Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 74)

— Так я й знав! — буркнув він. — Це все марно!

— Тобі просто не до вподоби, коли тобі наказують! — відповів я. — Коли щось залежить не від тебе, а від твого раба! Чарівник — він завжди чарівник…

— Заспокойтесь! — вигукнула Кіті. Чи її аура, чи щось іще не дозволяло нам сперечатися з нею. Отож ми замовкли — й дозволили їй висловитись.

— Якби ви хоч на мить припинили чубитись, — провадила вона, — то зрозуміли б, що разом ви дієте набагато краще за Ноуду та інших — із їхніми краденими тілами. Фекварл у тілі Гопкінса почувається як удома, але він довго тренувався. А решта майже безпорадні…

— Це правда… — погодився Натаніель. — Ноуда навіть ходити не міг.

Мені знадобилася вся моя джинівська кебета, щоб зрозуміти, що й до чого.

— Тут є дві серйозні відмінності,—зауважив я. — По-перше, я не знищив твій розум. Це, безперечно, допомогло нам. А по-друге, я знаю твоє справжнє ім’я. Закластися ладен, що це дозволяє мені проникати в тебе глибше, ніж це можуть інші духи. Ось бачиш, як нам пощастило. Я знав, що колись це стане нам у пригоді…

Чарівник почухав підборіддя:

— Можливо…

Аж тут наші філософські міркування перервав нетерплячий вигук Кіті:

— Це, врешті, не так важливо! Просто попереджуйте одне одного про те, що збираєтесь робити, й це дозволить вам уникнути дурних помилок. А тепер… як щодо посоха?

Як щодо посоха?! Увесь цей час ми стискали його в кулаці, й навіть крізь плоть і кістки Натаніелевого тіла я відчував його силу. Відчував, як невпинно ворушаться ув’язнені в ньому могутні істоти, невиразно чув, як вони благають випустити їх на волю. Закляття, замовляння й печатки, накладені Ґледстоном на дерево, були так само міцні, як і в день їхнього створення. Це було навіть краще: схована в ньому сила, якби її випустили негайно, вмить повалила б кілька міських кварталів[96].

Кіті пильно дивилась на нас:

— Як ви гадаєте, чи зможемо ми привести його в дію?

— Так, — відповіли ми.

Натаніель обома руками взявся за посох: тут я дозволив керувати нашими кінцівками йому. Тут нам потрібна була його спритність, щоб розпочати процес — і визначити його напрям. А я надавав лише додаткову енергію, силу, що підтримувала його волю. Ми стояли, трохи розставивши ноги й напружившись у чеканні поштовху. Натаніель почав читати закляття. Поки він говорив, я його очима оглядав невеличкий кабінет, де ми перебували. Ось у кріслі сидить Кіті: її аура цілком пасує до аури посоха. Далі — двері, висаджені слабким Вибухом. На підлозі — кілька Пекельних Жезлів і куль з елементалями. їх приніс Натаніель — це він за допомогою кубика з Вибухом висадив двері. Він так тривожився за Кіті, що забув і про біль у плечі, і про втому…

Дивна це річ — відчувати, як ворушаться людські думки. Вони крутяться, наче сонна людина в темряві, тоді як розум, здавалося б, цілком поглинений закляттям. Повз мене пропливали обличчя — Кіті, якоїсь літньої жінки, інших людей, яких я взагалі не впізнавав. Аж тут (і це приголомшило мене) переді мною виразно, мов наяву, виник Птолемей. Як давно я його не бачив… дві тисячі років… Однак цей образ, звичайно, був лише спогадом про мене.

Час зосередитись… Я відчув, як із мене щось витягає сили— Натаніелеві слова перетворювали їх на пута, що оточували посох. Закляття наближалося до кінця. Посох Ґледстона здригався. Вздовж нього побігли бліді струмені світла, що сходилися до пентакля, вирізьбленого на його кінці. Ми відчували, як ув’язнені в ньому істоти протискуються крізь щілину, яку ми проточили в їхній темниці; відчували, як накладені Ґледстоном печатки силкуються знову зімкнутись. Ми не звертали уваги ні на те, ні на інше.

Натаніель закінчив закляття. Посох на мить спалахнув — кімната на всіх сімох рівнях наповнилася сліпучо-білим світлом. Ми похитнулись; Натаніель заплющив наші очі. Потім світло трохи пригасло. Рівноваги було досягнуто. Все завмерло. В кімнаті стало тихо. Посох Ґледстона ледве-ледве чутно гув у нашій руці.

Ми, як один, обернулися до Кіті, що сиділа в кріслі й дивилась на нас.

— Готова, — сказали ми.

33

Лише на мить — коли посох активувався й джинова енергія попливла Натаніелевим тілом, щоб стримати міць талісмана, — чарівник згадав про своє поранене плече. Він відчув сердитий укол болю, в голові раптово запаморочилось, — аж тут нові сили знову наповнили його, й недуга зникла. Натаніель почувався краще, ніж будь-коли досі.

В його тілі ще й досі віддавалася перша мить, коли в нього полинула Бартімеусова сила. Це було схоже на удар електричним струмом, на хвилю, яка ладна була відірвати його від підлоги, нехтуючи всіма законами тяжіння; геть уся його втома і власна вага пропали. В ньому вирувало життя. З несподіваною ясністю (його розум зробився гостріший — ніби щойно переродився) Натаніель пізнав джинову природу — його невпинне прагнення до руху, змін, перетворень. Він усвідомив, якою тяжкою долею були для такої істоти будь-які обмеження, що прив’язували її до земних, усталених речей. Перед ним — спочатку ніби в тумані — постала нескінченна череда образів, спогадів, вражень, що тяглася з незбагненних глибин минулого. Від цього Натаніелеві йшла обертом голова.

Всі почуття його немовби спалахнули. Пальці відчували кожен сучок, кожне волокно деревини посоха, вуха вловлювали ледве чутний його шум. Найкраще Натаніель бачив і розумів усі рівні — кожен із семи. Кабінет омивало райдужне світло десятка аур — аури посоха, його власної… І, най-дивовижніше, аури Кіті. В цьому сяйві обличчя дівчини знову здавалося свіжим і юним, а волосся ніби горіло вогнем. Він міг би дивитись на неї вічно…

«Припини негайно ці дурниці! Мене нудить!»

Якби тільки в голові не теревенив цей клятий джин…

«А що я таке роблю?» — подумав Натаніель.

«Отож-бо й воно, що нічого. Посох ми вже запустили. Вперед!»

«Гаразд». Натаніель обережно — на той випадок, якщо джин мав інші наміри щодо його ніг, — обернувся до Кіті:

— Тобі треба залишитись тут.

— Мені вже краще! — на превелику Натаніелеву тривогу, вона зсунулась на краєчок крісла і, спершись об поруччя кволими руками, підвелася. — Я можу ходити!

— І все-таки з нами ти не підеш.

Чарівник відчув, як у його мозку заворушився джин, і з його рота пролунав Бартімеусів голос. Це дуже дратувало Натаніеля — й до того ж лоскотало горлянку.

— Натаніель каже правду, — підтвердив Бартімеус. — Ти ще надто слабка. Якщо вірити його пам’яті — а я їй не дуже вірю, — то в цій будівлі є ще полонені: можливо, Ноуда зжер не всіх. Може, спробуєш відшукати їх?

Кіті кивнула:

— Гаразд. А що робитимете ви? Може, скористаєшся своїм магічним дзеркалом, щоб з’ясувати, де зараз Ноуда?

Натаніель завагався:

— Я…

— Він прогайнував його, — обізвався джин. — Відпустив біса на волю. Як на мене, то була велика помилка.

— Я й сам можу відповісти! — гаркнув Натаніель. Коли тебе перебиває власна горлянка — це дратує найбільше. Кіті всміхнулася йому:

— Ти молодець. Ну, тоді бувай.

— Гаразд… Ти певна, що в тебе все буде добре?

Натаніель відчув, як сердиться джин. Ноги в нього затремтіли — йому схотілося підскочити, злетіти в повітря…

— За мене не хвилюйся. Ось, візьми, — він нахилив голову, зняв з шиї Амулет Самарканда й простяг його Кіті. — Надягни. Це захистить тебе.

— Але тільки від магії, не забувай, — додав джин. — Він не захистить від розбійного нападу, не завадить тобі розбити голову, коліно або щось подібне. Проте в межах своїх вельми скромних можливостей він працює вельми непогано.

Кіті завагалась:

— У мене є певна стійкість до магії… Може, мені й не треба?

— Цього замало, щоб вистояти перед Ноудою, — відказав Натаніель. — Ще й після всього, що ти пережила. Будь ласка…

Дівчина надягла амулет.

— Дякую. Щасти тобі.

— І тобі.

Їм більше не було про що говорити. Пора було йти. Натаніель рушив до виходу, випнувши підборіддя, з похмурим і рішучим поглядом. Він навіть не озирнувся. На підлозі лежала купа уламків вибитих дверей; Натаніель обережно переступив через них саме тоді, коли джин змусив його ноги зігнутись і підстрибнути. Врешті ноги в Натаніеля заплутались, він спіткнувся, впустив посох і полетів перевертом через уламки, опинившись таким чином за дверима.

«Спритна штучка!» — сказав Бартімеус.

Натаніель нічого не відповів уголос. Підібравши посох Ґледстона, він попрямував коридором.

* * *

Залу Статуй було розорено вміло й старанно. Всюди лежали мармурові голови колишніх прем’єр-міністрів, відірвані від тулубів: ними, здається, грали в скраклі. Поламаний стіл Ради стояв біля стіни; круг нього, на сімох кріслах, у кумедних позах сиділи тіла чарівників, ніби ведучи якусь моторошну розмову. Зала постраждала від незліченних магічних атак — випадкових і безладних: підлога, стіни й стеля повсюди були проламані, пробиті, обпечені, розтоплені чи просто розрубані. Там, де раніше були килими, громадились купи попелу. Всюди лежали трупи — покинуті, понівечені, мов набридлі іграшки. В дальньому кінці зали зяяла величезна діра. Звідти тягло холодом.

— Подивись на пентаклі, — несподівано сказав Натаніель.

«Уже дивлюся. У мене ж твої очі — не забувай. І я згоден з тобою».

— З чим?

«З тим, що ти думаєш. Вони знищили їх навмисне. Хочуть зіпсувати життя чарівникам — якщо хтось із них вижив».

Усі пентаклі було спотворено чи знищено взагалі: мозаїчні кола вивернуто і розсипано по підлозі, прокреслені лінії розбито на шматки недбалими вогняними пострілами. Це нагадувало римський Форум тих часів, коли під браму міста підійшли варвари — і римляни повстали проти влади чарівників. Вони теж почали із знищення пентаклів…