Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 32)

— Такому гарненькому личку не годиться так кепкувати, — зауважив я. — Можеш собі розводитись на цю тему скільки хочеш. Ти сама чудово розумієш, про що це я. Ти — не чарівниця!

— Та невже? І чим же я не схожа на чарівницю?

Демон, що зручно влаштувався в колі, поглянув ліворуч. Тоді поглянув праворуч. Найсумніше, що це дівчисько мало рацію. Ось — я, ув’язнений у пентаклі. А ось — вона, що стоїть у сусідньому пентаклі. А довкола — звичне знаряддя: канделябри, чаші з пахощами, шматки крейди, груба книжка на столі. Загалом, однак, кімната була порожня — навіть без завісок на вікні. Високо в небі сяяв великий повний місяць, що заливав наші обличчя сріблястим світлом. Крім невеличкого рівного підвищення в центрі кімнати, де було накреслено руни й пентаклі, решту підлоги було складено з покороблених кривих дощок. Крім розмарину, в кімнаті віяло вологою, порожнечею та різними гризунами. Поки що все видавалось цілком звичайним. Я вже тисячу разів бачив це понуре видовище — змінювався хіба що краєвид з вікна.

Проте мене зараз більше цікавила та, що мене викликала. Так звана чарівниця.

Кіті Джонс.

Так, це була вона. Живісінька — і ще більше самовпевпена, ніж досі: руки в боки, посмішка — ширша за дельту Нілу. Саме така, як я вдавав її увесь цей час, аби дошкулити Мендрейкові[52]. Її довге чорняве волосся тепер було підстрижене — ледве прикривало вуха, та й обличчя трохи змарніло порівняно з тим, яким я пам’ятав його. Однак тепер вона була в кращій формі, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, — коли вона шкутильгала вулицею після своєї перемоги над ґолемом. Скільки часу відтоді минуло? Років зо три, не більше.

Проте здавалось, ніби час для неї минав якось по-іншому: її очі випромінювали спокій, який надає лише чесно набуте знання[53].

От і гаразд. Тільки викликати мене вона ніяк не могла. Я знав це достеменно.

Кишеньковий демон хитнув головою.

— Це хитра витівка, — поволі промовив я, оглядаючи кожен куток кімнати зі старанністю фехтувальника. — Справжній чарівник десь тут… він ховається…

Вона посміхнулась.

— Гадаєш, я ховаю його в рукаві? — вона для певності навіть махнула рукою. — Ні. Тут нікого немає. Може, це ти, Бартімеусе, за свого поважного віку зробився забудьком? Це ж ти в нас володієш магією!

Я винагородив її демонічним поглядом спідлоба.

— Кажи собі що хочеш, а тут поблизу є ще один пентакль… мусить бути… колись мене вже пробували так дурити… Може, навіть за оцими дверима! — я показав на єдиний вихід з кімнати.

— Ніякого пентакля там немає.

Я згорнув руки — всі чотири — на грудях:

— Ось де він!

Вона хитнула головою, мало не сміючись:

— Кажу тобі, що там нічого немає!

— Доведи! Відчини двері й покажи мені!

Вона засміялася вголос:

— Вийти з пентакля? Щоб ти роздер мене на шматки? Не будь дурнем, Бартімеусе!

Я приховав своє розчарування за ображеною гримасою:

— Не дури мене! Він там — це я знаю напевно!

Її обличчя завжди було жвавим. Зараз на ньому відбилася нудьга.

— Ми лише марнуємо час. Може, оце переконає тебе!

Вона швидко пробурмотіла п’ять складів. З середини мого пентакля вибухнуло бузкове полум’я — і легенько вдарило мене в найчутливіше місце. Я підскочив аж до стелі, що відвернуло її увагу від мого жалібного зойку — принаймні я на це розраховував. Коли я знову приземлився, полум’я вже зникло.

Вона моргнула бровою:

— Може, тобі все-таки варто було надягти штани?

Я суворо поглянув на неї.

— Тобі пощастило, — сказав я, зібравши докупи всю свою зачеплену гідність, — що я вирішив не обертати цей Каральний Ляпас проти тебе. Адже я знаю ваше ім'я, панно Джонс! Це надає мені захист. Чи, може, ти в своїх студіях ще не дійшла до цього?

Вона стенула плечима:

— Так, я дещо чула про це. Однак подробиці мене не цікавлять.

— Отож я й кажу, що ти не чарівниця. Чарівників насамперед цікавлять саме подробиці. Лише завдяки подробицям вони залишаються живі. Я просто не розумію, як ти вижила після всіх цих викликів…

— Яких викликів? Ти перший, кого я викликала сама!

Незважаючи на підпалені сідниці, від яких помалу віяло ароматом свіжих грінок, демон щосили намагався — нехай і запізніло — вдавати, ніби він контролює ситуацію. Проте це нове повідомлення знову спантеличило його[54]. Мені кортіло задати їй чергове жалібне запитання, проте я вирішив залишити його невимовленим. Це було марно. Хоч як подивися, все тут не так. Тож я застосував нову невідому досі стратегію: я промовчав.

Цей хитрий хід, здається, спантеличив дівчину. Зачекавши кілька секунд, вона зрозуміла, що продовжувати розмову доведеться їй. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, вона заговорила:

— Так, твоя правда, Бартімеусе. Я, дякувати Богові, не чарівниця. Цей виклик — перший і єдиний, який я маю намір зробити. Я задумала це ще три роки тому.

Ще раз зітхнувши, вона замовкла. Мені спав на думку ще десяток питань, однак я знову промовчав[55].

— Для мене це лише засіб досягнення мети, — провадила Кіті. — Мене не цікавить те, чого звичайно хочуть чарівники. Щодо цього не хвилюйся.

Знову запала мовчанка. Чи заговорив я? Ні, я не розтулив вуст.

— Нічого цього мені не треба, — мовила дівчина. — Ні багатства, ні влади над світом. Я все це зневажаю.

Що ж, моя стратегія спрацьовувала, хоч і зі швидкістю черепахи в свинцевих черевиках. Я помалу діставав пояснення.

— І, звичайно ж, я не хочу поневолювати полонених духів, — радісно додала вона. — Якщо ти так думаєш…

— Не хочеш поневолювати духів?!

Отут і настав кінець моїй стратегії. Проте, з іншого боку, я мовчав більш ніж хвилину — а це вже свого роду рекорд. Зменшений демон обережно помацав обпечене місце, виразно стогнучи й зойкаючи.

— У тебе дуже дивний спосіб не поневолювати. Мені, до речі, боляче!

— Я просто хотіла довести, що ти помиляєшся, — відповіла вона. — До речі, ти не міг би не робити цього? Ти збиваєш мене з пантелику..

— А що я такого роблю?! Тільки мацаю…

— Бачу, що мацаєш. Просто не роби цього. До речі, перетворись краще на що-небудь інше. Ця твоя подоба надто вже огидна… Я думала, що в тебе більше смаку.

— Огидна? — присвиснув я. — Та, мабуть, і справді нечасто викликала духів! Гаразд уже: якщо ти така вразлива, я прикрию свій сором.

Я прибрав свою улюблену подобу. Птолемей пасував мені: в його подобі мені було зручно, — та й дівчину він теж задовольняв, бо обпечену частину тіла в нього затуляла пов’язка.

Тільки-но я обернувся Птолемеєм, очі дівчини спалахнули.

— Так! — прошепотіла вона. — Ось він!

Я примружив очі:

— Пробачте, чим я можу стати в пригоді?

— Ні, дякую… Просто… просто ця подоба набагато краща…

Та водночас вона так схвилювалася, що їй перехопило подих, і їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Я сів на підлогу, підібравши ноги, й заходився чекати.

Дівчина теж сіла. Вона несподівано — з невідомої причини — заспокоїлась. Ще хвилину назад її мова була повільна й незграбна, а тепер попливла жвавим потоком.

— Отже, Бартімеусе, вислухай мене як слід, — сказала вона, подавшись уперед і затарабанивши пальцями об підлогу. Я пильно стежив за її руками — про всяк випадок: чи не торкнеться вона крейдяної лінії, чи не зітре її мимоволі… Ні, звичайно ж, мені було цікаво, що вона хоче сказати, однак проґавити вдалий момент для втечі я теж не хотів.

Птолемей сперся підборіддям об долоню:

— Гаразд, кажи. Я послухаю.

— Добре… Ой, я така рада, що все так чудово вийшло! — вона тупцяла туди-сюди на місці, мало не обнімаючи з радощів саму себе. — Я й не сподівалася, що в мене це вийде! Мені стільки довелося вчитись… ти навіть не уявляєш! А може… може, й уявляєш, — погодилась вона, — хоча будь-що вивчити це все було непросто!

Мої темні очі примружились:

— То ти навчилася цього за три роки?