Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 76)
«А ти розумник, — обізвався джин. — Щось я не пригадую в Наер’ян такої підлоти».
Натаніель поволі перевів подих. Потім підійшов до купки людей, що кулились під Щитом, і махнув рукою. Бартімеус зняв закляття. Жінка підхопилась, тулячи до себе дітей.
— Найбезпечніше зараз на Вайтголі, — почав Натаніель. — Демони, напевно, звідти вже пішли. Ідіть туди й не бійтесь, мадам. Я…
Він замовк. Жінка відвернулась. Із скам’янілим обличчям, з понурими байдужими очима вона повела дітей геть між лотками.
«А ти чого сподівався? — запитав джинів голос. — Це ж ти й твої колеги завдали їй такого клопоту. Вона не кинеться тобі дякувати, хай там що ти зробиш. Гаразд, не переймайся… Ти все-таки не самотній. Я завжди з тобою…»
У його мозку забулькотів непроханий сміх.
Кілька секунд Натаніель стояв на місці, трохи схиливши голову, й дивився на розорену площу. Потім розправив плечі, міцніше стиснув посох, стукнув закаблуком об бруківку — і зник.
34
Кіті знайшла полонених набагато швидше, ніж сподівалася. Найважче було вирушити на пошуки — змусити себе вийти з кімнати. Коли вона вперше стала на ноги, кожен м’яз у її тілі обурено заволав. Дівчина здригнулась, ніби від страшенного холоду, тіло здалося легким і водянистим. Проте вона все ж таки не впала.
«Просто треба всього навчитися знову, — подумала вона. — Нагадати своєму тілу, що воно вміє».
І справді, з кожним кволим кроком вона почувалася впевненіше. Ось вона дісталася до купки зброї, кинутої біля дверей. Скривилася, зігнула коліна, присіла навпочіпки — й сиділа так, хитаючись і лаючись, поки порпалася в тій купці. Шокери, Пекельні Жезли, кулі з елементалями — речі, знайомі ще з часів Спротиву… Торбини Кіті не мала, проте застромила один Пекельний Жезл і один шокер за пояс. Дві кулі ледве помістились у подертих кишенях куртки; «Апокрифи» Птолемея Кіті дістала й шанобливо поклала на підлогу — ця книжка добре стала їй у пригоді. Серед магічної зброї лежав срібний диск — полірований, із гострими, мов бритва, краями. Подолавши легку огиду, Кіті сунула в кишеню і його. А потім, тримаючись за стінку, знову піднялася.
Обережними кроками вона вибралася з кімнати, переступивши через уламки дверей, і попрямувала коридором, повз порожню розгромлену Залу Статуй. Вона йшла туди, де тримали їх із Натаніелем, — їй досі пригадувалося жалібне рюмсання, що лунало десь поблизу.
Дорогою Кіті відчула в собі дивну роздвоєність. Ніколи ще вона не почувалась такою немічною, ледве-ледве пов’язаною зі своєю фізичною силою. І водночас ніколи ще не почувалась такою впевненою, як тепер. Раніше її не раз переповнювала шалена самовпевненість, радісна віра у власну юність і завзяття. А зараз було зовсім не так. Її теперішнє почуття було спокійніше, рівніше, незалежне від її тілесного стану, і в ньому не було тієї рвучкості, яку зазвичай надає почуттям тіло. Це була непорушна віра в себе — Кіті відчувала, кволо шкандибаючи коридором, як вона просто-таки випромінює довкола себе цю віру.
І вже перше випробування нітрохи не похитнуло її. Біля сходів, де коридор ширшав, Кіті натрапила на демона. Він, напевно, був останнім, хто роздобув собі тіло, бо ще не встиг як слід опанувати його. То було тіло довготелесого худорлявого чоловіка з рідким білявим волоссям, убране в розкішний чорний костюм. Костюм зараз був пожмаканий і подертий, волосся — скуйовджене, очі — каламутні, наче морські камінці. Його хитало від стіни до стіни, руки сліпо вимахували в повітрі. З горлянки лунав звірячий рев, що часом змішувався з гнівними словами незрозумілою мовою.
Голова обернулась і помітила Кіті. Очі спалахнули жовтим блиском. Кіті в чеканні зупинилась. Демон виявив свою цікавість до неї тим, що несподівано вибухнув диким виттям, від якого забряжчало скло в шафах, що стояли вздовж коридору. Він вирішив напасти на дівчину, проте, здається, не знав,
Демон стривожено оглянув свій палець. Там часом Кіті витягла з-за пояса шокер, тихенько підкралася до демона — й випустила в його тіло синій тріскучий розряд. Демона огорнула чорна хмара диму, він здригнувся, відсахнувся, перевалився через перила — і впав на сходи чотирма метрами нижче.
Кіті вирушила далі.
Через кілька хвилин вона вже була біля знайомих дверей. Прислухавшись, дівчина почула здушений стогін. Смикнувши двері й переконавшись, що їх замкнено, вона висадила їх кулею з елементалями. Коли вітер нарешті вщух, вона зайшла всередину.
* * *
Кімната була невелика — й геть захаращена людськими тілами. Спочатку Кіті злякалася, що вже сталось найгірше, однак відразу побачила, що всі люди міцно скручені, а роти їм затулено кляпами. Вони, здається, так і лежали тут відтоді, як Мейкпісові біси притягли їх сюди кілька годин тому. Здебільшого полонених було зв’язано мотузками, проте двох чи трьох — замотано в ряднину або щільні чорні сітки. Всього в кімнаті було десь із двадцятеро осіб, складених митусем, як сардинки в бляшанці. На превелике полегшення Кіті, багато хто з них ворушився — мляво й сумно, мов черв’яки, приготовлені для риболовлі.
Її помітили кілька пар вирячених очей. їхні власники почали крутитись і благально стогнати. Кіті зачекала зо дві секунди, щоб оговтатись, — від утоми в неї тремтіли коліна. А потім заговорила так виразно, як лиш могла:
— Я прийшла, щоб допомогти вам. Ще трохи потерпіть, будь ласка. Я спробую визволити вас.
Люди засовались і застогнали ще дужче. Вони пацали ногами, обертали й трусили головами. Кіті ледве не збили з ніг.
— Лежіть спокійно! — наказала вона. — Інакше я піду геть! Чарівники вмить угамувались.
— Отак буде краще. А тепер…
Неслухняними пальцями Кіті дістала з кишені срібний диск — і обережно, щоб не порізати пальці, заходилась пиляти мотузки на найближчій із полонянок. Мотузки розходились, наче масло під гарячим ножем. Полонянка обережно поворушила занімілими руками й ногами — й тихо зойкнула від болю. Кіті безцеремонно витягла з її рота кляп.
— Коли зможете піднятись на ноги, — сказала вона, — візьміть щось гостре й допоможіть мені рятувати інших.
І перейшла до наступного чарівника.
Уже через десять хвилин кімната була повна кульгавих чоловіків і жінок, що розминали собі кінцівки. Хтось сидів, хтось ставав спочатку на одну, тоді на другу ногу, намагаючись позбутися судом і набряків. Ніхто нічого не казав — їхні тіла були вільні, проте думки ще плутались від подиву й недовіри. Кіті мовчки поралася біля передостаннього полоненого — огрядного добродія, обплутаного сіткою. Він лежав нерухомо, крізь сітку на його обличчі сочилася кров. Поряд перша з тих полонянок, кого звільнила Кіті, — молода жінка з мишастим волоссям, — боролася з мотузками на тілі останньої чарівниці: та, замотана в товсту сіру ковдру, була більш ніж жива — вона увесь час борсалась у шаленому нетерпінні.
Кіті передала своїй помічниці срібний диск:
— Тримайте.
— Дякую.
Рештки сітки й ковдри було розрізано за кілька секунд, і обидва полонені опинились на волі. Одна з них, жінка з довгим чорним волоссям і червоним, набряклим обличчям, відразу підскочила й зойкнула з болю. Другий, гладкий літній добродій із закривавленим лицем, лежав нерухомо. Очі в нього були заплющені, дихав він уривчасто й хрипко.
Чорнявка притулилася до стіни й заходилася розтирати ногу, яку звело судомою, аж гаркаючи від болю та люті:
— Хто?! Хто це все влаштував?! Я вб’ю їх! Присягаюсь!
Кіті тим часом діловито розмовляла з молодою жінкою з мишастим волоссям:
— Він непритомний. Його треба відвезти до лікарні.
— Це я влаштую, — відповіла її помічниця. Оглянувши кімнату, вона зупинила погляд на рудому молодикові з ластовинням. — Джордже, чи не зробите ви ласку?..
— Так, панно Пайпер.
— Стривайте, — перервала їх Кіті. Вона втомлено озирнулась і простягла тремтливу руку, шукаючи опори. — Допоможіть мені, будь ласка, встати… Дякую. — Вона обернулась до всіх присутніх. — Вам усім слід знати, що сталося. Становище може бути… важче, ніж ви гадаєте. В Лондоні вирвались на волю демони.
Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Обличчя в усіх повитягались зі страху та смутку. Усі чарівники, старі й молоді, поглянули на Кіті. Зараз вони були безпорадні й нічого не розуміли. Куди й поділась їхня чарівницька пиха — зараз це були просто люди, перелякані, покинуті без проводирів, без усього. Кіті підняла руку:
— Послухайте! Зараз я все розповім вам…
— Зачекайте! — чорнява жінка схопила її за лікоть. — Спочатку скажіть, хай вам дідько, хто ви така? Щось я не пригадую ні вашого обличчя, ні, — вона скривилась, — вашого брудного лахміття! Ви, здається, навіть не чарівниця!
— Так, — зіпнула у відповідь Кіті. — Я простолюдинка. Та якщо ви хочете залишитись живими, то замовкніть і вислухайте мене.
Очі в чорнявки вибалушились:
— Як ви смієте!..
— Та й справді замовкніть уже, Фаррар, — обізвався якийсь чоловік.
Чорнявка, ніби вдавившись, шалено озирнулась на всі боки, проте руку Кіті відпустила.