туди.
35
Правду кажучи, разом нам працювалось непогано. Навіть краще, ніж ми сподівались.
Звичайно, нам знадобилося
Перша перемога — в поєдинку зі старою бідолахою Наер’ян — справді підбадьорила нас: ми зрозуміли, що треба робити і як поєднувати зусилля, щоб досягти найкращого ефекту. Ми облишили спроби дублювати один одного — і почали більше один на одного
Працювали ми так. Натаніель узяв на себе чоботи: якщо нам треба було переміститись на велику відстань, то ступав саме він. Після прибуття на місце (за дві-три секунди — чоботи були нівроку прудкі), управління ногами брав на себе я — наділяв їх часткою своєї фірмової спритності й змушував нас стрибати по-антилоп’ячому: назад і вперед, униз і вгору, ліворуч і праворуч, аж поки це спантеличувало ворога — а часом навіть і мене самого. Натаніель тим часом зберігав повний контроль над своїми руками й посохом Ґледстона: він стріляв щоразу, коли ми підбиралися досить близько, і — оскільки я міг передбачати його наміри — я звичайно залишався на місці досить довго, щоб він міг націлитись як слід. Не робив цього я лише тоді (і, як на мене, цілком виправдано), коли бокував від якого-небудь Вибуху, Потоку чи Нищівної Спіралі. Таких речей краще уникати, якщо не хочеш утратити темп[100].