Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 75)
Натаніель хитнув головою:
— Зараз це все не має значення. Думай про те, що треба робити.
«Я й думаю… Хіба я винен, що ти порпаєшся в моїх спогадах?»
Натаніель знову не відповів. Серед трупів, що лежали між уламками, він побачив знайомі обличчя. Кутики його вуст опустилися вниз…
— Ходімо, — сказав він.
«Навіщо цей запізнілий смуток? Ти ж усе одно не любив їх».
— Нам треба поспішати.
«Гаразд. Залиш це мені».
Це було найдивовижніше відчуття: розслабитись, навмисне відсторонитись від керування власними м’язами — і все ж таки відчувати, як вони скорочуються й напружуються, рухаються плавно й ритмічно, з нелюдською енергійністю. Натаніель міцно стискав посох, а в усьому іншому довірився джинові. Одним-єдиним стрибком він перескочив залу — і приземлився на обвалену каменюку. Там він зупинився, позирнув ліворуч, праворуч — і рушив далі велетенськими кроками… Пірнувши крізь отвір у стіні, він злетів під самісіньку стелю іншої кімнати — темної, зруйнованої, захаращеної уламками. Розгледіти її Натаніель не встиг — він був надто заклопотаний боротьбою з власними бунтівними нутрощами й з вибухами пробудженої в ньому енергії. Вгору, вниз, геть із цієї кімнати до іншої, повз розтрощені сходи, через купу каміння — кожен камінь завбільшки з добрячу брилу. Крізь діру пробитого отвору..
Вони опинились на вулицях Вайтголу.
Вони приземлились, підігнувши коліна, ладні знову злетіти в повітря. Голова Натаніеля схилилась набік, очі бігали туди-сюди, оглядаючи всі семеро рівнів…
— Ні!.. — прошепотів він.
* * *
Вайтгол палав. Хмари, що нависали над дахами, відсвічували рожевим і помаранчевим; у прогалинах між ними вогненне світло просочувалось у чорну порожнечу, поцятковану зірками. Величні будівлі міністерств, де цілодобово вершилися справи державної ваги, стояли темні й покинуті. Світло ніде не горіло, вуличні ліхтарі — так само. У будівлі з північного боку — здається, у міністерстві освіти, — палав горішній поверх. Спритні язички полум’я — руді, мов осіннє листя, — вихоплювалися з вікон. Дим струменів у небо, змішуючись із хмарами. Будівлі навпроти теж пломеніли. Все здавалось якимось неприродним — як ілюзія в Мейкпісовій п’єсі.
Вулиця була порожня, якщо не рахувати уламків, перекинутих ліхтарних стовпів, статуй і — темних і дрібних, мов ошпарені мурахи, — розкиданих людських тіл. Там із скляного фасаду міністерства транспорту стирчав лімузин; там стриміли рештки зруйнованої скульптури «Пошана до влади» — кам’яні ноги на постаменті. Воєнні пам’ятники теж було зруйновано вщент — вулицю наполовину захаращували уламки граніту. З-за рогу Вайтголу, з боку Трафальґарської площі, долинув глухий вибух.
— Туди! — сказав Натаніель.
Його ноги зігнулись, випростались, він підскочив угору — й знову приземлився. Стрибаючи, він опинявся на висоті другого поверху, а спускаючись униз, ледве торкався землі — й знову злітав. Чоботи хилитались на його ногах.
— Ти знаєш, на мені семимильні чоботи! — видихнув Натаніель. Вітер відніс його слова вбік.
«Звичайно, знаю. Адже зараз я — це ти, чи до вподоби це тобі, чи ні. Поки що вони нам не знадобляться. Чи готовий у тебе посох? Там попереду щось коїться».
Вони мчали повз пам’ятники, повз покинуті автомобілі. Посеред дороги лежав труп вовка, а довкола — шматки колючого дроту, уламки табличок «Проходу немає»: рештки поліційного кордону. Попереду була Трафальґарська площа. Колона Нельсона стриміла серед нічного неба, залита гірчично-жовтим світлом. Від її підніжжя линули дрібні вибухи. Серед прилавків і лотків ринку для туристів метушились невеличкі тіні. За ними щось бігало навздогін.
Натаніель зупинився скраю площі. Він прикусив губу.
— Воно ганяється за людьми!
«Розважається. Мабуть, думає, що вона знову в Колізеї…[97]Поглянь! Он чоловік залишився живий після Вибуху. Дехто з цих хлопців стійкий до магії».
Натаніель прикрив очі долонею:
— Твої думки розбігаються на всі боки. Думай, будь ласка, простіше. Я не можу добрати ладу.
«Гаразд. Посох готовий? Ну, вперед!!!»
Щойно Натаніель приготувався, як його ноги помчали; він умить перескочив вулицю й опинився серед підпалених кіосків. Він линув крізь дим, повз скулену жінку з дитиною. Стрибок… Попереду, біля фонтану, зігнулось, наче звір, тіло Клайва Дженкінса. Його очі палали блідо-зеленим полум’ям, щелепа безсило відвисла, руки курилися жовтою парою.
Натаніель злякано вирячився на нього — й ледве опанував себе. Він підняв посох…
Його ноги знову стрибнули. Він побачив, що летить. За спиною пролунав вибух, щоку обдало крихтами бетону. Він приземлився на голову статуї лева, під самісінькою колоною.
— Навіщо ти нас переніс?! — вигукнув він. — Я тільки-но зібрався…
«Ще секунда — і нас розірвало б на шматки. Треба бути спритнішим! Наер’ян — афритка, вона часу не марнує»[98].
— Припини, будь ласка! Мені треба зосередитись!
Натаніель націлив посох, приготувався…
«Мерщій! Вона наближається. Якби в нас був Амулет, ми б просто посміялися з неї… Навіщо ти віддав його Кіті?.. Так, знаю, знаю. Твоя правда. Важко сперечатись, коли можеш читати чужі думки… Ой, сюди летить Вибух! Зараз я відскочу!»
— То стрибай швидше!
«Справді? Ти не заперечуєш?»
— Стрибай уже!!!
З диму з’явилась моторошна кульгава постать. Афритка, що сиділа всередині тіла, сяк-так опанувала ноги, однак воліла ходити не прямо, а навшпиньки. Спалах золотистого світла розніс статую лева навпіл, проте Бартімеус уже застосував потрібні м’язи — і Натаніель виявив, що перекинувся через голову чудовиська й тепер сидів у нього на спині.
«Ну-бо!» — сказав Бартімеус.
Натаніель промовив одне-єдине слово. Посох спрацював: з пентакля на його вершині вилетів сліпучо-білий промінь, завширшки з долоню. Земля здригнулась: у Натаніеля зацокотіли зуби. Промінь пройшов за кілька футів від тіла Клайва Дженкінса, вдарив у колону Нельсона й перерубав її, наче буханець хліба. Біле світло згасло. Натаніель підняв очі. Афритка — так само. Колона мовчки хитнулась, ворухнулась — і ніби почала поволі рости… А потім виявилось, що вона зі свистом падає просто на них, і Бартімеус кинув їх убік — крізь полотно підпаленої ятки, пораненим плечем на бруківку. Колона впала, розрубавши площу надвоє.
Натаніель умить підхопився. Плече люто боліло. В голові лунав розгніваний голос:
«Цілити треба як слід! Наступного разу я сам усе зроблю!»
— Нічого ти не зробиш!.. А де ця афритка?
«Напевно, давно втекла! Цього разу ти справді все зіпсував!» — Послухай-но, ти…
Аж тут його увагу привернуло якесь ворушіння за кілька метрів звідти. Чотири білі обличчя — жінка та її дітлахи, що ховалися за лотками, — поглянули на нього. Натаніель підняв руку:
— Все гаразд! Я чарівник…
Жінка зойкнула, діти здригнулись і щільніше притулились до неї. В Натаніелевій голові залунав ущипливий голос:
«Отакої! Теж мені заспокоїв! Може, заодно запропонуєш перерізати їм горлянки?»
Натаніель подумки вилаявся — й спробував усміхнутись.
— Я на вашому боці! — почав він. — Залишайтесь тут! Я…
Раптом він запрокинув голову. Пролунав голос: «Бачиш?» Крізь недогарки ятки, крізь пил, що знявся після падіння колони, блиснули зелені вогники. Він підлаштував свій погляд: на вищих рівнях було краще бачити примружені очі і обережні, злодійкуваті порухи в темряві. Тіло Клайва Дженкінса підкрадалося ближче, сподіваючись захопити його зненацька.
Бартімеус швидко промовив:
«Зараз буде Потік. Я джин, я краще знаюсь на таких речах. Потік захоплює великий простір. Вона хоче тебе знерухомити. Я можу накрити нас Щитом — але він відіб’є промінь від посоха».
— А ти можеш накрити Щитом отих людей? То зроби це! Нам він не знадобиться.
Натаніель дозволив своїй руці піднятись. Крізь простягнуті пальці полинула енергія. Блакитна баня зімкнулася над скуленими людьми. Натаніель знов обернувся в бік площі. Там клубочився пил, чорні клапті відривались від підпаленого полотна. Ніякого демона, що крався б навшпиньки, видно не було.
— Де вона?
«Звідки я знаю? У тебе ж нема очей на потилиці! Я можу дивитись лише туди, куди й ти».
— Гаразд, гаразд, заспокойся.
«Я спокійний! Це ти нервуєшся. Усі ці загадкові хімікалії, що течуть у твоїй крові, тримають тебе в тривозі. Нічого дивного, що люди такі недоумкуваті… Ось! Ні, це просто вітер торсає полотно… Ой, як я перехвилювався!»
Натаніель пильно оглядав площу. Посох гув у нього в руці. Він намагався відсторонитись від нав’язливого голосу джина, від потоку його спогадів — часом вони просто заливали його. Де ж ховається афритка? За розтрощеним постаментом колони? Навряд… це надто далеко… Де ж тоді?
«І гадки не маю, — обізвався Бартімеус. — Мабуть, утекла світ за очі».
Натаніель обережно ступив кілька кроків. Поза шкірою пробіг мороз — небезпека чигала десь поряд. На тому кінці площі він помітив огорожу, сходи, що вели під землю. То був вхід до метро. Під площею тягся лабіринт тунелів, що вели на платформи, дозволяли пішоходам переходити через дороги… І ці тунелі мали багато виходів.
На площі їх кілька…
«Озирнись!» — подумав він і розслабив м’язи, доручивши зробити решту джинові. Крутнувшись на місці, він вимовив слово — і націлив посох. Із посоха вилетіла біла блискавка — вона розітнула повітря й розпорошила тіло Клайва Дженкінса, що підкрадалося до нього ззаду. Щойно афритка була тут, уже простягала холодну руку, щоб направити на нього Потік, — а вже наступної миті вона зникла, разом із входом до метро за її спиною. На розтоплену бруківку посипався огидний попіл.